Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
— Я готовий служити Франції всім, на що здатен, якщо ви цього забажаєте, ваша превелебність.
— Кому, кому служити? — насупився кардинал. Він звик чути про готовність служити йому чи хоч би королю.
— Франції, ваша превелебність!
— Франції? Це похвально, — невдоволено зауважив кардинал. — Але служити треба й церкві, в ім’я якої десятиліттями ллється кров вірян.
— Я готовий стояти з ними поруч, поки мислю й існую.
— Якщо не помиляюся, це слово філософа Декарта?
— Так, ваша превелебність. Декарт вважає, що світ пізнається через наші почуття і душа людини в поєднанні з її тілом дає змогу набути здатності мислити, а отже, й існувати.
— Чи не здається вам, юначе, що наша свята віра вчить нас іншого?
— На думку Декарта, сліпа віра — сліпа, а він своїм ученням допомагає людям прозріти.
— І ви дотримуєтеся цього псевдовчення?
— Не повністю, ваша превелебність, бо Декарт не пояснює всього розмаїття світу, однак я сповнений поваги до цього титана мислі.
— А чи знаєте ви, що святий престол засудив його твори?
— Я не найсвятіший пастир, щоб засуджувати Декарта, ваша превелебність, але поважати його вважаю за честь.
— Вважаєте за честь?
— Як і його попередника Томмазо Кампанеллу, котрий, шануючи бога, вчить людей жити справедливо і чесно.
— Чи не “Місто Сонця” ранило вашу буйну голову, яку ви готові покласти за Францію?
— За Францію і за свої переконання, ваша світлість.
— Чи не хочете ви також сказати, що переконані в своїй готовності захищати невгодного папі Декарта або Кампанеллу, засудженого за єресь на довічне ув’язнення?
— Я готовий однаковою мірою захищати переконання обох цих мислителів, як і свої власні.
— Тоді вам корисно буде дізнатися, сину мій, що на підставі булли святого папи римського, який заборонив єретичні книги Декарта, ці твори буде спалено сьогодні вночі у присутності істинних католиків поблизу Нельської башти.
— Це недопустимо, ваша світлість!
— Що ви хочете цим сказати? Може, ви одважитесь завадити цій благородній справі?
— Матиму це за свій святий обов’язок, ваша превелебність!
— Цікаво, як ви це зробите? — з усмішкою спитав кардинал, відкинувшись на спинку крісла. — Поб’юся об заклад, що це вам не вдасться! Один проти юрби?
— От бачите, ваша превелебність, ви самі ставите мене в таке становище, коли я не зможу не прийняти вашого виклику, щоб не зажити слави боягуза.
— Мого виклику? — здивовано перепитав кардинал.
— Авжеж, ваша світлість! Ви ж щойно запропонували мені побитись об заклад, що я не захищу книги шанованого мною мислителя Декарта від якоїсь там юрби.
— І озброєних стражників, — додав Рішельє.
— І озброєних стражників, — згодився Сірано.
— І проти всіх ви будете один-однісінький?
— Ні, ваша світлість. Зі мною буде моя шпага!
— За меншу провину й зухвалість я міг би спровадити вас до Бастілії, але я мав необережність обмовитися, що ладний побитися з вами об заклад, — сказав кардинал. — А моє слово — слово голови Королівської ради — не поступається перед королівським,
— Це знає вся Франція! І я радий служити доказом тому!
— Отже, б’ємося об заклад? — єхидно запитав Рішельє. — Що ви ставите?
— Свою голову, ваша превелебність, і заповіт, який передає вам мою частку батьківської спадщини.
— Благородно, але не густо! — з неприхованою насмішкою вимовив кардинал. — Чи, може, ви так високо оцінюєте свою голову?
— Принаймні задаром її не віддам. Будучи в душі гравцем, кардинал захопився грою, бавлячись із Сірано, ніби кіт із мишкою.
— На випадок мого виграшу, треба гадати, ваша голова мені не знадобиться, а вашу частку із батьківської спадщини я передам монастирю, нехай послужить богу. Так і запишіть, добродію Сірано де Бержерак!
Мазаріні на знак кардинала підсунув письмове приладдя, і Сірано взяв гусяче перо.
— Пишіть, — почав диктувати Рішельє. — “Якщо я, Сірано де Бержерак, гасконський дворянин, не зможу захистити від натовпу прихильників святої католицької церкви призначених для спалення книг псевдофілософа…
— Вибачте, ваша превелебність, — шанобливо перебив Сірано, — але закладну записку пишу я, і в ній недопустимий паралогізм.
— Як? — здивувався кардинал.
— Протиріччя і невідповідності, ваша превелебність. Тому, з вашого дозволу, оскільки я не можу відстоювати книг псевдофілософа, я напишу “філософа”.
— Пишіть хоч диявола! — гнівно вигукнув Рішельє. — У кого ви вчилися після де Бове?
— У чудового філософа П’єра Гассенді, ваша превелебність.
— У того, хто спростовує Арістотеля, опору теологів святої католицької церкви?
— Саме в нього.
— І всі його учні такі ж задерикуваті, як ви?
— Кожен по-своєму, ваша превелебність. Наприклад, мій товариш Жан Поклен під іменем Мольєра ставить свої в’їдливі комедії.
— Скажи мені, хто твої вчителі й товариші, і я скажу, хто ти, — мудро зауважив Рішельє, скривившись при згадці про Мольєра.
Тим часом Мазаріні нечутно вийшов з кабінету в приймальню і поманив пальцем одного з ченців у сутані з відлогою на спині. Щось шепнув йому, і той, покірно схиливши голову, побрів до виходу крізь юрбу відвідувачів, які чекали завершення важливої розмови кардинала.
Мазаріні повернувся до кабінету, щільно причинивши за собою двері.
— Каюся, ваша превелебність, — сказав Сірано. — Декого із своїх учителів мені довелося зачепити в комедії “Осміяний педант”.
— Я читав її, — несподівано всміхнувся Рішельє. — І через те мені хотілося б, сину мій, спрямувати ваш поетичний талант на благороднішу стезю, якби ви згодились зостатися поетом при мені.
— Ніколи, ваша світлість! У відповідь я прочитаю вам єдині рядки, які можу вам присвятити:
Як дикий кінь, брикаючи у полі,
Не дасть себе він осідлать,
Так не піде поет в неволю
Оспівувать придворну рать.
Кардинал скипів і навіть підхопився.
— Доволі! — заволав він. — Ваш талант рівня вашій зухвалості, яку вам доведеться захищати зі шпагою в руці, як і інші свої особливості.
— Кожен із нас, ваша превелебність, у закладі, на який ми б’ємося, боронитиме не так своє обличчя, як свою честь.
— Зауважу вам, молодий… надто молодий чоловіче, що язик ваш — ворог ваш!
— Саме через нього у мене й з’являються вороги, але я їх легко укоськую. Так чинитиму й далі.
— Укоськуєте? — кардинал пройшовся за столом. — Укоськують і диких коней у полі, хоч би як вони брикалися.
— Як я вас зрозумів, ваша світлість, вам потрібні не укоськані, а скажені коні, яким ви, як вершник, завжди віддавали перевагу. І я впевнений у своїх “копитах”.
— Будь-яка впевненість хороша, окрім самовпевненості. Та ми надто ухилилися, сину мій. Ви ще не підписали закладної записки.
— Я закінчую, але сподіваюся одержати таку саму записку і від вас, ваша світлість, як від захисника вищої дворянської честі уславленого герцога Армана Жана дю Плессі, не тільки першого міністра Франції, а й її першого генералісимуса, кардинала де Рішельє! Заклад є заклад!
— Я ніколи не відмовлюся од свого слова, сказаного в присутності хай навіть лише одного Мазаріні.
Мазаріні, що встиг повернутися, вклонився.
— Я поставив своє життя і батьківський заповіт, тепер черга за вами, ваша світлість! — мовив Сірано, передаючи Рішельє записку.
— Мабуть, цього персня буде досить? — і кардинал покрутив на пальці важкий діамант.
— Я не ношу перснів, не будучи надто багатим, і не торгую діамантами, будучи надто гордим. Проти свого життя і посмертної спадщини я просив би вас, ваша превелебність, поставити інше життя і пенсію.
Рішельє щиро здивувався. Що за гаспид сидить у цьому носатому юнакові, котрий дозволяє собі так говорити з ним? Але стримав обурення.
— Он як? — удавано байдуже мовив він. — Чиє життя і пенсія вас так цікавлять, що ви ладні закластися своєю головою?
— Якщо я її збережу, не допустивши знущання з творів філософа Декарта, то ви, ваша превелебність, скористаєтеся своїм впливом при папському дворі і попрохаєте в найсвятішого папи Урбана VIII звільнити з темниці попередника Декарта Томмазо Кампанеллу, який сидить у ній майже тридцять літ.
