Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
З цього й почалося.
Але найбільше він охотився за Врубелем; підстави для того були особливі — мамочка дружила з його вдовою, співачкою Надією Забела.
… Коли Ростопчин спустився в невеличкий будинок Петі, стіл уже був накритий; він сів на покуті, під іконами, випив «вансовки»; Петя дозволив собі пригубити, самогонку гнав із пророслої пшениці з медом, старий російський рецепт.
— З днем народження, ваше сіятельство, сердечно бажаю щастя, а ось і подарунок вам, — сказав Петя і вийняв із старенької шафи вишитий рушник.
— Мій дорогий, — Ростопчин обняв його, відчувши, як у грудях розлилося тепло, — ну, спасибі тобі, догодив, розумнику…
Петя також розчулився; це його звичка — розчулюватись від радості ближнього, — допив свою самогонку, понюхав солоний сир і почав ставити запитання, так у них було заведено, ніби неписаний ритуал — після першої чарки розмовляти з півгодини про життя; як-не-як, прощаються на рік, хто знає, чи доживемо, наші літа до схилу йдуть, та й світ божевільний, натиснуть кнопку, й полетимо в пекло, там не дуже поговориш, відповідати за земні гріхи доведеться, а безгрішних немає, усі тепер сатаною мічені, бо влада золотого тільця окрутила людей.
— От поясніть мені, ваше сіятельство, чого це католики так між собою розлаялись? Чому в них стільки релігій стало замість однієї?
— Бачиш, Петю, — задумливо відповів Ростопчин, — гріх Ватікану в середньовіччя був такий жахливий, папство умертвило стільки великих мислителів, що далі терпіти цього люди не могли. Бунт визріває всередині того, що існує, а не зовні. Коли зовні — не так страшно, тут армія вирішить справу, а коли в кожному живе думка про несправедливість, дивізією діла не поправиш, тут гряде розвал… Першим од Ватікану, який був столицею святої інквізиції, відділилося англіканське віросповідання, вони відкинули папу, проголосили своїм главою короля; острів’яни, їм легше. Було це в середині шістнадцятого століття, й вони перемогли, а от Мартін Лютер ще до них почав, але того, чого досягли англіканці, за свого життя не досяг, лише після його смерті з’явилися і протестанти, і євангелічна церква. А кальвіністи? Відокремилися від папства в середині того ж століття, але ті вірили в людську долю. Що проповідував Кальвін? Він учив у своїй Женеві сподвижників: «Якщо ти морально активний, коли ця моральна активність приносить добрі плоди, тоді тобі судилося спасіння; лише біблія — єдине джерело віри, Священне писання не володіє таїнством святості». Він відкинув розп’яття та епіскопів, зберіг лише пасторів, настраждались люди від одноособової влади, от і кинулися в демократію, посміхнувся чомусь Ростопчин. — Від них, я думаю, і баптисти пішли, ті навіть ікон не визнають, дітей не хрестять, тільки дорослих, їхнє вчення також базується на Одкровенні Божому, тобто на Славі Його… Далі вже пішли викрутаси, Петю, всі оті адвентисти, квакери, свідки Єгови, тут, друже, страшенна мішанина, глупство, але все це не випадково — відлилося Ватікану й спалення Бруно, і заборона на думку, і знищення полотен, на яких було зображено оголене тіло Матері.
— А от я про свідків Єгови щось ніяк не втямлю, ваше сіятельство, вони до мене сюди приходили, розмови заводили…
— Жени їх у шию, психи! У минулому столітті їх створив божевільний американець Рассел. Лякав людей, що кінець світу настане вісімсот сімдесят четвертого року. А світ не зник, навпаки, почався розквіт науки, ремесел і мистецтва. Тоді вони швиденько перелопатили на те, ніби світ розколеться в дві тисячі чотирнадцятому році; отож нам з тобою ще дають тридцять років на життя… Не дотягнемо, як, Петю?
— Дотягнемо… Он Уїнстон майже сотню прожив, а коньяк пив і сигарети курив.
— То він же, Петю, у минулому столітті народився, коли молоко було коров’яче, а не порошкове.
— Правильно, але ж пеніциліну не було, від грипу люди помирали, як мухи.
У двері постукали, Петро спитав:
— Хто?!
Відповіли по-французьки; господи, подумав Ростопчин, я ж у Ніцці, на російському кладовищі, лишилося тут одноплемінників усього чоловік з десять, а відчуття таке, наче в Загорську, який же дивний світ, який незбагненний…
Приїхали туристи з Бельгії; їм сказали, що е російське кладовище, просять показати, обіцяють п’ятдесят франків за екскурсію; Петро відповів, що зайнятий, за гроші історії не розповідає, а тільки тоді, коли відчує потребу; запропонував самим прогулятись, а якщо мови не знають, то нехай надалі беруть з собою словники, та й російську не гріх учити, не остання мова на землі…
Випровадивши галасливих бельгійців дивитися могили аристократів, він повернувся до столу, й сказав:
— Виходить, тільки в нас, у православ’ї, єднання й братство, тільки наша православна церква завжди була сама собою…
— Та годі тобі, — поморщився Ростопчин. — Нема чого вдавати з себе богообранця, всі одним миром мазані… Про Никона чув?
— Це про якого? Про стародавнього?
— Та не такого вже й стародавнього… Розкол звідки пішов? Від чого?
— Від англійця, — відповів Петя впевнено.
— Від англійця, — повторив, зітхнувши, Ростопчин. — Нещасні ми люди, Петю. Коли щось не так, зразу шукаємо, на кого провину звалити: а себе винуватими ні в чому не хочемо визнати…
— А хто себе хоче винуватим визнати? — заперечив Петя. — Може, американець? Чи німець? А тутешні люди?! Вони за свою правоту повісяться.
— Американець найчастіше свою неправоту визнавав, Петю. Вони за часів Рузвельта визнали багато своїх помилок, на тому й вистояли… А ми? Мені ж мамочка, покійниця, розповідала, як усі один одному шепотіли, що Побєдоносцев Росію душить, цариця психопатка, тільки чаклунам вірить, що Росією править корумпована банда, але ж шепотіли, Петрику, а вголос славословили! Спробуй зачепити — на дибу! Слався, ура, не чіпай! От і відбувся сімнадцятий рік, коли вибухнуло зсередини… А ти про наше православне єднання… Дурниці це, Петю. Давно вже немає єдності, від Никона ще, від наших обновленців, які хотіли наблизити віру до народу, зробити її з незрозумілої догми храмом людським… Та не відразу піднялися наші дрімучі, хто за букву чіпляється, кому думка страшна, звідки тоді старообрядці з’явилися на Русі? А «безпопівці»? Через сто років докотився західноєвропейський протест проти темноти папських правителів і до нашої слов’янської матері. А вже потім невимовний жах, — скопці, різки… Такого ніде не було, в жодній християнській країні. А чому? Відповідай-но мені, добрий чоловіче? Не відповіси… Ніхто не хоче відповідати, боїмося себе образити, не хочемо в дзеркало глянути… Гаразд, Петю, давай помолимося мовчки, щоб і наступного року нам з тобою разом цей день відзначити. Доглядай могили, як і раніше.
Ростопчин дав Петі банкноту вартістю п’ятсот франків і, не прощаючись, пішов до орендованого «фіатика»; через п’ятнадцять хвилин був у аеропорту, а через дві години приїхав у свій замок над озером, у Цюріху.
Дворецький сказав, що прилетів Шаляпін, Федір Федорович, відпочиває в тій кімнаті, де завжди зупиняється; недобре себе відчув у дорозі, від обіду відмовився.
«Господи, — подумав Ростопчин, — оце так щастя! Коли про когось і можна було мріяти, то лише про нього! Як же добре він зробив, що приїхав, не забув про мій день!»
— Будь ласка, Шарль, накрийте на стіл там, де камін, до телефону не кличте, Федір Федорович любить птицю, нехай приготують фазана, запитайте на кухні, чи встигнуть? Тільки замочити треба не в білому вині, а в червоному, набагато смачніше…
Потім він піднявся до себе, прийняв ванну, як-не-як, намотав за добу більше тисячі кілометрів, узяв аспірин (дивні тут люди, надзвичайно тенденційні, подумав він, «узяв літак», «узяв метро», «узяв аспірин». Все беруть, беруть, коли ж віддати встигнуть?!), закапав в очі мультивітаміни (все-таки брехня прекрасна, добре відомо, що ці краплі зовсім не мультивітаміни, а збуджуючий засіб, вид наркотика, можна взяти тільки, коли припише лікар) і заходився переодягатись до вечері…
