Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Мусимо визнати одверто: цей життєвий сюжет Лесі Українки українська культура безнадійно вивалашила — і то насамперед тим, що фактично усунула з нього проблему смерти. Натомість непідробний і невгасний інтерес от уже кілька десятиліть він збуджує зовсім з іншої сторони, викликаючи в наукової й позанаукової громади жваве питання, цілком достойне тіточок С. К. Мержинського (двох старих дів, що, за стриманим зізнанням Лариси Косач, до останку не могли второпати стосунків цієї химерної пари «и доставили нам обоим много-много тяжелых минут» [11, 336]), — а чи любив же Сергій Мержинський панну Ларису так само, як вона його?.. У фільмі М. Мащенка довкола цього закроєно цілий драматичний конфлікт: за сценарієм І. Драча, насправді С. К. Мержинський буцімто кохав зовсім іншу жінку, а «сердешна Лариса» була допущена до його вмирущого тіла виключно в амплуа сестри милосердя (NB: точнісінько за логікою тітусь Мержинських: «они примирились во мне с сиделкой, а не с другом, они почти до последней минуты не верили мне, я это видела» [11, 336], — через сімдесят з гаком років Лесі Українці «не віритимуть» уже не старі тітусі, а інтеліґентні вкраїнські мужчини, які створюватимуть про неї книжки й кінофільми). Так історію «Орфея в пеклі» підмінено сконструйованим у стилістиці міщанської драми любовним «трикутником»: на місце людської самотности перед лицем смерти (що й становило остаточний смисл мінської трагедії!) поставлено самотність некоханої (sic!) жінки, — і саме ця зверхньо-«поблажлива» стосовно героїні версія, попри всю її штучність, відверту психологічну малоймовірність (NB: ті, хто кохає без взаємности, ніколи не кажуть «ми», таке поняття виробляється виключно внаслідок тривалого близького зв'язку, десиґнуючи психологічно зжиту між собою пару, двох-як-цілість, тож уже ця одна деталь мала б спинити розгін домислів і фантазій!), — попри, зрештою, повну документальну необґрунтованість, прижилася й асимілювалась у свідомості нашої культури настільки, що її, цю версію, ще в 1990-ті безмисно, за інерцією, повторювали навіть вельми поважні інтелектуали. Про популярну культуру годі й казати — там мотив «некоханої» розрісся і розпух уже до відкрито мізогіністського міфа про «нежіночість», «неуспіх у чоловіків» взагалі і, на цій підставі, про нібито латентну гомосексуальність (тут відбулося перехрещення з іншим важливим життєвим сюжетом Лесі Українки, про який трохи нижче, — її «платонічним романом» з О. Кобилянською) [87]. П'єса Неди Нежданої «І все-таки я тебе зраджу», поставлена в кінці 1990-х Київським експериментальним театром, — про три кохання Лесі Українки (Нестора Гамбарашвілі, Сергія Мержинського, Климента Квітку) — з'явилась у цьому звульґаризованому контексті як жест чистої неґації, заперечення чвертьстолітніх міфів «некоханої» як взагалі не вартих уваги, але до розуміння загальнокультурного смислу мінської трагедії так само нічого не додала, — заперечення й лишилось запереченням, «зняття» ж культурного конфлікту так і не відбулося.

Документальні свідчення про цю «дивну дружбу», на жаль, і справді скупенькі: головне джерело, що могло би пролити на неї світло, — трирічне листування Лесі Українки з С. К. Мержинським — не збереглося: найімовірніше, було знищене нею самою, як і листи до неї О. Кобилянської (не забуваймо про нормальний для старої шляхти етичний кодекс, за яким приватне й публічне розмежовуються куди жорсткіше, ніж у добу масових комунікацій!). Відтак сучасним архівістам лишилось хіба по окрушині визбирувати докази «від супротивного»: про засвідчене друзями С. К. Мержинського його неприховане захоплення панною Лесею, про його ревне прагнення хоч у чомусь бути їй корисним, про його часті наїзди в гостину до Косачів і її — до нього в Мінськ, про те, що до хворого її було викликано друзями восени 1900 р. як найближчу і, вочевидь, найдорожчу йому людину, — і, впадаючи  в полемічний запал, запевняти,  що «у свідомості вона відчувала себе його дружиною» [88] (так, ніби дійсно існують якісь певні способи прозондувати свідомість Лариси Петрівни й достеменно встановити, що саме вона відчувала!). По-людському такий запал, у принципі, зрозумілий — як реакція на відверту несправедливість національної культури щодо «найвидатнішої з українок», — але й дзеркально-зворотне намагання «виправити кривду» й заднім числом «пошлюбити» її з коханим чоловіком хибує, в остаточному підсумку, на той самісінький дефект зору, що ним, наче крізь зворотний кінець телескопа, розжарена до найглибших, плазмених основ людського буття-у-світі й придатна до відтворення вже єдино мовою міфа висока трагедія любови й смерти «скорочується» до рівня сентиментальної побутової драми класичного «малоросійського репертуару» в режимі «любить — не любить» [89]. Тобто обидві сторони в цій на кілька десятиліть розтягненій полеміці перебувають, знов-таки, у зовнішній, інокультурній щодо своєї героїні ситуації, — і, либонь, тому  обидві примудряються переочити, як при швидкому читанні, чи  не єдине дійсно достеменне свідчення — те, що його зоставила сама героїня в записах, ніколи нею не публікованих за життя (ціле щастя, що й тих не знищила!), — про те, чим була в її духовній біографії ця «дивна дружба» («дивна» вже бодай  тому, що молодий чоловік, як-не-як, мав відкриту форму туберкульозу легень, отже, про «нормальний» шлюб і взагалі фізичний контакт між закоханими не могло бути й мови за медичними показниками, — це приблизно те саме, що сьогодні кохати хворого на СНІД, і рідня Лариси Петрівни, особливо мати, так рішуче збунтувалася проти її поїздки власне з огляду на пряму загрозу її життю й здоров'ю, — коли після Мінська в неї таки з'явилися ознаки процесу в правій легені, які коштували потім двох сезонів вигоювання в Сан-Ремо, то довелося вислуховувати від матері ще й докори та звинувачення в «еґоїзмі»). А проте, всупереч очевидній приреченості цієї любови до приреченого, — «я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе» («Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами…», курсив мій. — О. З.).

Здається, цього мало б вистачити. Порятунок від ув'язнености в собі через обдарованість Іншим, зняття вічної екзистенційної проблеми відчуження — це взагалі головний смисл творчого еросу (NB: не обов'язково сексуально вивершеного!), той «екзистенційний максимум», який одна людина, у даному випадку С. К. Мержинський, може дати іншій — у даному випадку Ларисі Косач (пор. у листі до О. Кобилянської її справді нутряний жіночий крик, усього єства: «Коли подумаю тільки, що я  т а к о г о  друга маю втратити!..» [11, 211]). Тож не треба навіть особливо вчитуватися «між рядків» — уже зацитованих більш ніж достатньо, щоб таки раз і назавжди «повірити» цій незвичайній любові і, поштиво схиливши перед нею голови, відступитися, не силкуючись увібгати її ані в рамки вигаданих «трикутників» (у жодному «трикутнику» подібне почуття неможливе!), ані в подружнє ліжко. Якщо цього не відбулося, то причин маємо шукати не в дефіциті архівних матеріалів, а таки глибше — у нашій власній (культурно панівній) чуттєвості, нашому власному розумінні любови й смерти.

На жаль, процес нашого національного самопізнання, який для кожного народу повною мірою відкривається щойно із здобуттям незалежности, протікає так загальмовано й викривлено, що жодних системних студій на ці дві найфундаментальніші й, сказати б, «індикаторні» для кожної культури теми на українському матеріалі й дотепер не з'явилося [90]. З мого боку було б, розуміється, чистим верхоглядством намагатися мимохідь, «по дорозі» залатати такі колосальні зяючі лакуни, — все, що я можу собі дозволити на цих сторінках, то хіба окреслити, означити їх «сиґнальними прапорцями» як білі плями на нашій культурно-історичній мапі, що приречені утруднювати всяку, хоч трохи пошукову, інтелектуальну мандрівку вглиб тої культурної історії, аж доки їх не буде заповнено спільними зусиллями багатьох і багатьох мандрівників.