Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
Ой минуло,
Ой минулося
Красне літечко,
Не повернеться.
А йде осінь
Жовтолистая,
Нема квіток -
Самі ягідки,
Самі ягоди
Та все круглії…
Може, в піснях і віруваннях давньої Русі ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель? Ніколи-бо не запримічаєш небезпек прихованих. Так, морське чудище кит, що плаває в морі-океані, завжди відчуває небезпечність високого крутого берега і, щоб не розбитися об нього, відпливає на глибини, якщо ж берег положистий, то не запримічає його чудо-юдо і слідом за припливною хвилею сліпо прямує туди, щоб застрянути на мілині й безпомічно сконати в своїй дурній великості.
Мов на підтвердження побоювань і острахів Ярославових, Візантія по смерті імператора Василія розхитувалася більше й дужче. Імператор Константин царствував безславно й недовго. Був молодший за свого покійного брата на три роки, пережив його теж тільки на три роки. Мовби відчувши наближення смерті, затурбувався про спадкоємця на троні, бо Василій, бувши холостим, зовсім не лишив по собі продовження роду, в Константина ж не було сина, мав тільки три доньки: Євдокію, Зою і Федору. Євдокія, неначе в намаганні спокутувати бодай частку гріхів свого гулящого й розпутного батька та жорстокого дядька, давно вже пішла в монастир, Зоя й Федора жили в імператорському палаці при боці в свого батька, старшій, Зої, було вже п'ятдесят літ, Федорі - сорок сім. Зоя обличчям схожа була на дядька свого Василія: великі чорні очі, густі брови, злегка орлиний ніс, дивно-ясне волосся, білотіла й пещена, в п'ятдесят літ не мала ще жодної зморшки. Норовом Зоя скидалася на Василія в невситимій жадобі влади й твердості характеру і водночас на Константина - в замилуванні гультяйством, розкішшю, в розніженості й розманіженості. Любила пахощі, парфуми, мазі, які привозили їй з Ефіопії й Індії, сама їх змішувала, чаклувала над ними, її палати завжди були повні пахощів, без кінця мастилася то тим, то тим, намагалася втримати молодість у тілі, любила, щоб вихваляли її вроду й свіжість, стояла лестощі, бо й хто ж їх не любить! Зате її молодша ра Федора від народження була ряба й негарна, це наклало цбиток на її характер, не любила вона, здається, нікого й того, не любила, мабуть, і самої себе, жила в палаці тихо і відлюдькувато; імператор Константин іноді забував про існування дочки молодшої так само, як давно вже викреслив з жит-дочку-черницю Євдокію, лишалася для нього тільки Зоя; ож імперія мала перейти до її рук, - але чи втримають таку лику державу жіночі руки, привчені хіба що до змішування ахощів? Константин вирішив видати Зою за чоловіка, що став ^би згодом імператором. Щоб не ходити далеко, вибрав для цьо-|го єпарха Константинополя Романа Аргіра, досвідченого й вір-! amp;'Вого шістдесятилітнього імператорського прислужника, покли-| amp;сав його до себе і повідомив про свою волю. Аргір спробував ^•послатися на те, що він давно вже одружений, що має дітей, 'але для імператора не могло існувати жодної причини для відмови; Константин запропонував єпархові на вибір: негайне розлучення з його дружиною або осліплення й вигнання з Константинополя. Щоб Аргірові ліпше думалося, його закували в кайдани й кинули в одну з палацових в'язниць, може, навіть в ту, що її споруджувано під безпосереднім наглядом того самого Романа Аргіра, коли він був єпархом столиці. До в'язня прийшла його жона, в сльозах благала послухатися імператора, сказала, що жертвує охоче собою і йде в черниці. Роман одружився на Зої. А через три дні Константин вмер, і Роман Аргір став імператором ромеїв. Цей чоловік, що був колись патріаршим сакелларієм при храмі святої Софії, а потім єпархом столиці, не вибігав своєю уявою поза мури Константинополя, в душі він так і лишився єпархом столиці, а що тіло його вже вимагало спочинку після багатолітньої клопітливої служби, то він потрактував імператорський престол як можливість провести кінець життя в приємному неробстві, всі державні справи охоче віддав дружині й євнухові Иоанну - паракимонену родом з Пафлагонії; хитрий пафлагонець мерщій став стягувати до імператорського двору своїх численних родичів, серед яких особливо припав до смаку старіючій Зої юний брат Іоаннів - Михаїл; Михаїла вподобав і добродушний Роман, дійшло до того, що імператор, лежачи коло цариці, кликав Михаїла, щоб той почухав йому ноги, бо в Романа чомусь дуже свербіли п'яти і не помагало ніщо, тільки Михаїл міг так почухати царствен! п'яти, що імператор усіх ромеїв спокійно засинав, а юний пафлагонець переморгувався в той час з білотілою імператрицею.
Саме тоді викінчено в камені Софію Київську, і собор стояв рожевим дивом посеред білих снігів, а невидимий християнський бог ждав, щоб його намалювали на стінах, упевнений у своїй незамінимості. Митрополит Феопемпт, посинілий від морозу й від злості на Сивоока, обходив з Ярославом храм, боязко ступав по рипучому снігу, нечутно ворушив тонкими злими губами; сльозилися йому від морозу очі, бралися льодом засопливлені, зжовклі від старощів вуса. Київські лихі пси, не лякаючись блискучого княжого й митрополитового почту, налітали з боків, жохкали крайніх служок, норовили вхопити зубами за дорогу одіж; кияни тільки лінькувато поводили плечем на собаче нахабство, а греки страхопудливо металися, хтось з них пробував ухопити камінь, щоб попудити в пса, але не міг відірвати примерзлого каменя від землі, зрозпачено лаявся: «О клята земля! Тут прив'язують камені й одв'язують псів!»
Митрополит випростував штивну руку з теплих хутр, хрестився часто й уривчасто. Його лякала й гнівила несхожість цього київського храму на церкви візантійські. Не було в ньому простоти й суворості, заповіданої християнським богом, поганські буйнощі криком кричали з отих покрівель, з рожевості опоясані й стін, щось приховано-поганське, зневажливе до ро-мейського бога було й у двох камінних баштах, поставлених поперед храмом, схожих на обрубані стовбури старезних дубів; ці башти, що мали слугувати для входу в храм князя і князівської родини, особливо дратували митрополита, нічого схожого ніколи не бачив він у себе в Візантії, жоден ромейський будівничий не наважився б поставити коло церкви таке неподобство; це сприймалося мов виклик храмові, башти були ніби суперники поряд з церквою, їхня зневажлива незалежність від святині підкреслювалася ще й тим, що переходи від них до опасані зроблено було не з каменю, а з дерева.
- Чому й навіщо? - гнівно поспитав Феопемпт чи то будівничих, чи то навіть самого князя, хоч Ярослав теж, здається, не міг збагнути доцільності дерев'яних переходів, бо ж чоловік у його становищі мав завжди прагнути до речей тривалих, всіляко уникаючи всього тимчасового.
- Поясни, - звелів князь Сивоокові.
- Бо неоднаковість ваги, - сказав той. - Сам, князю, бачиш: церква набагато важча за вежі.
- То й що? Сивоок посміхнувся нетямковитості княжій.
- Ось тобі, для прикладу, княже. Постав на льоду двох чоловіків - важкого, як твій боярин Ситник, і легкого, як отрок Пантелій, і з'єднай їх міцною дерев'яною колодкою. Важкий проломить лід і стане тонути, а за собою потягне й легкого, бо той скутий з ним колодкою. А заміни колодку чимось гнучким, як ремінь або вірьовка, або ж постав поміж них щось крихке, нетривке, щоб могло поламатися чи порватися. Тоді Ситник твій утоне, а Пантелій стоятиме на льоду.
- Не чіпай боярина,- муркнув князь. - Мовлю для прикладу, сказав уже. Так само й з будівлями. Через свою неоднакову важкість по-різному вдавлюються вони в землю. Тому не слід поєднувати наміцно будівель легких і важких, бо розруйнуються між ними покрепи, водночас пошкоджуючи й самі будівлі. Треба виждати довший час, поки ввійдуть кожна по своїй вазі в землю, тоді можна й поєднати їх навічно. Поки що ж обмежимося дерев'яними сув'язями. Чи збагнув, княже?
