Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
1107 рік. «У 1107 році у Ростовській області не було князя…» «Під 1107 (6615) роком у Ростовському літопису… читаємо: “приидоша Болгары… на Суждаль и обступиша град, и много зла сотвориша, воююще села и погосты… Сущии же люди в городе не могуще противу их стояти, не сущу князю у них…”» [81, с. 72].
Настало XII століття, а князів у Ростовсько-Суздальської землі «не сущу».
1090—1120 роки. Протягом цих тридцяти років у Ростовсько-Суздальській землі не було єпископа. Мерянин «святий Авраамій проводить свої дні в апостольських подвигах». Саме Авраамій Ростовський, за відсутності князівської влади і єпископа, зберігав тридцять років у фінському середовищі іскру християнської релігії, навчав молодих мерянських отроків азів християнства. Так тривало до 1137 року, поки не прибув князь Юрій Довгорукий.
1125—1137 роки. Як пише професор Д. О. Корсаков,«… у 1125 році бачимо Юрія в Києві на похороні Мономаха… Він залишається на постійне проживання в Городці, недалеко від Києва… у 1137 р. Юрій іде в Ростов» [81, с. 72].
Тобто з 1125 до 1137 року в Ростовсько-Суздальській землі князівської влади не існувало, тому що, згідно з так званими літописними зводами, та земля вже належала Юрію Довгорукому. А він чомусь сидьма сидів під Києвом.
Якщо пошукати в історичних матеріалах імперії, можна знайти ще не одне свідчення, яке підтверджує факт відсутності в Мерянській землі князя і князівської влади в період із 988 до 1137 року. Однак і цих фактів цілком достатньо. Весь «доважок брехні», що був запущений у «загальноросійські літописні зводи» катерининською «Комісією» (і не лише нею), мав головну стратегічну мету: злити воєдино Велике Київське князівство з так званою Ростовсько-Суздальською землею та її етносом, щоб дати «великоросам» право посягання на київську історичну спадщину. Однак країна Моксель, на відміну від слов’ян, розвивалася та жила в IX—XII століттях за іншими законами і йшла у своєму розвитку окремим шляхом.
Фінські племена країни Моксель до приходу князя Юрія Довгорукого в 1137 році в їхні землі зберегли своє історичне місце проживання, а представник племені меря Авраамій Ростовський став єдиним надійним фактором просування християнства в тому середовищі з 1090 до 1137 року. Фінське населення власними зусиллями майже 50 років живило й підтримувало християнську релігію.
Із приходом у ті землі дружини Юрія Довгорукого і нового єпископа Нестора релігія одержала підтримку і повільно, долаючи жорстокий опір, стала поширюватися. Слід гадати, що так званий Андрій Боголюбський, народжений від мерянки в мерянському середовищі, до християнської релігії ставився прохолодно, навіть байдуже, тому що вигнав зі своєї мерянської землі всіх батькових дружинників-християн і «сперся на молодих отроків» — мерян. А відтак у війську князів у мерянській землі навіть наприкінці XII і на початку XIII століть були здебільшого меряни-язичники, що засвідчили Ліпицькі битви у Мерянській землі 1177 і 1216 років, коли полеглих язичників ховали «купою».
Повернімося, однак, до Юрія Довгорукого, у 1137 рік. Можна зрозуміти мотив, який відіграв основну роль і, власне, спонукав Юрія рушити в Мерянську землю. Адже після смерті батька, Володимира Мономаха, 1125 року, Довгорукий «сидів під Києвом» 12 років. Це чималий час, зважаючи на те, що тривалість життя князя становила 40—45 років. Покинути рідні місця його змусили лише дуже вагомі причини.
Їх було кілька. Визначимо основні. Маємо право припустити (бо київська історія про те свідчить), що в Юрія Довгорукого не було перспективи одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород. Адже навіть у свого батька він був шостим сином. А поруч чекали дядьки зі своїми спадкоємцями. Усі ті роки (12 років!!!) Юрій сидів у «городку під Києвом». То було навіть не князівство.
Другою причиною стали поради церковних владик, яким необхідна була паства. Однак вони пам’ятали про долю своїх попередників.
Були й інші причини. Але й перших двох було достатньо, щоб рушити в дорогу.
Жінки в поході Юрія Довгорукого участі не брали. Та й дружина князя становила 100—150 воїнів.
Ось так з’явився князь Рюрикович у фінському середовищі. І цілком зрозуміло, що колонізація пішла двома шляхами: князівсько-військовим і релігійно-монастирським.
Російська історична наука перехід Юрія Довгорукого в країну Моксель визначила як повний розпад Великого Київського князівства та період появи нових незалежних князівств-держав.
Почитаємо ВРЕ (3-тє вид., т. 12, с. 94):
«Історія Київської Русі поділяється на п’ять етапів:
1- йетап (до 882 р.) — утворення феодальної держави зі столицею в Києві…;
2- йетап (882—911) — захоплення влади в Києві Олегом…;
3- йетап (911—1054) — розквіт ранньофеодальної монархії Київської Русі…;
4- йетап (1054—1093) — поява перших відчутних елементів розпаду…;
5- йетап (1093—1132) — посилення феодальної монархії у зв’язку з натиском половців…
У 1132р. Київська Русь розпалася, почався період феодальної роздробленості».
Не вдаватимемося до аналізу поданої класифікації, яку зробили російські радянські академіки. Скажемо лише, що вони продовжували «співати пісень» російської романовської концепції. Такий розподіл із наукового погляду — цілковитий абсурд. Підігнано під «романовську» концепцію «становлення Московської держави».
Звернімо увагу: з 1132 року перестала існувати єдина Велика Київська держава. Пробачимо «великоросам» їхнє забігання на п’ять років наперед. Чого не зробиш заради якнайшвидшого настання «величі Московії»! Однак російські академіки у ВРЕ підтвердили основний висновок: Ростовсько-Суздальська земля після 1137(1132) року не належала до єдиної Київської держави. А вище встановлено, що і з 862 до 1137 року вона не була землею Великого Київського князівства.
Кожна людина має право поставити просте запитання:
В які роки так звана Ростовсько-Суздальська земля належала до Великого Київського князівства?
І отримає відповідь: історія, що не ґрунтується на московських «доважках брехні», про подібну належність нічого не відає.
7
Дослідження підійшли до нового цікавого періоду — створення першого князівства в межиріччі Оки і Волги. З попереднього матеріалу відомо, що фінське плем’я меря до 1137 року жило собі здавна в межах своєї землі. Історія також засвідчила, що на той час у мерян не було князівської влади Рюриковичів, і взагалі, народ меря перебував на низькому рівні розвитку. Як підтвердили наші дослідження, меряни до середини XII століття жили в родоплемінному суспільстві, не маючи ні централізованої влади, ні великих міст. Вони проживали у глибоких тайгових лісах, переважно окремими сім’ями, рідко цілим родом із трьох-чотирьох сімей. Села або селища на одну, дві, три землянки були головними осередками мешкання фінських племен не лише до середини
XII століття, а й залишалися такими аж до XVIII століття. Цю думку-аксіому підтвердили також праці російських істориків, таких як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, М. І. Костомаров, О. О. Шахматов, Д. О. Корсаков і багато інших.
Цілком імовірно, великих міст як таких у мерян не існувало. Адже професор С. М. Соловйов у середині XIX століття засвідчив, що до приходу війська хана Батия міста так званої Ростовсько-Суздальської землі були насправді «невеликими селами, обгородженими частоколом». Слід гадати, що навіть ці «міста-села за частоколом» були вже набутком Юрія Довгорукого або його спадкоємців. Не міг же князь зі своєю дружиною підселюватися до нехристів-мерян.
Навіть Катерина II говорила про це: «Серед князів найподатливіший до помилок перед приходом татар був, безперечно, на мою думку, Георгій (Юрій Довгорукий. — В. Б.), син Володимира II: не одержавши Волинь і Галичину в уділ, він не давав ні хвилини спокою всім іншим удільним князям, своїм сучасникам, він налаштовував їх один проти одного, допомагаючи одним розправлятися з другими… Його відправили (вигнали.—В.Б.) на річку Клязьму… він побудував там кілька міст, яким дав назву тих міст, у яких йому відмовили на Волині, з-поміж інших він назвав Володимиром те місто, в якому він облаштувався, тому що Володимир був столицею Волині… Варто сказати, що є дві версії про Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), одна на його користь (яку нам підносила Москва.—В.Б.), друга — проти нього; я думаю, що перша — це версія Київських літописців, друга — версія літописців, які писали за нащадків Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), котрі облаштувалися спочатку навколо Москви, а потім і в самій Москві» [88, с. 131—132].
