Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Наступила північ, і турки не бачили, що до них, ідучи майже паралельним курсом, наближаються козацькі чайки. Передні не бачили, бо до них чайки не наближалися, «їхні» чайки були ще далеко за обрієм; середульші не бачили, бо й «їхні» чайки ще не виткнулися з—за крайнеба; а от останній третині турецького флоту треба було б пильнувати й пильнувати, бо козацькі чайки, мов акули, з’явилися невідомо звідки і вже пливли в тіні турецьких бойових галер, видивляючись, яку б це першою вхопити своїми смертельними зубами.
І, нарешті, видивилися! І — вхопили!
Козаки непомітно зайшли з корми, вчепилися за облавок, пропливли ще кількасот кроків на буксирі, один за одним, мов мавпи, повидиралися, повидряпувалися на галеру — і тихо, без зайвих звуків, сипонули по палубі. Вартові навіть скрикнути не встигли — уже лежали готові.
Козаки прокралися до кают з капітаном, офіцерами, штурманами, боцманами. Тихо—тихо все було, тільки чути, як утомлено барабанив бубон біля веслярів. За тим бубном не чути, як востаннє стріпнулися серця капітана та його офіцерів. Біля кубрика, де спали матроси й яничари, козаки без звуку зняли варту, кубрик замкнули, біля віконечок поставили хлопців з шаблями: як тільки яка сонна голова вигляне — тут же й полетить у море. Кубрик доведеться закидати запаленими бочками з порохом. Але це буде трохи пізніше. Зараз треба захопити веслярів і дати їм команду повернути галеру трохи вбік. Треба одірвати останню третину турецького флоту, а тоді вже і знищувати її — з шумом, гуком, вогнем і пальбою. Тільки ніхто з двох третин флоту, що йде попереду, вже цього не побачить і не почує…
Уже бубон біля веслярів перестав барабанити — не—вольники самі знають лік, невольники самі увійшли в ритм — розмірений, неспішний, повільний. Підгінчий крізь дрімоту відчув, що галеру ніби трохи—трохи повернуло в правий бік, — за багато літ роботи на галері навчився відчувати все. Подумав крізь дрімоту: тут ніби не водилося мілин, тут кораблі повинні йти прямо. Юсуф, колишній венеціанець Джозефіно, узятий турками в полон дванадцять літ тому, підвів голову, вслухався в тишу Веслярі гребли спокійно, повільно, сонно, але галера йшла собі морем з тією швидкістю, що нею й треба йти їй у строю з іншими галерами. Довкола було тихо — тихо, аж занадто. Й оце «занадто» остаточно розбудило підгінчого Юсуфа, колишнього християнина, а оце вже дванадцять літ магометанина. Юсуф підвівся зі свого місця і поволі пішов сходинками нагору, до люка. Сам себе заспокоював: треба подихати чистим повітрям, бо біля веслярів смердить гірше, ніж у найбруднішому свинюшнику.
Отак роздумуючи, підняв Юсуф люк, виліз на палубу. Повітря і справді було чудове — свіже, зі слабеньким вітерцем. Повівало з далекого заходу, із—за самої, здавалось би, Адріатики, від самої Венеції, біля якої в цю пору цвітуть помаранчеві сади й гаї. І Юсуфові навіть здалося, що чує він запах помаранчевого цвіту, — і згадалася йому його юність, і дівчина згадалася перша, яку він устиг був несміливо покохати, а вона так і не встигла віддати йому свою любов і ніжність, бо віддали Агнесу — так, звали її Агнесою — у прислужниці до герцогового сина Якопо, та й… Не бачив більше Агнеси Джо—зефіно, бо пішов у моряки, а там втрапив у полон, а там з досади й люті на весь світ зрадив свою віру і став мусульманином Юсуфом — людоненависним Юсуфом, якого боялися не тільки християни чи іудеї, а й вірні послідовники Пророка… Так солодко пахнуло помаранчевим цвітом, що Юсуфові захотілося заплакати…
Але він не заплакав, він тільки зворушено схлипнув носом і хотів правою рукою витерти сльозину на оці.
Та витерти сльозину не встиг.
Бо саме цієї миті його голова, пролетівши широкою дугою над палубою, опинилася за бортом галери й через півмиті бубухнула в море.
Юсуфове тіло хитнулося назад — і покотилося східцями донизу, до невольників.
Веслярі тут же припинили роботу. Вони вже з півгодини відчували, що щось діється з галерою. Спочатку вони відчули, що до їхнього судна хтось причепився. Чайка, хоч і легенький це кораблик, але ж кораблик, на якому вміщується не один десяток людей. І для звиклих веслувати невольників її вага — все—таки вага. Хай навіть і маленька! Але ж у дорозі й голка важка!..
У трюм заглянуло двоє. Один тримав ліхтар, а другий — з двома шаблями — сторожко обдивлявся ряди веслярів.
— Тихо! — просичав той, що з двома шаблями. — Чому мовчить бубон?!
Бубон застукотів тут же, негайно, але застукотів нешвидко, а в тому темпі, в якому веслярі працювали й раніше.
— Козаки тут є?
— Є!.. Іміється!.. Та був такий колись — Василь Тягниборода! — почулися безладні, не часті голоси.
— Тягниборода? — перепитав той, що з двома шаблями. — З Недайборщем плавав на одній чайці?
— Так ти ж — не Недайборщ! — озвалося з темряви. — І не Клюсик!
— Авжеж не Клюсик, вічна йому пам’ять!.. Я — Оксен Цьопа! Забув?
— Це що — той брехун, який казав, що сам галеру вкрав у султана? А потім, мовляв, на султанівну обміняв, а султанівну — на коня?
— Він самий!..
Задзвеніло залізом на дальній лаві…
— Е, ні, Василю! Посидь іще трохи! Є робота!.. Нашого брата тут, я бачу, небагато?
— А небагато… Все — то турки, то венеційці, то євреї, то поляки…
— Ну, поляки — то наші! Москалі є? То теж наші…
— Єй вони… А ще — ось! — чорняві дуже, ефіопи, а далі греки, вірмени, німці, шведи…
— Строкато! З усіх ниток торба, та ще й з латками!..
— А що? Турки так і роблять, щоб було все перемішано, а то як самі козаки будуть, то зговоряться між собою про все!..
— Гаразд!.. Тут у нас до ранку має бути битва. Сто галер з гаком відрізали від флоту! Тепер треба буде їх топити!
— Хай нас розкують, а то раптом самі почнемо топитися!..
— Потім, потім! А зараз — слухати, що я наказую!
Веслярі почули — галера ще крутіше повернула праворуч. Невже козаки посилають її на таран проти іншої галери? Ану, як вона не витримає удару і справді піде на дно?
— Відімкни нас, Оксене! — загукав із темряви Тягниборода. — У нас галера стара, вона удару не витримає!
— От холера! Я кому сказав: тихо! І — веслувати на повну руку!.. Зробимо діло — відімкну всіх!..
Бубон заторохкотів у швидкому темпі. Швидше, швидше!.. Заграло море під веслами, звеселилося, задзвеніла галера своїми бортами на хвилях — і пішла напереріз аж двом суднам. Одне — вантажне — проскочило перед самим носом, торохнувши веслами по обшивці галери і ледь не загубивши своє кермо. А дрзте ез’дно — це була велика військова галера з гарматами й тисячним екіпажем — проскочити не встигло. Удар галери, яку захопили Оксен Цьопа з товариством, прийшовся якраз у середину узброєного гарматами су’дна. Тріснула Цьопина галера…
У трюм, де сиділи веслярі, ринула вода.
— Тонемо, Оксене, — гукнув із темряви Тягниборода. — Щоб же ж із тебе на цім світі шкуру зідрали, а на тому одягли!.. Давай сюди ключа, він у Юсуфа на поясі!..
Оксен по коліна в воді вовтз’зився біля безголового Юсуфа. Нарешті знайшов ключа, кинув невольникам. А вода все прибувала і прибз’вала. Ось уже й Оксен, і невольники — по пояс у воді! Та вже задзвенів під водою ланцюг, уже почали визволятися невольники від прив’язі, уже, брязкаючи кайданами, почали вони видиратися на палубу, яка хилилася то в один бік, то у другий, і все ближче й ближче примірялася до темних хвиль, щоб зачерпнути їх досповна і піти, булькаючи, на дно!..
Замкнена залога з яничарів шаленіла, намагаючись вирватися на поверхню. КІ7п>ка яничарів намагалося вискочити у вікна, але тільки голови полетіли у хвилі!
— Давай кидай їм барила з порохом! — гукав хтось із козаків.
— Навіщо? — озвався Оксен Цьопа. — Вони й так потонуть!
— Так і ми ж потонемо! — жахнувся Василь Тягниборода. І відчув, що галера, на якій він проплавав ось уже кілька літ, і справді, погойдуючись, іде на дно. У трюмі ще хтось кричав — напевне, який бідака зачепився за кільце ланцюга і не міг вирватися…
— А ми зараз поліземо на цю галеру, що протаранили! — гукнув Цьопа.
