Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас (смотреть онлайн бесплатно книга txt) 📗
Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.
Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту.
— Що, місіс Бентлі?
— Ідіть-но сюди, на веранду! — звеліла вона. Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.
— Що, місіс Бентлі?
Вони аж надто натискали на оте «місіс», так наче то було справжнє ім’я старої, і воно звучало, як басова струна.
— Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.
Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.
— Я носила його в косах, коли мені було дев’ять років, — сказала вона.
Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:
— Гарненька штучка!
— Ану, покажи! — вигукнула Еліс.
— А оце маленький персник, який я носила у вісім років, — провадила місіс Бентлі. — Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.
— Ой, дайте глянути!
Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.
— Та він же якраз на мене! — вигукнула вона.
— А гребінець підходить мені! — вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.
— А оцими камінцями я колись гралася.
Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір’ям.
— І ще ось! — Вона переможно відкрила свою козирну карту — фотографію, на якій її було знято в сім років, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика, платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами-.
— Що це за дівчинка? — спитала Джейн.
— Це я!
Дівчатка прикипіли очима до фотографії.
— Та вона ж зовсім на вас не схожа, — відрубала Джейн. — Таку картку може дістати хто захоче.
Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс Бентлі.
— А ще якісь фотографії у вас є? — запитала Еліс. — Де вам більше років? Ну, на одній там п’ятнадцять, на другій двадцять, потім сорок, п’ятдесят — є такі?
Дівчатка в’їдливо зихихотіли.
— Я зовсім не повинна нічого вам показувати, — відповіла місіс Бентлі.
— А ми не повинні вам вірити, — сказала Джейн.
— Але ж ця фотокартка доводить, що колись я була дівчинкою!
— То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку взяли у когось.
—І одружена я була!
— А де ж містер Бентлі?
— Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.
— Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?
— Я маю шлюбне свідоцтво.
— Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки тоді повірю, що ви колись були молоді, — і Джейн аж очі приплющила, так упевнено себе почувала, — якщо хтось мені скаже, що бачив вас, коли вам було десять років!
— Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.
— А, он воно як! — Джейн підморгнула Еліс і Томові. — Ніхто не бачив!
— Та ти послухай! — Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку. — Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: «Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками». Постривайте, станете й ви такі, як я!
— Ні, не будемо ми такі! — вигукнули дівчатка. — Правда ж, не будемо? — запитували вони одна одну.
— Поживете — побачите! — сказала місіс Бентлі.
А сама собі подумала: «О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі».
— А твоя мама? — мовила вона до Джейн. — Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?
— Ні, — відказала Джейн. — Вона завжди однакова. І то була правда. Коли живеш разом з людиною день у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від’їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; «Елен Бентлі, та невже це ти?»
— Мабуть, ми вже підемо додому, — сказала Джейн. — Дякую за персника. Він якраз на мене.
— Дякую за гребінця. Він справді гарненький.
— Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.
— Стривайте! — гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз. — Я не дозволяю! Це мої речі!
— Не треба! — сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками. — Віддайте!
— Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла… Дякуємо! — крикнула Еліс, обернувшись назад.
І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.
— Пробачте, — сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.
«Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію, — думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання. — І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя».
Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам’яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір’ї і промовила вголос:
— А чи справді все воно моє?
Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. Її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш.
До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м’яким, сумовитим і розважливим голосом.
«Ті дівчатка мають рацію, — сказав би він тепер. — Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно».
«Ой лишенько», — подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:
«Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба».
Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам’ятки. «Цим ти нічого не зарадиш, — провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай. — Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев’ять років людина вважає, що вона завжди була дев’ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує».