Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
Новий імператор германський Конрад, щоб запобігти спалахам ворожнечі поміж своїми маркграфами й єпископами, спробував упроваджувати початки божого миру в своїх землях. Імператорське повеління було таке, щоб з заходу сонця в середу до ранку наступного понеділка ніхто не смів оголювати меч і розводити чвари. Ясна річ, не могло це стосуватися земель сусідніх, на які можна було нападати упродовж цілого тижня, особливо ж на Польщу, ненависть до якої Конрад успадкував од свого попередника Генріха Каліки. Не могли германські імператори змиритися з тим, що Болеслав Польський, а за ним і його син Мішко вступили в суперництво з імператорами, надягнувши на себе королівську корону. Придворний хронікер Конрадів з неприхованою зневагою писав: «Отрута пихи залила |душу Болеслава до того, що по смерті імператора Генріха навакився він перехопити королівську корону для зганьблення імператора Конрада. Скора смерть покарала те зухвальство. Син його Мішко такий самий бунтівник, як і батько». З Болеславом свої обрахунки мав і Ярослав, перенісши їх Цзепер на Мішка. Взагалі Польща вимушена була спокутувати нерозумність дій своїх перших владців, які чомусь вирішили ухилитися в своїх забаганках до заходу, забувши про те, що мовою й звичаєм народ їхній належить до слов'янського сходу. Захід же, давши їм віру, пославши папських місіонерів і апостолів, водночас завжди твердо пам'ятав про споконвічну належність поляків до сходу - і от звідси й ішли всі лиха й складнощі для існування польської держави. Палсько-імператорський захід хотів поглинути надвіслянських полян без решти, розчинити їх у своїй стихії, не лишивши нічого питомого, а схід, у свою чергу, не хотів віддавати рідного, вважав те за своє, теж рвався - до польських земель, прагнучи їх визволити. Для сходу Польща була завжди висунута занадто далеко на захід, захід вважав,: що вона занадто далеко відсунута на схід. А тут ще сталося так, що на чолі польської держави опинилися останнім часом люди мужні й дужі, вміли вони розставити лікті, пробували розіпхнути своїми ліктями ворогів західних, а заодно відтурили своїх родичів східних, перетворюючи на ворогів також і їх. Віддавав колись Болеслав свою доньку за Святополка, ходив на Київ і брав його, але досяг тільки того, що тепер Ярослав ненавидів і Болеслава, і його спадкоємця Мішка.
Мудрості, мудрості не стачало владцям поблизьким і віддаленим; Ярослав пильно стежив за всіма, брав до уваги похибки, віднаходив у книгах взірці для наслідування в керуванні державою. Лар із книгами, переплетеними сап'яном різнобарвним, сукном червоним і синім, прикрашеними самоцвітами, перлами, сріблом і золотом, стояв у княжій горниці, замикав його сам Ярослав, нікому не довіряв ключа.
Ще лунало в церквах київських слово грецьке поряд з словом руським, а князеві вже мріялося про часи, коли чутиметься повсюди лиш своє, рідне, неповторне: і вдома, і на забаві, й на торгу, і в церкві, і на битві. І мудрість книжна щоб була своя. Звелів Ларивону вчити потай од митрополита не тільки таких, що могли б списувати книги грецькі, а щоб уміли й перекладати на свою мову. Був для нього далеким взірцем Клемент Охридський, який ще сто літ тому, не лякаючись могуття Візантії, зібрав у. Охриді учнів до трьох тисяч, і вся наука там була болгарська, всупереч грецькій.
Ще задумав Ярослав посадовити коло себе вмілих писців які б простежували кожен день його князювання і позоставляли для науки нащадкам спис його діянь. Вибрав для цього отрока Пантелія, що виявив значну тямущість у письмі, дав йому доступ до всіх важливих справ, кликав часто для бесідувань, завчаючи, як треба вести записи. Сьогодні, відпустивши всіх служилих людей, теж покликав Пантелія, посадовив його на Лавку так, щоб світло падало отроку на обличчя, бо любив спостерігати по очах, як доходять його слова до чоловіка.
Пантелій, хоч скільки привчав його пресвітер Ларивон до послуху й поштивості, совався перед князем, нудився, не любив Повчань, кортіло йому щоразу спитати князя, коли ж той випустить на волю з печери святого чоловіка, який гниє десь у землі, але не наважувався на таке зухвальство, тільки совався й совався на твердій лавці, позираючи на Ярослава чи то насмішкувато трохи, чи то навіть зневажливо. Але князь витлумачував те як цікавість, бо не міг допустити інших почуттів у душі слухняного отрока, він вів бесіди з Пантелієм, мовби з рідним сином, бо власні сини ще були замалі для серйозних повчань, - найстарший Володимир більше брався до зброї, аніж до науки, Ізяслав, Святослав і Всеволод бавилися іграшками більше, ніж грамотою.
Пантелій уже прочитав кілька великих книг, серед них твір Іоанна Малали, антіохійця, що написав докладну хроніку від Адама.
Окрім Малали, Пантелій, по наущенню Ларивона, читав ще також хроніку Георгія Амартола, тобто грішника, візантійського ченця, який, подібно до Малали, теж давав виклад історії людства, починаючи від Адама, однак з особливим смаком зосереджувався на розповідях про великих людей поганського світу, що вельми смакувало Пантелію.
Значна частина хроніки Амартола сповнена була розповідей про страшні явища природи, про землетруси, знамення небесні, вихори й бурі, які насилаються на землю за гріхи людські. Чуда бували незбагненні й страхітливі. При імператорі Маврикії народилася людина з риб'ячим хвостом, а то був чоловік, який умів передвіщати події, не мовлячи голосом своїм, не ворушачи губами, а випускаючи з черева чиїсь голоси чужі. А то з землі вийшло потворне чудище, назване меском, і людським голосом передрікло нашестя на Палестину аравітян. А то народився шестиногий пес. А то з явилася на небі зоря в виді списа.
Та й хіба тільки це знав Пантелій? Читав ще він старовинні книги, де пояснювалося, скажімо, що стихіями керують і повелівають особливі духи: е духи хмар, імли, осені, весни, літа, ночі, світла, дня. Походження дощу пояснювалося тим, що ангели збирають морську воду завдяки трубам, які сховано в хмарах, а вже з тих труб вода виливається на землю. Від шуму ж, який походить при накачуванні води, буває грім. Так само пояснювався рух сонця по небі: його качали триста приставлених на те ангелів.
Знав також Пантелій про небесні сфери і про те, що сонце увосьмеро менше за землю, завдяки чому й вміщаються всі його Промені на земній поверхні; і про те, що існує десь за великим океаном ще одна земля необітована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив його колись тільки Ной на своєму ковчегу, тепер туди лиш по смерті можуть добратися праведні душі, бо там розташовано на східній стороні рай, з якого виливаються чотири ріки, що проходять попід землею і.течуть уже тут у вигляді Гангу, Нілу, Тигру і Євфрату.
Пантелій набирався знань так, як учив Василь Великий:
«Присвятивши себе вивченню письмен зовнішніх, згодом уже починаємо слухати священні й таємні уроки і, мовби звикнувши бачити сонце на воді, звернемо, нарешті, погляди на саме світло. Якщо між ученням є якась взаємна спорідненість, то пізнання їх буде для нас доречним. Якщо ж немає сеї спорідненості, то слід вивчати різність учень, зіставляючи їх між собою, що допоможе ствердженню вчення ліпшого… Запозичимо в них ті місця, де вони вихваляли доброчннство й засуджували порок. Бо як для декого насолода квітами обмежується пахощами й строкатістю барв, а бджоли збирають з них ще й мед, так і тут: хто ганяється не за самою солодкістю й приємністю творів, той може з них запастися в душі деякою користю».
Ярослав дивився на Пантелія завжди з приємністю і радощами. Отрок був для князя мовби річ, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак, якого він одірвав од старого поганського світу, розокремив його з могутнім представником світу минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби навіть цей Пантелій був один на цілу Руську землю, то й то неабияка гордість для володаря, коли подумати, що десь королі дбають лиш за те, щоб підвладні не крали в них на пасовиськах коней, або ж воліють замінювати пишними шатами мудрість власну, а вже про мудрість підданих, то й у гадці не мають.
