Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Ян каже, що ті здобуті Любартом замки були передані йому угорськими воєводами „по зрадницьки”, за гроші, які вони дістали від нього (pecuniis receptis), і що королева Єлисавета, розгнївавшись за се, арештувала намістника Руси. Скільки є правди в сїм оповіданню про зраду й запроданнє замків, трудно сказати. Щоб кількох воєвод разом запродали свої замки, се психольоґічний момент не дуже простий, і дуже можливо, що маємо тут лише відгомін докорів, які ходили в Польщі про сих угорських воєвод, а в дїйсности ті воєводи могли бути просто настрашені Любартом, як настрашив ся був володимирський комендант — Поляк в 1370 р.
Коло того ж часу більше меньше (мабуть кілька тижнів скорше) мазовецькі князї — Кейстутів зять Януш з братом Земовитом, як оповідає Ян з Чарнкова, використовуючи литовську усобицю, впали в Берестейсько-Дорогичинську землю Кейстута, попустошили околицї Берестя, а Дорогичин і Мельник взяли, то значить — забрали землю Дорогичинську. Але вже весною на другий рік „литовські князї”, розумій — Ягайло з своїми братами, пішли відберати Дорогичин. Мазовецька залога відважно боронила ся, але Русини, що були в замку, запалили замок і втїкли до литовського війска. Мазовецька залога одначе й по тім піддати ся не схотїла й била ся, доки не забрали останків її у неволю, а иньші наложили головою. Так Дорогичинська земля вернула ся знову під литовську зверхність 43).
Тим на разї закінчила ся оружна боротба за галицько-володимирську спадщину. Спір перейшов на дипльоматичну дорогу, й дальшу історію його оглянемо в дальшім роздїлї. Тепер же кинемо оком на ту стадію боротьби, котру з можливою докладністю, яку лише позволяли джерела, старали ся ми описати, з огляду на величезне значіннє, яке мав сей момент в історії нашого народу.
Примітки
1) Mosbach Wiadomosci do dziejow polskich z archiwum prowincyi Szlaskiej, c. 43.
2) Концепт має дату: Avinionii XII Kal. maii anno secundo. Отже котрого папи другий ріг пановання, не сказано. В тім часї змінило ся троє пап: Климент VI, Інокентий VI і Урбан V, і в рахунку можуть іти отсї роки: 1344, 1354 і 1364. В 1344 Казимир ще з Ольгердом і Кейстутом не мав нїчого до дїла, скільки знаємо, і зрікав ся не Волини тільки, а й цїлої Галичини; перед 1364 р. нема слїду нїякого перемиря. Тому вже Мосбах, видаючи сей концепт викомбінував вірно р. 1354, хоч перемирний трактат з Любартом хибно датував 1340 роком.
3) Monum. Роl. hist. II c. 885; дата: post festum Trinitatis дає розуміти, що се був напад осібний від пізнїйшого нападу на Галич, датованого Длуґошом 7/VII. Длуґош т. III c. 247: джерело незвісне, оповіданнє, очевидно, взяте з якоїсь хронїки й не має в собі нїчого підозрілого.
4) In stacione prope Beldsz in terra Russye. Kodeks Malopolski III ч. 702 (виданнє з ориґіналу). Похід сей досї не завважено.
5) Theiner Monum. Poloniae І ч. 739, 742, 769 і 770 (c. 556, 558, 577-8). Підозрівати, що тут Казимир видумував про свою війну з Литвою; неможливо: польське духовенство, котрому папа наказував давати десятини Казимирови, кождої хвилї могло б виказати брехню, тим більше коли ще Казимир і скаржив ся на нього.
6) Theiner Monum. Pol. І ч. 779, 1357 р. — папа пригадує Казимиру, аби звернув позичені від нунція 5.000 фльоренів.
7) Грамоти у Доґєля Codex diplom. Poloniae І c. 37 (про пожичку) і 38 (про поміч), відти передрукував Fejer Codex diplom. Hungariae IX 2 ч. 178-9 і Милькович дод. IV і V.
8) Віллянї — кн. IV гл. 5: з Людовиком ідуть re d' Appolonia е di quello di Prosclavia; я думаю (пор. прим. 11), щo сей другий властиво означав того ж Казимира, через непорозуміннє.
9) Характеристично, що ще в осени 1356 р. (в серпнї чи вереснї?), скаржучись папі на пруських рицарів і на своїх епископів за брак підпори в боротьбі з невірними, Казимир нїчого вже не згадує про Татар, а говорить тільки про Литву. Я думаю, можна майже на певно сказати, що в тім часї союз з Татарами був уже довершеним фактом. Одначе відсувати його значно назад, як робить нпр. Філєвіч (с.99), кладучи сей союз уже на р. 1353, не вважаю можливим супроти Казимирових плянів боротьби з Татарами в другій половинї 1354 р. і оповідання Віляні про похід на Татар 1354 р.; та й пруські рицарі в такім разї, думаю, скорше-б довідали ся про сей союз і донесли про нього папі. Філєвіч вказує на грамоту Казимира Пакославу на Ряшів, де король згадує про посольство Пакослава до Татар pro communi bono Polonie et Russie — що сей Пакослав pacem et tranquillitatem ordinans ad tartaricas nationes descendere non expavit (Codex dipl. Pol. I, c. 204). Прохаска в недавнїй своїй замітцї (Przyczynek) звязує з сею місією Пакослава поголоску про плян Казимира взяти собі жінку Татарку (про се Вроцлавяне мали звістку в початках марта 1354 р. — Korn c. 171). Але близшої дати місія Пакослава не має. Коли вона мала місце десь в 1353 р., то видно не удалась. Але може бути, що Пакослав їздив до Татар ранїйше, коли укладав ся попереднїй союз Казимира з Татарами, з 1349 р.
10) Quodque iam pro certa parte terre Ruthenorum scitmaticorum, переказував папа їх реляцію Казимирови — quam tibi cum multa Christianorum effusione sanguinis vendicasti, eorundem Tartarorum regi in non modici annui census prestatione tributarium te fecisti.
11) Theiner Monum. Pol. І ч. 776 (c. 581): буля писана 24/I 1357, значить рицарі свою реляцію вислали не пізнїйше початку сїчня, а мабуть і скорше: можна думати, що папа не поспішив ся з доріканнями на адресу свого „улюбленого в Христї сина” , а може наперед постарав ся провірити звістку про союз з Татарами.
12) На нїчім не опертий здогад Линниченка (Крит. обзоръ с. 469), що в 1357 р., по блискучій побідї Людовика над Литвою (звістка Віляні), стала ся якась угода з Литвою, „яка мабуть лише відновила умови трактату 1351 р.” — се здогад a silentio, і то не повного. Що Віляні властиво нїчого не говорить про Литву, піднїс уже Губер (ор. c. c. 16), супроти виводів угорських істориків — Салая і Феслєра, що зробили з тої звістки Віляні похід на Литву.
13) Theiner Моnum.Роlоniае І ч.789 і 833 (c. 588 і 618). В першій з сих грамот папа поручає арцибіскупу пражському постарати ся помирити Казимира з пруськими рицарями, бо через їх незгоду infidelium Letuwinorum cornua, ad que prosternenda iidem rex, magister et fratres sua fidelia consueverunt impendere studia et labores, in christicolarum dispendium eriguntur.
14) Див. попередню нотку.
15) Про сю торговельну полїтику Казимира див. т. VI с.30-2.
16) Про подорож Казимира до Маріенбурґу див. у Германа Вартберґе, Торунського анналїста й Йогана Посільґе — Scriptoros rerum prussicarum II c. 556, III c. 85. Каро хибно клав сю подорож на 1865 р, (II c. 343), і сю помилку повторив Філєвич (c. 103), не цитуючи зовсїм джерел, хоч помилку Каро виказав докладно уже Штрельке — Script. rer. prus. III c. 85. Не вважаючи на хибне датованнє, здогад Каро, що се зближеннє Казимира з пруськими рицарями треба ставити в звязок з спільною акцією против Литви, зістаєть ся вповнї правдоподібним, хоч ми й знаємо тепер, що ся подорож Казимира стала ся вже по походї його на Любарта (див. низше).
17) Monum. Роl. II c. 631. На оповіданню Яна опер своє оповіданнє Длуґош, розмалювавши його своїм звичаєм (III c. 307-8). Одиноке, що дає він нового — се дата походу: post festum sancti Iohannis Baptistae. Ся дата, хоч не зовсїм докладна, як побачимо зараз низше, мусить бути зачерпнена з якоїсь лїтописи, нам незвісної. Семкович (ор. c. c. 378) уважає ще деякі Длуґошеві подробицї самостійними, але всї вони implicite містять ся в Яновім оповіданню.
18) Akta gr. і ziem. III ч. 16. Супроти важности сеї володимирської грамоти для хронольоґії війни я близше застановляв ся над її автентичністю. Ориґінал її не будить нїяких підозрінь; численні підписи сьвідків також вповнї сходять ся з іменами польських сенаторів і урядників того року. Одно що може будити підозріннє — се що в сїй грамотї між маєтностями Януша канцлєра виступає c. Кобилє, а в иньшій грамотї тогож року (Kod. Malop. III ч. 789) c. Кобилє виступає королївщиною. Але сї грамоти належать до двох ріжних осад, як вказано видавцями сих документів.
