Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
– Красю, в боксі мене навчили, що не можна розслаблятися до удару гонга, а краще почекати ще кілька секунд. То бери кинджал і будь готовий. А я ще і лук цих коників візьму, про всяк випадок.
Вона пішла з луком і кількома сагайдаками зі стрілами. Щит віддала мені, я ніс його разом з мішком кривавих трофеїв. Почули ще один тріумфальний крик когось із джур. Понамка озирнулася. Мабуть, трохи втратила орієнтацію.
– Почекай, я зараз, – сказала мені і полізла на дерево поруч. Стрибала по гілках, наче мавпа, і ось вже вона нагорі. Озиралася навколо, хотіла побачити пагорб, до якого нам треба було іти.
Я сів, притулився спиною до дерева і відчув, що дуже заморився. Скоріше б закінчувався цей дурнуватий день. Не хотів думати ані про справу, ані про те, як ми будемо вибиратися звідси. Просто впасти десь і спати. Я вперся спиною у дерево і сидів з закритими очима. Несподівано почув, як задзеленчала тятива лука.
– Красю, не спати! – закричала Понамка. Я підхопився і побачив, що до дерева бігли незвичайні істоти завбільшки з вівчарку, але будовою тіла схожі на гігантських мурах. Той, хто біг першим, впав зі стрілою у голові, але за ним бігли інші. – На дерево! – підказала мені Понамка. Я стрибнув, підтягнувся на гілках. Встиг, поки мурахи на наблизилися. – Мішок! – закричала Понамка. – Я побачив, як мурахи розривають мішок своїми іклами. Якщо вони заберуть трофеї, нам доведеться знову іти за чудовиськами! Понамка вбила ще одного стрілою, а я стрибнув вниз і увігнав в одне з чудовиськ свій кинджал. Інші кинулися на мене, кусали, їх щелепи виривали з мене шматки м’яса, коли поруч впала Понамка і почала сікти нападників шаблею. Вони трохи відступили, вишикувалися навколо нас, ми притиснулися до дерева спинами.
– Понамко, лізь на дерево! Вони вб’ють нас внизу! – кричав я. Вирішив загинути, щоб врятувати її, бо вона врятувала мене, коли я вийшов на волю.
– Це ще подивимося, хто кого вб’є! – радісно закричала Понамка, розпалена битвою. Вона бачила те саме, що і я: півтора десятка роздратованих істот, що лупали на нас очима і ось-ось мали кинутися. У нас не було шансів врятуватися, Понамка це розуміла, просто вона любила битву і звикла не здаватися до останнього.
– На смерть! – з цими вигуками на галявину несподівано вибігло троє джур, що поверталися на пагорб зі здобиччю. Вони покидали мішки зі своїми трофеями і кинулися на істот. Ті, почувши крики, розвернулися.
– Н-н-а! – заверещала Понамка і вбила першого. Кілька гігантських мурах кинулися на неї, вона відбивалася, я допомагав, тим часом джури вже били списами, і ось ті мурахи, що залишилися, кинулися тікати врізнобіч. Джури вбили ще кількох. Потім Понамка з джурами відтинали їм голови. У мій мішок Понамка поклала чотири голови мурах, хоча вбила більше. Та не стала сперечатися. Бачив, як джури з захопленням дивилися на Понамку, всю у крові, збуджену після битви. Мене вони не помічали, я для них був наче дерево чи кущ.
Разом ми пішли на пагорб. Там вже чекало двоє джур. Вони поклали свої мішки на землю і сиділи поруч. Ми теж сіли. Понамка з джурами, а я осторонь. До мене підійшли слуги, допомогли перев’язати рани від удару чудовиська, від стріли одноногів і від укусів гігантських мурах. А ще безліч синців та забоїв. Я отримав від кожного з чудовиськ. Тіло боліло, але я вмів терпіти біль. Страх, так, страх підкорював мене, а ось біль я навчився терпіти ще у колонії, де мене регулярно били, бо не вірили, що в мене дійсно немає ані заощаджень, ані квартири, ані багатих родичів, які згодні були заплатити за мій спокій.
Від болю легко втекти. Я почав роздивлятися, що робиться на пагорбі. Паничі сиділи окремо, лускали гарбузове насіння і тихо розмовляли. Джури сиділи біля мішків з трофеями трохи нижче, слуги вже зібралися на самому схилі. Всі тримали зброю при собі і оглядалися. Ось з лісу вийшов ще один джура. Потім ще один. Невдовзі Зубатий махнув рукою, і двоє голомозих потужно засурмили. Почекали ще трохи, аж нарешті з’явився один джура. Він помітно хитався, ледь ішов, але тягнув мішок зі здобиччю. Його почекали, потім всі поїхали до башти. Я подумав, що разом з нами до лісу пішло десять джур. Повернулося сім. То троє загинуло? І їх навіть не шукали. Тут були жорстокі порядки.
Я теліпався на своєму коні, більше схожому на віслюка, ледь з нього не падав, із заздрістю дивлячись, як впевнено інші слуги тримаються у сідлі. Коли під’їздили до фортеці, звідти запахло смаженим м’ясом. За частоколом я побачив, що на величезному рожні смажать цілого кабана. У фортеці був встановлений великий стіл, на якому стояв срібний посуд. Паничі на чолі з Набокою і Зубатим вишикувалися і чекали.
– Сей! – вказав Зубатий на пораненого джуру. Той ледь тримався на ногах, не міг вже нести мішок, то тягнув його. Важко нахилився, дістав голову гігантської мурахи.
– Мураха! – почув я шепіт слуг.
Джура поліз у мішок, довго порсався, нарешті двома руками витягнув голову ведмедя.
– О, ведмеслуг! – закивали слуги.
– Добре сіє! – кивнув Зубатий. – Лікуйте язви його!
Джуру підхопили слуги і віднесли у сторонку, почали з ними поратися. Зубатий покликав наступного джуру. Потім ще і ще. У джур здебільшого були голови гігантських мурах та волохатих лучників, одноногів. У одного ще була голова величезного змія, а у іншого якоїсь дивної істоти, схожої на людину, але з козячими рогами. Слуги казали, що то людокіз, чудовисько дрібне, але завзяте, що може на роги підняти.
– Яви, що поткала, – сказав Зубатий Понамці. Вона принесла мішок, найбільший серед усіх джур. Вивернула його на землю. Головам одноногів та мурах ніхто не здивувався, а ось шип невидимого чудовиська викликав зойк захоплення у натовпі слуг. Та видно, що й паничі були здивовані. Ярош кинувся до шипа, підняв його, уважно оглядів.
– Не могла си вабоїти невидимця! – крикнув Ярош і гнівно подивився на Понамку.
– Чи невидимець сам віддав їй гостряка? – посміхнувся Зубатий і узяв трофей. Потім передав іншим паничам. Вони теж роздивлялися, у захопленні кивали.
– Я іматиму джуру сього, – несподівано сказав Набока. – Коли сам вперше вийшов валчити чудовиськ, то теж споткав невидимця. Знак се, браття, подобно Господь наш Ісус Кривавий розказує нам, жеби не змилилися ми.
– Твоя воля, – кивнув Зубатий. Ярош роздратовано подивився, але нічого не сказав. – На сакру! – наказав Зубатий.
Джури та Понамка вишикувалися перед дерев’яним стільцем.
– У славу Ісуса Кривавого! Господь-гетьман наш, іже єси на Січі Небесній! Та святиться імя твоє, да здариться царствіє твоє, да буде воля твоя, яко на небесі і на землі, по всіх краях! Сміливість серцям нашим даждь нам днесь! І не оставі нам милість нашу, яко же і ми не попускаємо ворогам нашим! І не введи нас у страх, ізбаві нас от боягузництва! Амінь! – закричав Зубатий. Це був «Отче наш», але якийсь перероблений «Отче наш». Та всі його слухняно повторювали. Потім слуги почали бити у барабани і сурмити у сурми. Запалили смолоскипи. Пораненого джуру всадили на стілець, і один з паничів поголив йому голову гострим ножем. Залишив лише оселедець. Коли закінчив, то надрізав великий палець собі і джурі. Притиснулися пальцями. – Тепер ти кров’ю узятий з панством нашим лицарським, з Січчю Святою! – урочисто промовив Зубатий.
І дав колишньому джурі ім’я, яке тепер носитиме він, ставши паничем. Також вручав Зубатий велику шаблю і обладунки. Останньою голили Понамку. Можливо, їй і не хотілося позбавлятися свого волосся, але виду не подала. Її голив старий Набока, потім надрізав пальці, Понамка навіть не сіпнулася, терпляча була до болю. Помінялися кров’ю, Зубатий привітав Понамку у братстві, нарік її Набокою і вручив зброю. А потім наказав святкувати. Паничі всілися за стіл. Їм подавали паляниці з колесо воза розміром та печену свинину величезними шматками.
Я хотів піти прислужувати за столом моїй панні Понамці, але слуги мене зупинили. Відвели у бік, щоб поголити голову.
– Може, не треба? – спитав я, бо на черепі в мене були страшні шрами, ще з часів колонії.
