Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
1 Написано було: "Что єсть развращенная панове Русь", потім "развращенная" зачеркнено.
2 Слово це лишилося непрочитане в Голубєва, здається: въсплак(ав)шись.
3 Написано було: "упорни", іншим чорнилом, але тою ж рукою закреслено і дописано: "непокорива".
4 Написано було: "Єдином стадій", поправлено на: "миля єдина".
Вони ж, знаючи його за православного, прийняли його з радістю, і досі пробувають у православній вірі. Могила додає, що це він чув від багатьох мирян і шляхти, які чули це від самої тої ігумені, і записав це на покріплення православних, аби ніколи не тратили надії на поміч божу і не говорили, як то говорять декотрі: забув нас Бог і відвернув лице своє1.
1 Ориг., л. 9, дата: писано року 162 (останню цифру поправлено невиразно) мая в 16 день в Мостисках, Голубєв: "в Кос...ках", але в рукоп. досить виразно: "в Мост...ках".
Друга повість на цю ж тему, її продовження:
"Після смерті Олександра Острозького лишилось два малі сини: Константин і Іван, хрещені в православній вірі, мати ж їх Ганна Костчанка, хотіла їх обернути на свою латинську віру. Тому віддалила їх учителя Лаврентія Зизанія Тустанівського і відставила від ярославської церкви, а синів намовила, щоб відреклись від батьківської віри. Коли вона їх намовляла, подвигнув Бог одного латинського священика Станіслава, з ярославського передмістя, від костела св. Якова. Він прийшов до княгині і сказав: "Перестань одвертати дітей від батьківської віри, бо знищиш до решти дім Острозьких; обидва сини помруть малими, і не потішишся з них, а тебе саму гнів божий постигне; коли ж даси їм вирости в батьківській вірі, Бог їх умножить і звеличить, як батька і предків, і тебе поблагословить".
Але єзуїти, почувши це, сказали: "Не треба слухати цього божевільного, не знати що говорить", — і вона незадовго потім намовила своїх синів, що вони приступили до латинської віри, висповідались і запричастились в фарнім великім костелі, і співано з цього приводу звичаєм латинським Те Deum laudamus. Тоді знову прийшов той священик до княгині, що була з синами в костелі, і сказав так, що чули всі: "Тішишся, княгине, і співаєш Те Deum, але незадовго побачиш їх на марах мертвих і гірко заплачеш!"
А вже перед тим була така наука княгині і пророцтво про синів: в серпні 1609 року прийшов до Рівного, до війта Тимофія Ольшевського, якийсь прочанин, дав йому листа, писаного лядським письмом, і впросив віддати княгині, бо сам він не може піти до неї через таку далеку дорогу. Війт, не вміючи сам лядського письма, попросив одного шляхтича латинської віри, "письменника доброго", аби йому прочитав; той, прочитавши, не хотів сказати, що там було написано: "Війте, — сказав, — або спали, або подери, не буде тобі з добром, коли віддаси княгині — там зле пророцтво про погибель дому Острозьких". Але війт таки ублагав його, що він прочитав, а в листі було таке по-польськи 1:
"Милостива княгине Ганно! Я, Ілля пустинник з пущі Наревської, що прожив у тій пущі 17 років, годуючись зіллям і сухими ягодами. Коли ж люди почали знати про моє життя і до мене приходити, я пішов до Кракова, потім до Львова 2 — там побачив церкви руські, про котрі доти ледве чув, і їх богослуження мені сподобались, звідти пішов до Острога, де прийшли мені в пам’ять ті великі князі Острозькі; приглядавсь я там їх богослуженню, і дуже воно мені подобалось.
1 Лист скорочую, він вписаний по-польськи, і, можливо, й ходив по руках як окремий літературний твір.
2 Далі цього листа писано рукою іншою.
Бувши там, пригадав, що колись чув про Київ і печери з мощами святими; побувавши й там, пустився до Святої землі. Але на третім ночлігу під деревом, під час молитви, з’явився мені ангел з огняним мечем і наказав мені, аби я йшов до тебе, княгине Ганно, і загрозив тобі гнівом божим, аби ти синів своїх від віри не відводила. Бо коли вони зістануться при вірі батьківській, вивищить Бог Константина — як їх предка Константина, а Івана — як їх предка Івана, будуть довговічні і щасливі, і тебе Бог поблагословить. А як відведеш їх від віри, вони помруть одного року, не дочекавшися панства свого, а тебе хробаки живу з’їдять, і до пекла підеш. Це я під присягою оповідаю. Писано під деревом, де мені ангел божий з’явився".
Вислухавши цього листа, війт сказав: "Як вірний і жичливий слуга я цього листа не роздеру і не спалю, а відішлю княгині, аби й мене кара божа не постигла". Улятицький же пояснив, що він знає, який то пустинник — називається Хоментовський. А листа, крім нього, читало багато шляхти (вичисляються ймення) і ровенських міщан, інші ж, що читати не вміли, чули від тих, що читали, і досі це оповідають. Війт же переслав його з десятником Петром до княгині. Але та, послухавши єзуїтів, не прийняла цього як божу пораду, а веліла того війта огнем спалити, що то він як русин видумав того листа і написав у нім такі образливі речі. Доходили того довго в Рівнім, чи то він написав, але що було багато свідків, таких, які бачили й того подорожнього, як він листа війтові давав, а війта знали за людину просту, що по-польськи не вміє і листа такого зложити не могла, тому його не спалили, тільки в нічім не повинного старця вигнали з міста, в чім був, позбавивши всього (а був багатим); потім і жінку, і дітей його вигнали, заграбивши все майно.
Але за 9 років, як ті молоді княжата повернулися з країв італійських й інших, збулись пророцтва і того священика, і того пустельника: вмерли оба того самого року, 1618. Перший, старший Константан, що його по-лядському перехрестили злощасно на Адама 1, нагло захворів у Люблині на дворі Стадніцького і, недовго поболівши, помер. А рівно за рік того самого дня і години, в тім самім місті й домі помер скорою смертю молодший Іван, і так на цих двох скінчився славний і побожний рід кн. Острозьких через відступство від православної грецької віри".
1 Було написано: Александр, зачеркнено і написано іншим чорнилом: Адам. Перед тим Адамом названий був молодший, і це лишилося невиправлене, оба Адами, видно, не могли дійти кінця з тими новими "злощасними" йменнями.
Наступає ліричний відклик до останків української й білоруської аристократії —
"благородіа Россійского православного рода оставшіа отрасли", аби не відступали від православної віри, а котрі відпали — аби вертали до неї, аби не стягнути на себе гніву божого: "Въспомяните убо себЂ, о преславный благочестивый роде россійскій, колико множество князей и благородных домов имЂ Малая Россія, и како донелиже в правовЂріи греческом, не преступающе предЂлы, ихъже богоносный положиша отцы наши, пребыша, — възвеличени, славни и умножени быша; благословяше бо их десница Вышняго, ей же покоряхуся. Єгдаже от православіа отступиша, абіє въскорЂ c шумом погибоша, и память их ищезе, богатства же, грады, села и множество подданых, в них же не надЂяхусь, чуждых впадоша руки. О благовЂрного рода исчадіе! Не зрите маловременную мира сего и скоро погибающую славу, нъ на небесное мздовъздаяніе взырающе, в правовЂріи крЂпитесь, ниже прельщайтесь почестными вЂка сего, як сЂнь мимоходящими, от вЂры отступити, почести и небесные вЂнца понимающе. Не мозЂм временных ради вЂчных честіи погубляти. Не ревнуим лукавым, ни завидим творящим законопреступленіе; зане (як же видим) як трава скоро иссыхают, и як зеліє злака скоро отпадают. Нъ мужайтесь и да крЂпится сердце ваше, и потръпите Господа, и той изведет як свЂт правду вашу, и судьбу вашу, як полуднє; повинуйтесь Господеви и умолите и, сЂмя ваше в благословеніи будет, будЂте вЂрни до смерти, и даст вам вЂнец живота, здЂ же на земли благословит вас, и як звЂзды небесныя умножит, и як песок въскрайній моря сЂмя ваше распространит" (л. 23 — 6).
Я дав багатенько матеріалу з цих Могилиних записок — все, що вважав характернішим для особи автора і його доби. Всупереч ходячим поглядам я високо ставлю ці записки як літературне відбиття епохи. Пок. Терновський, друкуючи невеликі виписки з них у р. 1882, вважав потрібним звинятися перед читачами за такої невисокої марки літературу. Пояснюючи занедбання записок Могили — той факт, що вони хоч, видимо, часто перечитувались на протязі трьох століть (про це свідчать дуже заялозені і обтріпані листки рукопису), так і не знайшли собі видавця, він пояснив це тим, що ці писання здавались їх читачам нижчими від репутації великого митрополита і прийнятого для нього пієтизму:
