Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
А сміючись, швидко зробила подумки деякі розрахунки.
— Значить, ти прибув сюди з приблизно вісімдесятого року?
— Еге ж. Отримав, нарешті, свої звання та титули і подався дослідженнями позайматися. — Стівен окинув нас уважним поглядом. — Так ви познайомилися в цьому місці й саме в цей час?
— Ні. Ми зустрілися у вересні 2009 року в Оксфорді. У Бодлійській бібліотеці. — Я зиркнула на Метью, і той підбадьорливо посміхнувся. Я перевела погляд на батька і глибоко вдихнула. — Я маю здатність подорожувати в часі — як і ти. А Метью я взяла з собою.
— Я знаю, що ти можеш мандрувати в часі, кицюню. Минулого серпня ти до смерті налякала матір, коли кудись зникла на свій день народження. Дитинча, що мандрує в часі — це найстрашніший кошмар для будь-якої матері. — Батько глянув на мене, хитрувато примружившись. — Отже, ти маєш мої очі, вуха, запах і здатність до часових подорожей. Може, щось іще?
Я кивнула.
— Я вмію ткати заклинання.
— О! Ми сподівалися, що ти матимеш схильність до вогню, як і твоя мати, але, бач, помилилися. — Батько якось знітився й понизив голос. — Тобі, мабуть, не слід розповідати про свій талант у компанії інших відьом. А коли вони намагатимуться навчити тебе своїм заклинанням, то нехай ті заклинання в одне вухо влітають, а з другого — вилітають. Навіть не старайся їх запам’ятати.
— Шкода, що ти мені раніше цього не сказав. Це допомогло б мені у стосунках з Сарою.
— Стара й добра Сара. — Батьків сміх був доброзичливим і заразливим.
На сходах почувся гуркіт ніг, а потім через поріг, із тріском вліпивши двері в стіну, промчали чотиринога волохата швабра і хлопчик.
— Пан Гарріот сказав, що й цього разу неодмінно візьме мене на зірки подивитися. А пан Шекспір дав мені ось це. — Джек змахнув у повітрі смужкою паперу. — Сказав, що це рекомендаційний лист. А Енні, сидячи в «Капелюсі Кардинала» і наминаючи пиріг, з одного хлопця очей не зводила. А це хто? — При цьому Джек тицьнув у бік мого батька засмальцьованим пальцем.
— Це — пан Проктор, — відповів Метью, хапаючи Джека за талію. — Ти погодував Швабру дорогою додому? — У Празі хлопець та пес були друзі нерозлийвода, тому Швабру довелося взяти до Лондона, де він став чимось на кшталт місцевої цікавинки.
— Аякже, я його погодував. Якщо я забуваю, то він харчується моїми черевиками, і П’єр пообіцяв, що купить мені нову пару без вашого відома — ой, що ж я кажу!
Джек затулив рота рукою, та було вже пізно.
— Вибачте, пані Ройдон. Він чкурнув вулицею, і я не змогла спіймати його. — До кімнати вскочила схвильована Енні — і зупинилася, як укопана. І враз зблідла, витріщившись на мого батька.
— Усе нормально, Енні, — лагідно мовила я. Від часу інциденту в Гринвічі її стали лякати незнайомі створіння. — Це пан Проктор. Він — друг.
— А в мене є мармурові кульки! Ти вмієш грати у кyльки? — спитав Джек, оцінююче оглядаючи мого батька — чи буде з нього якась користь, якщо він мешкатиме з нами.
— Пан Проктор прийшов до нас поговорити з пані Ройдон, Джеку, — сказав Метью і крутнув хлопця в протилежний бік. — Нам потрібні вода, вино і хліб. Розподіліть з Енні, хто за чим піде, а коли повернеться П’єр, то поведе вас погратися до пустища Мурфілдс.
Джек з явною неохотою подався слідком за Енні назад на вулицю. Нарешті я зустрілася поглядом зі своїм батьком. Він мовчки споглядав то мене, то Метью, і атмосфера в кімнаті стала густою від завислих у ній питань.
— Навіщо ти прибула сюди, люба моя? — тихо повторив батько, коли діти повискакували надвір.
— Ми сподівалися знайти кого-небудь, хто допоміг би мені з деякими проблемами, що стосуються магії та алхімії. — Сама не знаю чому, але мені не захотілося утаємничувати батька в деталі. — Мою наставницю звуть Гуді Альсоп. Вона зі своєю громадою взялася мені допомогти.
— Гарний початок, Діано. Я, між іншим, теж чаклун, тому завжди бачу, коли ти намагаєшся уникнути правди. — Батько відкинувся на спинку. — Насамкінець тобі все одно доведеться сказати мені. Просто я сподівався таким чином зекономити час.
— А ви що тут робите, Стівене? — запитав Метью.
— Та просто вештаюся. Я — антрополог. Це моя робота. А чим займаєтеся ви? Яка ваша робота?
— Я — науковець-біохімік, працюю в Оксфорді.
— Ти не просто «вештаєшся» в Лондоні Єлизаветинської доби, татку. Ти вже маєш одну сторінку з Ешмол-782, — сказала я, несподівано збагнувши, що він тут робить. — Ти шукаєш решту манускрипту. Я опустила дерев’яну балку-тримач для свічок. Астрономічний посібник маестро Габермеля зручно вмостився поміж двох свічок. Ми мусили переховувати його кожного дня, бо кожного дня Джек його знаходив.
— Яка іще сторінка? — якось підозріло невинно спитав батько.
— Сторінка, на якій зображене алхімічне весілля. Вона — з манускрипту, що зберігається в Бодлійській бібліотеці. — Я розкрила посібник. Він був абсолютно нерухомий, як я й передбачала. — Ось поглянь, Метью.
— Класна штука, — присвиснув батько.
— Та ви ще її мишоловки не бачили, — стиха мовив Метью.
— А що вона робить, ця штука? — І мій батько прихилився ближче, щоб краще роздивитися посібник.
— Це — математичний інструмент для визначення часу і стеження за астрономічними явищами, наприклад фазами місяця. Коли ми були у Празі, він почав рухатися сам по собі. Я гадала, що то він реагує на когось, хто шукав мене та Метью, але тепер мені спало на думку: а чи не реагує він на тебе, бо ти шукаєш манускрипт? — Пристрій і досі час від часу оживав, і його коліщата ні з того, ні з сього починали рухатися. Усі у нашому домі звали його «відьмацький годинник».
— Може, мені піти книгу принести? — спитав Метью, підводячись.
— Та не треба, — відповів мій батько, кивнувши йому рукою сідати. Не треба поспішати. Ребека знає, що мене слід чекати лише через кілька днів.
— Значить, ти будеш тут, у Лондоні?
Батькове обличчя пом’якшало. Він кивнув.
— А де ви зупинилися? — поцікавився Метью.
— Тут! — обурилася я. — Він зупинився тут. — Після стількох років без батька випускати його з поля зору було для мене просто немислимим.
— Ваша донька дотримується суворих поглядів стосовно неприпустимості для членів її родини селитися в готелях, — сказав Метью з іронічною посмішкою, вочевидь, пригадавши мою бурхливу реакцію на його пропозицію поселити Маркуса та Міріам в готелі коледжу Казеновія. — Ясна річ, ми радо поселимо вас у себе.
— Я зняв кімнати на іншому боці міста, — сказав батько, вагаючись.
— Залишайся, — сказала я і міцно стиснула губи, щоб не розплакатися. — Будь ласка. Я так багато хотіла у нього спитати, так багато запитань назбиралося в мене, на які лише він міг дати відповідь.
— Гаразд, — погодився нарешті батько. — Було б здорово постирчати тут із тобою деякий час.
Я хотіла було віддати йому нашу кімнату, оскільки Метью не зміг би заснути, коли у домі чужинець, а я сама легко могла вмоститися на підвіконні, але батько відмовився. Нарешті П’єр погодився поступитися своїм ліжком. Я стояла на сходовому майданчику і заздрісно слухала, як Джек із батьком про щось заповзято торохтять, мов старі друзяки.
— Гадаю, що Стівену нічого не бракує, — сказав Метью, ніжно беручи мене за талію.
— А тобі не здалося, що він у мені розчарований? — уголос спитала я.
— Хто? Твій батько? — отетеріло витріщився на мене Метью. — Господь з тобою!
— У мене таке відчуття, що йому трохи некомфортно.
— Коли Стівен поцілував тебе на прощання кілька днів тому, ти була іще дитинчам. Він просто приголомшений, от і все.
— А чи знає він, що має статися з ним та мамою? — прошепотіла я.
— Не знаю, серденько, але мені здається, що знає. — Метью легенько потягнув мене до нашої спальні. — Ходімо спати. А завтра вранці буде видніше.
Метью виявився правим: наступного дня батько виглядав спокійнішим і більш невимушеним, хоча, схоже, він не виспався. Не виспався й Джек.
— А у цього хлопчика завжди такі страшні кошмари? — спитався він.
