Іван Виговський - Мицик Юрій (библиотека электронных книг .TXT) 📗
Про початок повстання дали знати московським військам, і невдовзі Ромодановський виступив у похід на Полтаву і Пирятин, а Трубецькой – на Ніжин. У Переяславі на Трубецького чекав уже Безпалий, а на півдні діяв Сірко. Гетьманом було проголошено Ю. Хмельницького, хоч обрали його пізніше, а наказним гетьманом став Я. Сомко. Повстання перекинулося і на Правобережну Україну, де його очолив І. Богун. Сам Виговський врятувався випадково. Один із змовників розповів про підготовку виступу проти нього на сповіді. Священик відмовився відпустити йому гріхи, і тоді змовник розповів про наміри опозиції Виговському, і той встиг втекти. Гетьман тоді віддав накази про страту Богуна й Сірка, але останні випередили його і вже перебили тим часом кілька десятків визначних прихильників Виговського.
Іван Груша, котрого було послано гетьманом до короля, розвідав у Львові про те, що лише з його полку було винищено змовниками 12 хоругов разом з їх дружинами та дітьми. Данило Виговський у цей час благав Анджея Потоцького, командуючого польським військом, щоб він дав війська для походу на Чигирин і Смілу. У столиці тримав оборону невеликий гарнізон Г. Гуляницького, під охороною якого знаходилася О. Стеткевич. У Смілі була Катерина Хмельницька – дружина Данила Виговського. За короткий час Виговський опинився у надзвичайно важкій ситуації. Його військо тануло на очах, люди переходили до Ю.Хмельницького. Слід віддати гетьману належне, він, бачачи свою поразку, відмовився звати на допомогу турків і татар, як йому дехто пропонував. Була також думка йти у Білорусь до І. Нечая і разом продовжити боротьбу. Але Виговський був реалістом і розумів, що такі дії призведуть лише до подальшого спустошення України. Він вирішив використати останній шанс: апелювати до козацької ради, тим більше що чимало козаків правобережних полків віддавали йому перевагу перед набагато нижчими від нього політиками в особі Юрія Хмельницького, Сомка, Золотаренка та ін. Тим часом до нього прибули представники опозиції: канівський полковник Іван Лизогуб та миргородський полковник Григорій Лісницький. Внаслідок переговорів Виговський вирішив відмовитися від булави за умови, що новий гетьман не розірве Гадяцького договору і випустить його дружину з Чигирина. Юрій Хмельницький гарантував йому це, але слова не дотримав. 21 вересня в урочищі Маслів Став на р. Росаві (біля Германівки на Київщині) відбулася рада. Це була так звана чорна рада, де головну роль відігравали козацькі низи. Прихильників Виговського не хотіли слухати і навіть вбили деяких із них (братів Сулим та Прокопа Верещаку). Значна частина війська Виговського перейшла тоді на бік Ю.Хмельницького, а сам гетьман мусив тікати до війська коронного обозного А. Потоцького під Білою Церквою. Пізніше (17.08.1668 р.) його зять Михайло Гунашевський розповідав білоруському мемуаристу Василю Рудовичу про цей бунт, внаслідок якого однієї ночі було заколото із сотню прихильників Виговського, а сам гетьман завдяки чарам (!) однієї старої баби непомітно втік з табору зі своєю вагітною дружиною.
Невдовзі представники нового гетьмана стали вимагати у Виговського віддання булави, бунчука та інших клейнодів. Виговський не прагнув кровопролиття і віддав клейноди брату Данилу, щоб той у супроводі польського дипломата Т. Карчевського привіз їх на козацьку раду, яка обрала новим гетьманом Юрія Хмельницького. Тут спочатку було стверджено орієнтацію Гетьманщини на Річ Посполиту і дано згоду на безпечний проїзд Олени Виговської до чоловіка, але це був лише тактичний хід з боку нового гетьмана та його оточення. Відчуваючи нещирість Юрія Хмельницького, Виговський написав на початку жовтня королеві й коронному канцлеру листи, в яких просив допомоги у справі визволення з Чигирина своєї дружини і опіки, у разі потреби, над своїм сином-немовлям Остапом, що перебував у батьків гетьмана. Цікаво, що ці листи Виговський передав Івану Мазепі, який тоді був «покоєвим дворянином» короля Яна Казимира.
Новий гетьман Юрій Хмельницький і його найближче оточення, насамперед його дядько по матері, переяславський полковник Яким Сомко та генеральний осавул Іван Ковалевський прийняли рішення добиватися відновлення російсько-українського договору 1654 р. Але ці сподівання були марними, бо після поразки України у війні з Московщиною довелося підписувати нерівноправний Переяславський договір від 27 жовтня 1659 р., на підставі якого Гетьманщина перетворювалася у автономну одиницю під владою Московської держави. Серед умов нового договору були й такі, що забороняли обирати старшину з прихильників Виговського під загрозою смертної кари, а самих Виговських новий гетьман мусив видати Москві. Спочатку було схоплено Данила Виговського, а потім ще трьох родичів колишнього гетьмана: його троюрідного брата, овруцького полковника Василя, двоюрідного брата Юрія та племінника Іллю, які почали служити Івану Виговському лише після Гадяцького трактату. У кайданах їх вислали з Києва до Москви, а звідти у Тобольськ. Там їх на короткий час було звільнено з кайданів, але за це було бито батогами і знято з посади місцевого жителя, українського шляхтича Г. Костелецького. Потім Юрій та Ілля Виговський були заслані до Якутська, де вони, очевидно, й закінчили своє життя. В ніч на 3 грудня 1659 р. московським військам вдалося захопити Бихів, який боронив Іван Нечай, полковник чауський і старобихівський і одночасно бобруйський староста. Нечай разом зі своєю дружиною Стефанидою Хмельницькою, дочкою Богдана Хмельницького, дітьми й тяжкопораненим братом Юрієм потрапили у полон і були заслані до Сибіру. Звідти їм з дітьми все ж таки вдасться повернутися, і 19.03. 1668 р. Ян Казимир подасть Нечаю замість Бобруйського староства Загальське. Гіршою була доля інших керівників оборони Бихова, в тому числі й Самійла Виговського, котрого московити повісили.
Сам Іван Виговський через Хмільник і Полонне у кінці 1659 р. відступив до Степані й Дубна. Звідти він 15 січня 1660 р. повідомив короля про те, що Богун, Сірко, Зеленський, Гоголь і Багно зі своїми полками напали на Бар, де знаходилася залога прихильника Виговського Проскури. Місто було взято, але замок вистояв, хоч Проскура при цьому загинув. Втративши близько 4 тис. війська, Богун і Сірко відступили. Виговський із вірними йому людьми став на зимові квартири в межиріччі Горині та Случі. Звідси у лютому 1660 р. він спробував взяти реванш й вибити подільського полковника Остапа Гоголя з Могилева-Подільського, але, очевидно, без успіху. У середині березня 1660 р. він написав білоруському мемуаристу Василю Рудовичу про поразку польського війська під Могилевом.
Виговський вів широке дипломатичне листування, не втрачав контактів з козаками, які все більше нарікали на московське панування, і сподівався на повернення собі гетьманської булави. Ян Казимир, цінуючи Виговського як впливову на Україні особу та ініціатора Гадяцького трактату, надав йому почесну посаду київського воєводи, і вже як воєвода він бере участь у військовій нараді у Львові (початок серпня 1660 р.), в якій взяли участь король Ян Казимир, обидва канцлери, польний коронний гетьман Єжі Любомирський, сандомирський воєвода Ян Замойський та ін. Посада київського воєводи була у той час ефемерною, однак автоматично давала високе звання сенатора Речі Посполитої з усіма правами й привілеями.
17 серпня 1660 р. (очевидно, за новим стилем) Виговський написав зі Львова листа до князя Богуслава Радзивила і переслав його зі своїм представником Томашем Гаршоном, «капітаном його королівської мості», зміцнюючи старі зв’язки. Тут повідомлялося, що «на Гончарисі під Острополем ми збираємося із військами і нурадин-солтан з нами». Ці заходи були невипадковими, бо Москва розгорнула підготовку до потужного наступу проти Речі Посполитої, війська під командуванням боярина Василя Шереметєва (Шеремета) просувалися до Любара (з ними був і корпус козаків під командуванням заклятого ворога Виговського Тиміша Цицюри), а з південного сходу до них йшли на зближення українські сили гетьмана Юрія Хмельницького. Військове командування Речі Посполитої разом з ханом діяли рішуче і під Любаром зупинили Шеремета, який з боями став пробиватися на Чуднів. У боях під Любаром відзначився Виговський, який командував окремим козацьким загоном. Коли Шеремета взяли в міцне кільце, частину військ було перекинуто під Слободища, куди наближався Юрій Хмельницький. Саме кіннота Виговського і ординці зупинили рух нового гетьмана, а присутність самого Виговського у війську Речі Посполитої стала важливим деморалізуючим чинником для військ Хмельницького. Дещо пізніше під Слободищами почалася жорстока битва. Хоча вона закінчилася безрезультатно, але потягла за собою значні жертви. В таборі Юрія Хмельницького посилилися суперечності: чимало козаків не хотіло воювати далі задля порятунку ненависного Шеремета, котрий перед походом навіть погрожував Богу («не буду Тебе мати за Бога й Спасителя, якщо Ти не подаси мені до моїх рук Королівства ляського і короля, щоб я видав їх великому государю!»). Почалися переговори, які завершилися підписанням Слободищенського договору 27 жовтня 1660 р. Він нагадував Гадяцький договір, але був тяжчий для України. Вже не згадувалося про «Велике князівство руське», а Гетьманщина опинялася під владою Речі Посполитої як автономна одиниця. Було прийнято капітуляцію Шереметєва, котрий від імені царського уряду відмовлявся від претензій Москви на Україну і обіцяв вивести всі московські гарнізони з українських міст (ці пункти цар Олексій відмовився виконувати).
