Гонихмарник - Корний Дара (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗

І раптом між ними вдаряє яскравим світлом блискавка. Тільки б'є вона не згори, а знизу.

Виривається на волю жахливий крик пораненого звіра. Ірину та Ігоря відкидає в різні боки. Ірина навіженими очима дивиться перед собою. Хмарки порозбігалися в небі, у сяйві місяця простора й насторожена галявина. Вона не розуміє, що то було і чому вони досі живі. Раптом із трави навпроти щось підводиться. Істота з двома личинами. Один вродливий, добрий, схожий на її Ігоря, інший — страшний, зморщений, знавіснілий, огидний, мов вивертень із самого пекла. Ні, це не її Ігор. Це дводушник. Гонихмарник, Градобур. Ірина бачить, як почвара стоїть, ледве тримаючись на ногах, а все її тіло корчиться й здригається від болю. Певна, при денному світлі картина була б ще мерзеннішою. Огида, страх, нажаханість. Ірина побожно хреститься. Бабуся попереджала — від побаченого можна вмерти. Спотворене обличчя, оскал зубів і знавіснілі очі…

— Я просив тебе зняти все з тіла! — ледве витискає по букві із себе Ігор. — Просив.

— Я з-з-з-з-няла, — затинаючись, відповідає дівчина.

— Тоді що це нас так вдарило? — стогнучи, промовляє потвора.

Ірина встає на рівні ноги. Руки й ноги цілі, ані подряпини:

— Мене не вдарило.

— Шо у тебе на шиї? Кажеш, все зняла? — сичить по-зміїному істота.

Ірина, здається, відчуває в його словах не тільки жахливу лють, а й ненависть. Де ж дівся її Ігор, добрий, ніжний, закоханий?

— То тільки бабусин оберіг — сила землі! — не знаючи чому, виправдовується перелякана дівчина.

Вона торкається до свого оберега рукою і тільки тепер відчуває, що той пульсує, мов жива істота.

— Ха-ха-ха! Стара карга знову мене надурила, — страшна істота, яка живе в Ігореві, починає корчитися від сміху і від болю водночас. — Та прокляття вас наздожене, чуєш, дівчинойко! Вся твоя родина проклята, одна з вас таки буде моєю. Моєю. Тобі не втекти від мене!

Морок огортає Іру. Моторошно стає від цього сміху. Вона хапає свій одяг і панічно, зачіпаючи гілля кущів, роздряпуючи об колючу ожину та терен руки, ноги, через чагарник, кропиву й бур'яни летить у бік села. Знає, що він не стане її наздоганяти, бо скалічений, бо й сам її боїться чи того, що висить у неї на шиї. Дводушник, дводушник, дводушник… Вона нажахано закидає свій одяг у вікно, потім сама туди перекочується, замкнувши вікно на всі защіпки.

3. Кривий танець

Місяць Ірина не бачила Ігоря. Замість жаху й образи в серці поселився смуток. Сумувала, тужила за Ігорем і торопіла від помислів про те, що не може перестати думати про нього. Від бабусиних коліжанок-пустомель дізналася, що кріпко занедужав хлопець. Ногу зламав й обличчя попік. Лишенько та й годі. Місяць у селі немає дощу, і селяни ніяк його не допросяться. А тиждень тому до них приходив батько Ігоря. Пошепталися про щось на подвір'ї з бабусею, бабуся дала йому різного зілля, мазі від опіків, живокіст, настояний на купальській росі. Ірина не питала бабусю, чому він приходив. Боялася, що та почне розпитувати. До такої розмови не готова, швидше розгублена. Бабуся не випитувала, бо, здавалося, знала більше, ніж сама Ірина. Тож продовжували грати в мовчанку.

У неділю Ірина пішла в поле, назбирала улюблених маминих волошок. Так казала бабуся, сама цього не пам'ятала. Волошки Іринка понесла на цвинтар, батькам.

Сільський цвинтар зі всіх боків обтиканий плакучими вербами. Бабуся говорила, що верба — то символ розлуки. Тож біля жодної сільської господи того дерева не зобачиш. А навколо цвинтаря ті плаксиві, завжди сумні дерева направду говорили про розлуку, опускаючи журно під ноги свої руки-віти, схилившись у вічному смутку.

Минула центральний вхід, крокуючи до бокового. Між дерев'яними, кам'яними й залізними хрестами бовваніла чиясь постать. Вона, обійнявши руками хрест, стояла майже незворушно. До вух Ірини долинало гірке схлипування. Підійшла доволі близько, розгледіла нехитрий геометричний орнамент на чоловічій сорочці і раптом зачудовано зупинилася. То був Іван Сокірко, батько Ігоря. Та не це приголомшило Іринку. Він пригортав до себе хрест на маминій могилі. Ірина ошелешено дивилася, як від ридання в чоловіка труситься спина.

— Я досі тебе кохаю, Яринко! За все пробач мені. За смерть твого Павлуші, за твою смерть пробач мені! Я не міг противитися йому… — решта слів потонула в надто голосному калатанні дівочого серця.

Ірина заховалася за кущем калини, що ріс неподалік. Чекала, поки старший Сокірко не піде геть.

Запізніле каяття. Стільки років минуло, не забулося. До всього того болю, котрий ятрив її душу, шматував кохання на клаптики, додалася ще одна ноша. Не ліс, не зима, не хвороба забрали батьків. Уже сама себе не розуміє. Може, Ігор не винен, він раб того, хто живе у ньому? Але ж його батько — він вбив її маму і татка чи дозволив це зробити. Що, зрештою, одне і те ж. Усе так заплуталося, мов на старих волинських рушниках. Не добереш, де початок стежки, а де її кінець. Кривий танець життя, кривий танець.

Ірина, як і мріяла, вступила в педагогічний на заочний, без проблем. Коли бабуся запитувала, чому на заочний, то збрехала:

— На стаціонар не добрала одного балу, тож запропонували заочну форму навчання, а через рік, якщо будуть відмінні оцінки та бажання, переведуть на стаціонар.

Бабусю цілком задовільнила така відповідь. У сільській школі в молодших класах відкривалася вакансія. Світлана Павлівна збиралася в декретну відпустку, тому Ірина з радістю прийняла пропозицію директора підмінити її тимчасово на роботі.

Настав серпень. Гаряче сонце і повітря, задуха й надто теплі ночі.

У селі нарешті добудували нову школу і, як завжди, у новобудовах потрібно було дещо переробляти, лагодити, фарбувати, щоб встигнути до першого вересня. Прибиральницям допомагали вчителі, а чи навпаки — прибиральниці допомагали вчителям доводити до ладу власні класи. Ірина отримала нові парти і розставляла у класі разом із прибиральницею тіткою Катею. Це була повновида, доволі жвава молодиця. Про таких у селі казали — «кров із молоком». Здоров'ям і породою аж ясніла. Незмінна хімічна завивка на голові. Здавалося, дмухнеш — і полетять світло-русяві кучерики-парасольки. Маленькі швидкі карі очі, глибоко посаджені, трішки наївна посмішка на губах — обеззброювали. Не зважаючи на свої об'ємисті форми, була доволі жвавою. Тітка Катя — відоме в селі базікало, хоча і добродушне. Це швидше звичка багато говорити, аніж злий умисел. От і зараз вона переповідала натхненно Ірині різні сільські небилиці. А оскільки Ірина була неабияким слухачем, просто мовчала, то тітку аж розпирало від надлишку інформації.

— Виділам нинька Сокірка-молодшого. Насилу на світ білий виповз. Обличчє всьо в бинтах, один ніс стримить. Слава Богу, нога зросласі. А то такий важкий перелом був, зі суміщенієм. Досі з кривулькою ходить. Видиш, дощу нема. Теперечки ясненько чо'. І хто його так прокльоном шандарахнув? Найшла коса на камінь. Тим мусило закінчитисі. Вештаїці якогось милого сторонськими селами, начебто свого мало? У свойому селі тебе всі знають, терплять, поважають. И, вони небезпечні, ті Градобури, але ж такі вправні до любощів, — жіночка на якусь мить мрійливо задумалася. — Ото ж бо, Ірочко, вважайте, десятою дорогою оминайте таких, бо ви дівчина молода та вродлива.

Ірина відчуває, що зашарілася й червона барва заливає не тільки обличчя.

— Тітко Катю, шо ви таке кажете! І не викайте мені, будь ласка! Мені так незручно, — благає Іринка.

— Та ну, ше чого! Знаю, шо говорю! Вчитель на селі — друга людина знаєш після кого? — питально дивиться жінка на Ірину.

— Після голови колгоспу? — випалює дівчина.

— Та певне! Після того бевзя й неука Ромка? Він до десяти рахувати на пальцях не навчивсі. Придурок із партійним білетом, — зневажливо говорить тітка Катя, — після священика, люба! Вчитель — друга особа за поштивістю в селі після попа. Церкву в селі закрили, священика нема, то значить яка? Перша. Тому звикай, Ірино Павлівно, до поштивого ставлення і до викання.