Роксолана - Загребельный Павел Архипович (книги бесплатно читать без txt) 📗

Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на її високі червонясті стіни, на неприступні башти, на гігантські чинари, що здіймалися над мурами, баштами й домами города, мов зелені донебесні шатра, і вельми дивувався, що цей город досі цілий, що не став він здобиччю ні шахського війська, ні безжальної османської сили.

Безмежні виноградники довкола Гянджі й поля, що родили сам-сімсот, були витоптані султанським військом в один день, вікові горіхові дерева порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарів, річку Гянджа-чай перегороджено, щоб лишити оточений город без води. Сулейман послав глашатаїв до стін Гянджі з вимогою впустити його в місто без спротиву, бо він прийшов, щоб вклонитися пам’яті великого Нізамі, який прожив усе життя в Гянджі й там був похований.

Гянджинці не відчинили воріт перед султаном. Не вірили в таке злочинне поклоніння їхньому генієві, бо хто ж приходить до Нізамі з тисячними ордами, які витоптують усе живе довкола? Не пробували відкупитися шовками, якими славилися їхні ремісники, бо вже робили те колись при монголах, але однаково не порятували свого прекрасного міста.

Султан скликав диван, і на дивані йому розповіли про те, як Гянджа захищалася колись від Тімура. Воїни вийшли з города і стали перед його стінами. Билися, поки за ними не впали стіни. Тоді вони перейшли до своїх домів, сховали в них жінок, дітей і старих і все запалили. Самі ж упали мертвими коло рідних порогів, нікого не давши в руки ворогу. Тоді над понищеною Гянджею височів тільки мавзолей Нізамі та здіймалася на далекому обрії пощерблена гора Алхарак, вершина якої колись відкололася під час землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок перлині цих місць — озеру Гей-Гйоль. Відтоді гянджинці не перестають повторювати: «Навіть мертвим нам належить Нізамі неподільно».

Коли Сулейману розповіли цю легенду, він проказав рядки з Нізамі:

Хто наважиться стояти перед генієм твоїм? Хай осліпне той під сяєвом твоїм!

І похмуро махнув рукою над рівниною, на якій лежала прекрасна Гянджа з її мечетями, медресе, ринками, славетними рядами ремісників, буйними чинарами, подібних до яких, мабуть, не було ніде в світі, з горіховими й гранатовими садами, тихими вуличками і дзюркотом прозорої води. І город за три дні був зметений з лиця землі, спалений, поруйнований, потоптаний султанськими слонами.

Тільки округло здіймався над руйновищами мавзолей Нізамі, мов кам’яний палець долі, що вперто вказує на небо, але ніколи не відривається від землі, з якої виріс.

Султан поїхав до мавзолею. Там уже поставлено було для нього похідний шовковий намет, устелено землю килимами, коло яких, не сміючи ступати туди, зібралися вельможі, імами, улеми, поети, мудреці.

— Хай лунають тут тільки вірші великого Нізамі, — сказав Сулейман. — І хай віднині завжди буде так. Тут ніщо не може існувати, крім величі Нізамі.

Для султана й гостей було розіграно «Сказання слов’янської княжни» з «Семи красунь» Нізамі, і Сулейман вельми втішився цим, щедро обдарував читців і побажав провести ніч коло Нізамі. І тої ночі написав Хуррем про все це, навівши в листі рядки з Нізамі про слов’янську княжну:

Бо вона в усіх науках господинею була, Розумом крилатим здивувати будь-кого могла. Всі глибини руху тіл небесних осягла, Таїну таїн арканом думки сповила.

«Хіба я? то не про мою безцінну Хуррем сказано у великого Нізамі!» — вигукував султан.

Удосвіта, коли він вийшов з намету, щоб дихнути росою, його спокій порушила якась колотнеча серед бостанджіїв. Султан спитав, що там сталося. Чауш доповів: затримано якогось обідранця, що не знати як проник на віслюкові крізь усі рубежі охорони й опинився мало не коло намету його величності.

— Приведіть його сюди, — звелів Сулейман.

Бостанджії поставили перед султаном невисокого гологрудого чоловіка, досить пошарпаного, з наполовину вискубаною борідкою, в пошматованому одязі, але з очима роззухваленими й непокірними.

— Хто ти? — спитав султан.

Чоловік мав би впасти на коліна і їсти землю, благаючи пощади, але він стояв і сміливо дивився завойовникові у вічі. Відповідати теж не квапився. А коли відповів, то коротко, одним словом:

— Каймакчі.

— Як смів сюди проникнути? — знов спитав Сулейман. Тоді чоловік заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Він каймакчі. Хто знає, що це таке, той знає, а хто не знає, той ніколи й не знатиме, бо тільки в Гянджі вміють робити справжній каймак і тільки тут його належно цінують. Цілу ніч він кип’ятить буйволяче молоко, знімає з нього жирні шкуринки, розстеляє їх, накладає одна на одну, щоб удосвіта в особливому посуді привезти в город, де в нього є постійні покупці, як вони є в кожного гянджинського каймакчі, бо гянджинці ось уже тисячу років щоранку після першого намазу споживають свій неповторний каймак, і ніяка сила не завадить їм це робити.

— Але ж немає ні Гянджі, ні гянджинців! — мимоволі озирнувся на поруйнований город султан. Чоловік не збентежився анітрохи.

— Коли є мій каймак, будуть і гянджинці, — твердо мовив він.

Султанські дурбаші покірливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху, щоб умить обезглавити цього нахабного чоловіка. Але султан несподівано сказав:

— Відпустіть його.

І дописав у своєму листі до Хуррем про те, як помилував він дивного каймакчі.

Її серця не зворушив той лист. Ні похвала її гідностям, висловлена рядками з Нізамі, ні султанське милосердя.

Якби він був так само милосердний до її синів і до неї самої! Він і його бог.

То хто ж панував над її долею? Бог? Але чом він був такий немилосердний? Диявол? Але навіщо він дав їй вознестися? Люди? Вони заважали всім силам добрим і злим і робили це нерозумно й злочинно. Ангели? їх вона ніколи не бачила і не вірила, що існують. Тоді що ж лишалося? Випадок? Ні, вона сама, її воля, її відчай. Примха долі? Султан ішов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і могили свого народу. Неминучість, від якої вона хотіла порятуватися, навіть помінявши віру, ніби султанський одяг і прикраси, які вона міняє по п’ять і по десять разів на день. А чого досягла? Нікуди не подінешся, не втечеш од своїх початків, від витоків, бо людина починається, як ріка, але від води різниться тим, що мав пам’ять — цю найбільшу насолоду, але й найтяжчу муку водночас.

‘Може, й до Софії ходила, щоб порятуватися від спогадів, сховатися серед величі й святощів. Ішла сюди вперто, несла свою самотність, хоч і знала, що Софія не ховає від просторів землі й неба, від вітру й хмар, від дзюркоту вод і людських голосів, від клекотання крові й тихих смертей, — тут усе ніби продовжується, згущається, набуває ще більшої сили, але все це для тіла, а не для душі; бо душа все ж знаходить тут бодай короткий опочинок і ремствує, коли її знов пробують відкинути в пережите, не хоче безумного повернення в минуле, де юрмляться примари й переборені страхи, безтілесні, з’їдені іржею часу, але однаково й досі жадібні, з роззявленими зажерливо пащеками в очікуванні нових жертв. Вона не хотіла давати більше жертв і знала, що доведеться їх давати знову й знову, бо що таке все її життя, як не суцільна жертва?

Могутні промені світла текли скісно на велетенський червоний килим, простелений у мечеті. На міхрабі сяяли зеленим, жовтим, блакитним, рожевим, бірюзовим вітражі. Все тут було знайоме і все таке незвичайне, ніби бачила вперше.

Безмежний простір всередині святині. Чотири головні стовпи утворюють славетний чотирикутник, на який покладено вгорі арки з критими кутами. Купол тримається на тих арках, нависає над мечеттю божественною сферою. Ритм заокруглень підноситься вище й вище, охоплює тебе непереможно й піднімав в центральну сферу, широку, як баня зоряного неба, як саме творіння. Бічні нави й абсиди відділені від центрального простору шістнадцятьма колонами з зеленого крапчастого мармуру. На одній з них — слід від копита Фатіхового коня високо над підлогою, ще вище, майже на недосяжній височині, слід від руки Завойовника і косий шрам на колоні, як стверджують імами, слід від удару Фатіхової шаблі. Що то за кінь був, що лишив слід від свого копита на мармурі, і що за рука і з якої сталі шабля — чи правда, чи вигадка, хіба не однаково? Може, церква була так завалена трупами, що Фатіх їхав по них мало не попід склепінням, а жорстокий і немилосердний до всього сущого був такий, що рубав навіть камінь? Яке їй тепер до всього того діло?