Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
Кошовий не поспішав. По дорозі ще заглянув до пушкарні, котру сьогодні мали перекривати. Пушкарі вже повитягали гармати й шикували в ряди. Стояли гармати під стрілою, під вовком, під змією, і маленькі мортирки, й затинні пищалі. Кошовому здавалося, що чорні жерла дивилися на нього голодними пащеками. Може, так подумалося, бо пороху лишилося з десять бочок, а свинцю на два випали. Сьогодні мав змагатися й за них.
По тій думці рішуче вибив об мортиру люльку, пішов вузькою, кривою вуличкою до січової канцелярії.
На нижній приступці сходів, схиливши на руках важку голову, сидів отаманець Міюський. Побачивши отамана, підвівся, по його кругловидому, з невеличкою підстриженою борідкою й такими ж невеликими щіточками — вусиками обличчю мовби хвиля пройшла, а в темних зіницях забігали неспокійні білі вогники. Вони зринули поверх надії і вже не згасали. Іван Міюський — тісно перетягнутий у тонкому стані чересом, запеклий чоловічок з повними жару очима, з рішуче стисненими губами, нижня губа більша, завжди відстовбурчена; його й зараз зсередини спопеляв вогонь, пробивався на щоки хворобливими рум’янцями.
Донський отаманець хотів вичитати свою долю з присурмлених волохатими бровами очей кошового й, не вичитавши, зітхнув. Приходив до кошового щодня, буцімто знічев’я, а насправді — не проґавити зміни в його поведенції. Щоби, вловивши, кинути все й тікати світ за очі. Звичайно, кошовий міг і сам подати знак до втечі. Адже Міюський довірився йому. Не приховував нічого. Хіба що… Але ж того Міюський не міг сказати. Бо тоді мусили витурити його звідси.
Все те зараз пробігло в думці Міюського. Й він враз відчув, що не може погнати вперед думку, що вона ніби замерзла в мозку або її міцно вхопила й тримає чиясь дужча думка. Адже так — таки нічого й не приховав? А те, чиїм велінням приїхали? Донського отаманця била тривога. Бачив на Сірковому чолі тяжку задуму, бачив пригашені вогники в очах і повертав те на себе. Либонь, Сірко вже здогадався, до якої чорної прірви штовхав його і все січове товариство Міюський.
Це він, Іван, отаманець з Міюса, привіз на Запорожжя Симеона, сина московського самодержця Олексія. Міюський гаразд пам’ятає той день, коли вони з Симеоном, розпустивши по вітру короговки, поїхали назустріч кошовому, котрий вертався з — під Тягина. Міюський, який правував на Січ, тоді попрощався з життям і навіть прочитав молитву за спасіння власної душі. Одначе їх чекала мало сподівана гостинність. Кошовий зустрів Симеона яко царевича. Видно, знав про нього. Зійшов з коня, вклонився до землі й виявляв інші почесті, як те й належало виявляти царському фамільянту, наступнику престолу. Отаман слухав оповідь Симеона з дитинним співчутям, в його карих, ледь змружених очах світилася цікавість, і Міюський тоді подумав, що він буде крутити кошовим, як вітер вітряковими крильми. Але сталося не так. Кошовий був простий і довірливий, але із тією довірливістю линув не до всіх. Лукавство намацував одразу. Нахмарений і нахмурений, суворий, але не жорстокий, ніби й добрий душею, міг спалахнути в один мент і тоді трощив і кромсав геть усе на путі. Гарячішої людини Міюському не доводилося стрічати. А понад усе та його цікавість була зовсім не наївна. Відтоді в голові донського отамана грішне перемішалося з праведним, він силкувався розгадати заміри кошового щодо Симеона й не міг. Все ніби промовляло за те: кошовий до кінця повірив, що Симеон — царевич, котрий врятувався од смерті й боїться попасти в руки бояр. Він і далі виявляв Симеонові ознаки найвищої шани, й дав грошей, і наказав зробити корогви царські тафтяні й царську печатку. Але що тоді ховалося за його зроненими при тому словами: «Або ми, хлопці, царської печатки не гожі викувати? Чи не маємо для того золотих єфимків?» І коли козаки забажали впевнитися, що в Симеона на тілі справді є царські знаки — червоний вінець, орел і місяць із зіркою (царевич похвалявся ними повсякчас), сказав дякові та трьом значковим товаришам, що йшли на розглядини: «Дивіться добре, щоб побачили…» Вони побачили на Симеонових грудях знаки. Міюський ще раніше бачив їх — не раз купалися з царевичем у морі: вісім білих шрамів од плеча до плеча.
Справжня веремія закрутилася через місяць. З Москви та Батурина прибули посли з вимогою видати Симеона і Міюського з донцями. Кошовий тоді скликав раду. Міюського теж запросили на неї, а послів не пустили.
«Браття мої, отамани — молодці, — сказав кошовий, — Військо Запорозьке Низове, як старий, так і молодий! Ніколи в нас не було, щоб кого видавали, не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного, то забажають другого і всіх по одному розтягнуть. А він же сидить, як птах у клітці, й ні перед ким не винуватий».
Увечері гурт січовиків і Симеон з ними обложили Грецьку хату, в якій сиділи посли. Спочатку рубалися словами — посли обзивали Симеона сатанином, злодієм, самозванцем, а він їх — холопами й боярськими устілками, а тоді взялися за шаблі. Посли та їхня челядь замкнулися в хаті, січовики почали розбирати покрівлю. І вже коли посли попрощалися з білим світом, одпустили один одному гріхи, прийшов кошовий і порозганяв забіяк.
Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом. Сьогодні те послання мають прочитати. З тим має звершитися його, Міюського, доля. В оцій ось хаті на два димарі — військовій канцелярії Війська Запорозького.
Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сірка. Проте осягнув: його власний розмисл куций супроти розмислу кошового. Супроти його думи. Яка цієї миті, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило отаманові чоло, он які брижі набігли на нього, он які глибокі зморшки пролягли від рота! Здавалося, й ніс накібчився дужче. І побачив гострі шпичаки в очах — кошовий пронизував ними, мов списами, до хребтини. Поскубував вуса, ліва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара. У тому погляді Міюський вловив щось глузливе й грізне. Мозок йому знову мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз має статися таке, що струсне його, Міюського, до дна.
Спокійні слова кошового й справді злякали отаманця.
— Скажи мені, отамане, що робив Симеон у Разіна?
Міюський втягнув голову в плечі, йому чомусь стало жарко в ногах. Несамохіть подивився вниз. Чоботи на ньому лихенькі, добрі були, та стопталися за зиму. Отаманець розумів: брехнею далі не ступиш і кроку. А куди поведе правда? Може, Сірко дізнався все про царевича? В грудях спалахнула злість на кошового — боявся, що Сірко прочитає її. Над силу подавив її, мовив глухо:
— Водив струги по Хвалинському морю.
— Стеньчині?
— Стеньчині.
Тепер було мовлено все. Міюський чекав рішення: кошовий міг оддати його на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й важка — і перед царем, і перед кошовим, бо ж таки не сказав, як царевич обкрутився у разінському вирі й з нього виплив. Коли б ще Міюський знав, що ниньки з Дону прибув Сірків посланець й з якими вістями, він би, мабуть, і не підійшов до кошового, а ще з ночі втік би у степи. Проте кошовий йому цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам і сам мусив вибиратися на берег. Хто такий цей царевич — знав од самого початку. Проте сподівався, що за ним стоїть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Міюський, і в цьому була його справжня провина перед кошовим. З другого боку — отаманець рятувався, рятував дружнього собі Симеона, але якихось певних обіцянок од донського кругу не давав. Виходило, не він його завів на слизьке, а отаман зайшов сам. Та й хтозна, чи так уже кепсько все склалося. Он як стараються посли — ледве на череві не повзають. Він ще позмагається з ними за Симеона… А Міюський… Отаманець переступив з ноги на ногу. В лівому чоботі в нього хлюпало.
Колючі іронічні вогники зайнялися в очах кошового, не злостиві, але й не теплі. Міюському згасав перед ними запал, і врешті він зовсім опустив голову. Сірко ж довго мовчав, а потім запитав, збивши тим з пантелику Міюського:
— А великі струги були в Стеньки?
— Різні. Великі й малі. Ми з Симеоном ганяли великого.
