Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗

Мумме зіщулився. Він був саме втілення нещастя, і тієї хвилини в усьому класі не було такого учня, що не зневажав би його. І Ганно Будденброка також охопила відраза, стисла горло, аж його занудило. Але водночас він страхітливо ясно бачив усе, що відбувається. Доктор Мантельзак розмашисто вивів фатальний знак проти прізвища Мумме і, насупивши брови, заглянув до свого записника.

З люті він почне питати тих, до кого минулого разу дійшла черга, це вже напевне! І тієї миті, коли Ганно збагнув цю гірку неминучість, він почув своє прізвище, почув ніби в страшному сні:

— Будденброку!

Доктор Мантельзак сказав «Будденброку», слово ще бриніло в повітрі, і все ж Ганно не повірив. У вухах у нього шуміло. Він не вставав.

— Пане Будденброку! — мовив доктор Мантельзак і втупився в нього блакитними, мов сапфіри, булькатими очима, що блищали за грубими скельцями окулярів. — Може, ви зробите таку ласку?

Гаразд, отже, така його доля. Це мало статися. І зовсім не так, як він собі уявляв, але тепер однаково все пропало. Він більше не хвилювався. Чи великий буде крик? Він підвівся і хотів уже шукати якусь безглузду й смішну причину — скажімо, що він «забув» вивчити вірша, коли це раптом помітив, що учень, який сидить перед ним, тримає розгорнуту книжку.

То був Ганс-Герман Кіліан, невисокий широкоплечий шатен з масним волоссям. Він хотів стати офіцером і був такий захоплений почуттям товариськості, що не кинув напризволяще навіть Йоганна Будденброка, хоч не зносив його. Мало того: показав пальцем, звідки треба починати…

І Ганно, прикипівши очима до книжки, почав читати. Непевним голосом, насупивши брови й скрививши уста, він читав про Золотий вік, який був на початку світу, коли люди не знали ані помсти, ані законів, а добровільно шанували вірність і справедливість. «Не було тоді ні кари, ні страху, — проказував він по-латинському. — Не писали ще грізних слів на мідних табличках, і натовп прохачів не боявся виду судді…» Він читав з виразом муки і відрази на обличчі, читав навмисне погано й уривчасто, пропускав злиття літер, які в Кіліановій книжці були відзначені олівцем, не так ставив наголос у рядку, затинався, вдавав, що насилу пригадує вірша, ні на секунду на забуваючи, що вчитель усе може викрити й накинутись на нього… Від злочинної втіхи — дивитися в розгорнену книжку — в нього свербіла шкіра, він був сповнений відрази До того, що робив, і намагався обдурювати якомога незугарніше, щоб хоч цим применшити підлість свого вчинку. Нарешті замовк, і настала така тиша, що він боявся підвести очі. Тиша була моторошна; Ганно не мав сумніву, що доктор Мантельзак усе бачив. У нього аж губи побіліли з ляку. Та ось учитель зітхнув і сказав:

— О Будденброку, si tacuisses! [78] Пробачте мені цього разу класичне «ти»!.. Знаєте, що ви зробили? Виваляли красу в пилюці, повелися, як вандал, як варвар. Ви не маєте ні крихти художнього чуття — це написано у вас на носі! Якби мене запитали, чи ви весь цей час кашляли, чи декламували пречудовий вірш, то я був би більше схильний до першого припущення. Тімові бракує почуття ритму, але порівняно з вами він геній, рапсод… Сідайте, нещасний. Ви вивчили урок, безумовно, вивчили. Я не можу поставити вам поганої оцінки. Ви зробили все, що змогли… Кажуть, ніби ви маєте музичні здібності, граєте на роялі? Невже таке може бути?.. Ну, та гаразд, сідайте! Ви показали свою пильність, а це вже добре.

Він написав проти його прізвища задовільну оцінку, і Ганно Будденброк сів на місце. Як було перед тим з «рапсодом» Тімом, так вийшло й тепер: він був щиро потішений хвалою доктора Мантельзака, ніби й справді заробив її. Тієї хвилини Ганно чесно вірив, що він не дуже здібний, але пильний учень, який досить добре відповів урок, і непомильно відчував, що й увесь клас, разом із Гансом-Германом Кіліаном вважає так само. Знов до горла йому підкотилася нудота, але він був надто змучений, щоб міркувати про це. Блідий, тремтячий, він заплющив очі і поринув у якийсь летаргічний стан…

Проте доктор Мантельзак вів урок далі. Він перейшов до віршів, які треба було перекласти на сьогодні, і викликав Петерсена. Той устав свіжий, бадьорий, упевнений, ладен войовниче кинутись на герць. Та ба, сьогодні на нього чекала поразка! Атож, цей урок не минувся без катастрофи, куди жахливішої за пригоду з бідолашним, підсліпуватим Мумме…

Петерсен перекладав, час від часу кидаючи оком на другу сторінку книжки, туди, де йому, власне, нічого було шукати. Він зиркав дуже спритно. Удавав, ніби йому там щось заважало, проводив рукою по сторінці, дмухав на неї, наче змітав якусь порошинку, що муляла йому. І все ж таки лихо сталося.

Доктор Мантельзак раптом рвучко підвівся, і Петерсен так само рвучко шарпнувся за партою. Тієї самої миті вчитель залишив кафедру, вірніше, стрімголов зіскочив з неї і швидкою, сягнистою ходою рушив до Петерсена.

— Ви маєте ключ у книжці, переклад! — сказав він, спинившись коло нього.

— Ключ?… Я?.. Ні, не маю… — замурмотів Петерсен.

Це був вродливий хлопець з густим білявим чубом і дуже гарними блакитними очима, що тепер злякано кліпали.

— Ні, пане вчитель… пане доктор… Ключ?.. Звідки він у мене? Ви помиляєтесь… Дарма мене підозрюєте… — Петерсен плів щось недоладне, зі страху добирав якісь пишномовні слова, сподіваючись, що вони вплинуть на вчителя… — Я не обдурюю… — розпачливо мовив він. — Я завжди був чесний… усе своє життя!

Але доктор Мантельзак, на жаль, був надто впевнений в іншому.

— Дайте мені книжку, — мовив він холодно.

Петерсен учепився в книжку, благально підняв її обома руками вгору і неслухняним язиком забелькотів знов:

— Повірте мені, пане вчитель… пане доктор… У книжці нема нічого… Ніякого ключа… Я не дурю… Я завжди був чесний…

— Дайте мені книжку, — ще раз сказав учитель і тупнув ногою.

Петерсен обм’як, обличчя його посіріло.

— Гаразд, — мовив він і простяг книжку. — Нате. Так, у ній є ключ. Ось він, гляньте! Але я ним не користувався! — раптом крикнув він у простір.

Проте доктор Мантельзак пустив повз вуха цю безглузду брехню, викликану відчаєм. Він витяг «ключа», глянув на нього з таким виразом, ніби тримав у руці щось гидке, сховав його в кишеню і зневажливо кинув Петерсенового Овідія на парту.

— Дайте журнал, — глухо звелів він.

Адольф Тотенгаупт послужливо приніс класний журнал, і Петерсен дістав зауваження за спробу обдурити класного керівника, що на довгий час накладало на нього тавро і позбавляло надії перейти навесні до наступного класу.

— Ви — ганьба класу, — сказав доктор Мантельзак і повернувся на кафедру.

Петерсен сів, як засуджений на смерть. Сусід відразу ж трохи відсунувся від нього. Весь клас поглядав на хлопця із змішаним почуттям відрази, жалю і страху. Він був пропащий, самітний, відштовхнутий, бо його спіймано на злочині. Про нього тепер існувала тільки одна думка: що він справді ганьба класу. Його падіння прийнято і визнано так само беззастережно, як Тімове та Будденбронове щастя і лихо сердешного Мумме… Сам Петерсен дивився на себе тими ж очима, що й усі.

Ті з двадцяти п’яти підлітків, хто мав дуже тіло, досить міцні м’язи і нерви, щоб сприймати життя таким, як воно є, ті й у цьому випадку не побачили нічого особливого — не відчули себе ображеними, а навпаки, вважали, що так і має бути. Але були серед них і такі, що сиділи в понурій задумі… Малий Йоганн дивився на широку спину Ганса-Германа Кіліана, і в його золотаво-карих очах, підведених синюватими тінями, світилася відраза, протест і страх…

А доктор Мантельзак вів далі урок. Він викликав іншого учня, а саме Адольфа Тотенгаупта — сьогодні йому вже перехотілося питати ненадійних. Потім надійшла черга ще одного, не дуже добре підготовленого, що навіть не знав, як перекласти «patula Jovis arbore, glandes», і за нього довелось перекладати Будденброкові… Ганно відповів тихо, не підводячи очей на вчителя, коли той спитав його, і доктор Мантельзак схвально кивнув головою.