Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
— О. Бачиш, а про ром пам’ятаєш.
— Пам’ятаю. А-а-а! Бе! — Редька миттю підскочила на рівні ноги й затріснула за собою тремтливий алюміній лазнички. — Не слухай, я блюю!
Місцеві дороги для людини, що пережила будь-яке отруєння — харчове, алкогольне чи душевне — не найкращі ліки. По-перше, у транспорті — не важливо в громадському чи в приватному — жахливо тхне. Бо тхне на самій загазованій і запилюженій дорозі. По-друге, шлунок людини, як і її мозок, раз по раз підстрибує на кожному дорожньому прищі й шрамі. Від цього шлунку стає ще більше млосно, а мозку туманно. При цьому ще катаються підлогою розсипані апельсини і щось нестерпно шарудить у чорному целофановому пакеті.
Редька сиділа позаду і витягала, як страус, голову. Щоби дивитися вперед, на дорогу. Так наче мусило нудити менше. Зверху її коліна привалили якимось дошками, складним столом, чи що. Аби не втекла.
Цією ж дорогою, коли траплялися села, спокійно собі йшли люди і худоба, й ніхто не переживав, що їх зіб’є й розчавить. Так само не переймалися і пасажири. Веселі й безтурботні, вони звисали, як грона спілого винограду, з дверей розвалених автобусів, що рухалися лише Божою милістю, а ніяк не двигуном внутрішнього згорання. Ще найсміливіші з-поміж людей і худіб (кури головно) гніздилися в таких автобусів на дахах, обіймаючи мішки зі збіжжям.
— Я тоже так хочу, як вони… — нила Редька. — Там хоч повітря трохи є. І не чути цієї клятої музики.
— О, тільки приїхала, а вже музика тобі не така. А як же інтерес юного антрополога?
— Закінчився вчора на третій пляшці антропологічного рому…
Власне, антропологія довела Редьку ще й до стану кота з анекдоту, котрий верещав, наступивши собі на яйця, але лінь було з них зійти. Редька, невимовно страждаючи від високочастотної звукової поп-атаки з подертих динаміків, однаково не могла себе змусити поритися в наплічнику й знайти спасенний айпод із яким-небудь старим треш-панком на маргінесах трек-листа. Він би пасував сюди найбільше. Юна дівчина в невинно-рожевому сарі, йдучи по узбіччю дороги, затуляла собі рот і ніс своїм же шифоном. А назустріч їй неслися безжальні, важкі, смердючі, курні вантажівки, автобуси й трактори. Останні, правда, не неслися, а лише перділи, сповільнюючи загальний рух на і так не автобані. Мотори цих тракторів можна було роздивлятися, як кишки на показовій операції, та ще й ременями все підв’язано, як у палаті для особливо буйних. Про все це думала Редька, ставлячи ставки на те, хто з двох хлопців, що всадилися на саме верховіття височезної копиці з сіном, бозна-як приладнаної до трактора, першим упаде на дорогу просто під колеса весело розмальованого автобуса.
Автобуси у цих краях і самі не проти були попадати — Редька вже нарахувала три. Один в куветі біля дороги, один передом у річці — задом у повітрі, третій просто розпався на інтегральні частини, а люди-пасажири стояли навколо й медитативно чесали собі голови.
Художніх поривів автомобіліста тут ніхто не стримував — малюй собі, скільки завгодно, тільки на власному транспортному засобі.
Редька роздивлялася пересувні твори мистецтва, широко відкривши рота. Серед лотосів, троянд, кобр, тигрів, кинджалів, написів місцевою мовою, лого Adidas (улюбленого просто так, «за красоту», чи того, що колись був лотосом?) та іншого ґрафіті на кузовах і кабінах вантажівок найбільшою популярністю користувалися два англійські вирази: «SEE YOU», «PUSH HORN». Однак траплялися й перли: «LOVE is LIFE», «DO YOU LOVE ME GIRLS» i «NO TIME FOR LOVE».
— No time for love… — повторила собі Редька. — Єс тайм фор п’юк.
— Пізно, Грицю, до школи. Вже приїхали. — Обернувся до неї Дордже.
— Це Муанг Сінг уже? — не повірила своєму щастю Редька.
— Яке там. Це Манасаґ. Тут нас викинуть, а ми собі далі будемо щастя шукати.
Викинули їх на автостанції. Відразу просто ж у вухо Редьці пропищав пронизливо саморобний клаксон вело-рікші — винахідливий хлопчина присобачив свисток до пляшки від миючого засобу. Результатом був звук — щось середнє між істеричним вереском немовляти і гудком невеликого поїзда.
— Йоб твою блядь мать сука! — вилаялася Редька йому навздогін. — Гандон! Так перелякав.
— Та то ж він про тебе й турбувався, — засміявся Дордже. — Це тут як казати «добрий день». Бач — навіть агітплакати всюди висять, аби люди не забували це правило елементарної ввічливості.
Агітплакатами Дордже називав закосичені розписи вантажівок і графіті з проханням сигналити на всіх поворотах і виступах.
— Ці паскуди турботливі, — Редька завдала собі наплічника на спину, — вони з потрійним задоволенням сигналять мені у вухо.
— То тобі здається.
Тут, аби довести Редьчину правоту, веселий мотоцикліст тонким нестерпним довгим піканням провів чергову подряпину по Редьчиному слуху.
Редька нічого не сказала, тільки пильно подивилася на Дордже. Витримати драматизм не вдалося, бо тут же на неї наскочив продавець цукрових півників і блідих пиріжків із м’ясом.
— Ем-м… — Дордже помахав їй рукою з-за голови продавця, що вже накладав Редьці порцію гарячого в чорний пластиковий пакетик. — Я зараз. Піду порішаю транспорт нам далі.
Редька мовчки їла анемічні, як шкіра тлустої шляхтянки, пиріжки з солодким м’ясом, що обійшлися їй у 2 грн 50 копійок на наші гроші.
— Їдемо джипом, — прибіг радісний Дордже. — Давай гроші.
Редька з недовірою подивилася на нього. Щось він сьогодні підозріло бадьорий.
— А скільки тобі?
У так званому джипі — ще одному виді громадського транспорту — вона вирішила сісти на ряд позаду шофера (рядів було три плюс у кузові перпендикулярні їм лавки під стінами, як для десанту), але посередині.
«Бо так у мене буде шанс вибити головою лобове скло і спокійно вилетіти на узбіччя. А не переламати собі без варіантів всі кістки, коли кине на спинку попереду».
15
Село з назвою Муанг Сінг хоч і звучало Редьці десь по-солов’їному, скоріше нагадувало горлицю-посмітюху, а якщо підключити фантазію, можна було повірити, що перед носом у тебе давно розвалені декорації для зйомок китайського вестерну. Випалені червоноглиняні вулиці, пусті й розпечені, не надихали навіть облізлих курей на порпання — птахи сиділи на підвищеннях, поламаних парканах чи дірявих стріхах, зирили однооко на прибульців, ще раз переконуючись, що далеко не в курей найменший мозок — чого от ті двоногі білі топчуться розпеченим грунтом?
Здавалося, по всьому цьому селі засів якийсь нестерпний сморід. Чи то падла, чи то нечистот, чи то горілого м’яса.
— Боже Великий Єдиний! — кричала Редька, морщачись і затуляючи носа, — Нам Україну храни! Хто у них тут здох?! І ти хоч, аби ми тут ночували?
— Ну, в нас якось немає вибору між цим селом і бутік-готелем із приватним басейном, — знизав плечима Дордже.
— Та тут же всі уроди… — шипіла Редька. — Куда ти мене притягнув?
Вона сплюнула теракотовою пилюкою. При дорозі сиділи недоброго виду бабки. Одна з них показала Редьці браслетика. «На продаж» — вирішила Редька і похитала головою. Бабка витягла зі складок спідниці чорний пластиковий мішечок. Багатозначно підняла брову й вишкірила жовто-коричневі зуби. «Опіум», — зметикувала Редька і вишкірила зуби у відповідь. Видно, вийшло страшно, бо три баби перезирнулися між собою, а потім, як зазвичай роблять у цих краях, аби зняти ніяковість, розреготалися.
— Спитай якось у цих пушерів, шо в них так воня тут. А я спробую захиститися у цьому чудо-готелі…
Чудо-готелем заправляли бізнесмени китайського походження. Вони цілими сім’ями безперестанку їли щось жирне, витираючи пальці об рожево-золотий одяг, аби порахувати гроші. Привітності в них було рівно на ту ціну, яку заплатить рідкісний подорожній за ці кімнати з запилюженими вікнами, крихітними бамбетлями й дірявими ковдрами. З вікна кімнатки на верхньому поверсі, через решітку й додаткову сітку, так ніби тут було що вкрасти, відкривався вид на внутрішній двір місцевої монастирської школи, де зараз малі послушники, ревучи, колотили молотком у дві перехрещені дерев’яні штахети.
