Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗
3) Подібний експерімент, ще більш рішучий, зробив над своїми свояками тільки Олег рязанський в 1218 р., скликавши і зарізавши разом шість своїх свояків і богато їх бояр
СПІЛЬНА ДЇЯЛЬНІСТЬ СТАРШИХ ЯРОСЛАВИЧІВ; ЇХ ЗДОБУТКИ; ПЕРЕМІНИ В СТЕПУ; УПАДОК ТОРКІВ, НАПАД ПОЛОВЦЇВ; КИЇВСЬКЕ ПОВСТАННЄ 1068 Р.; ВИГНАННЄ Й ПОВОРОТ ІЗЯСЛАВА. КІНЕЦЬ СОЛЇДАРНОСТИ ЯРОСЛАВИЧІВ. СЬВЯТОСЛАВ У КИЇВІ. ІЗЯСЛАВОВА ОДІСЕЯ; ПОСЕРЕДНИЦТВО ГЕНРИХА IV І ПАПИ. ДЇЯЛЬНІСТЬ СЬВЯТОСЛАВА У КИЇВІ, ЙОГО КНИГОЛЮБІЄ; СМЕРТЬ СЬВЯТОСЛАВА І ПОВОРОТ ІЗЯСЛАВА. ПЕРШИЙ ПОХІД ІЗГОЇВ І СМЕРТЬ ІЗЯСЛАВА.
„Ми же на преднеє возвратим ся”, кажучи словами лїтописи — на часи по смерти Ярослава.
Кілька років пройшло тихо. Старші Ярославичі жили „в любови”, — та серед сеї любови розширяли свої землї на некористь иньших свояків.
Я говорив вище про тенденцію концентрації та її вплив на княжу полїтику протягом цїлого ряду поколїнь. Вона дала себе знати і в перших роках по смерти Ярослава, але в формі дещо відмінній.
Старший Ярославич Ізяслав, очевидно, не мав відповідної енерґії й здібностей, щоб узяти на себе інїціативу збирання земель. Взагалї він не потрапив зайняти становища зверхника своїх братів, „в отца мЂсто”, яке призначив йому батько. Лїтописець, дуже симпатично описуючи смерть Ізяслава, так характеризує його: „він був гарний з себе, великий на зріст, незлобного характеру, ненавидїв кривду, любив правду, підступу в нїм не було, анї хитрости, він був простий умом і не платив за зло злом” 1). Відкинувши комплїменти його християнському характеру, написані під впливом: нещасть, які спіткали Ізяслава перед смертю, і дуже побільшені, ми справдї можемо признати, що він був „прост умом”. Одначе його меньші брати, спеціально — найбільш енерґічний між ними Сьвятослав, не відважили ся теж від разу, поки не задокументував він виразно своєї безрадности, виступити проти нього. В результатї бачимо: укладаєть ся спілка трох старших Ярославичів, близьких сусїдів (Київ — Чернигів — Переяслав), і заразом найсильнїйших з поміж князїв. Ізяслав полагоджує всякі важнїйші справи разом: з братами Сьвятославом і Всеволодом, спільно, — навіть там, де справа дотикала ся його самого. Маємо кілька таких спільних учинків: разом брати видають нові закони, разом переводять брата Ігоря з Володимира до Смоленська, увільняють увязненого стрия Судислава, ходять походом на Торків 2). Особливо характеристичне увільненнє Судислава: він, очевидно, сидїв у вязненню в Київі і міг претендувати хиба на Псков — волость Ізяслава, отже Ізяслав у сїй справі міг зарядити все на власну руку; натомісь бачимо, як каже лїтопись: „Ізяслав і Сьвятослав і Всеволод висадили свого стрия з поруба” — разом і спільно, і лїтопись нїчим не натякає на якесь, бодай першенство Ізяслава в сїй і иньших справах.
Спільна дїяльність трох братів серед иньших державних справ: була звернена передовсїм на розширеннє своїх земель. 1057 р. вмер Вячеслав Ярославич, князь смоленський, лишивши малого сина Бориса. Старші Ярославичі перевели на його місце, очевидно — силоміць, його старшого брата Ігоря, а Волинь, очевидно, взяли собі 3). Чи поділили її на разї, не знати; пізнїйше бачимо її в руках Ізяслава; може бути, що він дістав її цїлу ще 1057 р.
Слїдом умер і Ігорь, полишивши двох синів. Ярославичі подїлили його Смоленську волость між собою, не зіставивши нїчого для малих братаничів 4).
Дальший здобуток зроблено, здаєть ся, чи не коштом братанича Ростислава. Я вище висловив здогад, що він, правдоподібно, мав Червенські городи. 1064 р. він втїк до Тмуторокани, не знати звідки 5), і вигнав звідси Глїба, Сьвятославового сина. Чого він втїк, лїтопись не каже та, очевидно — не з добра подав ся він до Тмуторокани, і сам собою насуваєть ся здогад, чи не виїли його стриї з його волости? Червенські городи пізнїйше разом з Волинем належали Ізяславу. Що до Ростислава, то Сьвятослав вигнав був його з Тмуторокани, але Ростислав вернув ся потім назад, почав енерґічно воювати з сусїдами, сим занепокоїв Греків, і намістник Херсонеса на пиру отруїв його; лїтопись при тій нагодї з великою симпатією говорить про сього предка галицької династиї: „був Ростислав муж добрий на рать, зростом гарний і красний лицеи, ласкавий до убогих” 6).
В усякім разї, як би там саме не було з Ростиславом, а Волинь з Червенськими городами і Смоленськ уже перейшли до старших Ярославичів. За ними прийшов Полоцьк. 1065 р. розпочав війну з Ізяславом полоцький Всеслав; він напав на Псков, потім захопив і пограбив Новгород (1066). Ізяслав з братами разом пішли на нього з великими силами, взяли Минськ, витяли та спустошили. На р. Немизї стрів їх Всеслав; битва була крівава: „бысть сЂча зла, падоша мнозЂ”, коротенько записує лїтопись, Прегарний поетичний образ присьвячує її Слово о полку Ігоревім, даючи паралєлю жнива і битви:
На НемизЂ снопы стелють головами, молотять цЂпы харалужними (сталевими).
На тоцЂ животь кладуть, вЂють душу оть тЂла.
НемизЂ кровави брези не бологомь (благом) бяхуть посЂяни — посЂяни (костьми рускыхъ сыновъ 7)
Всеслава побито, він утік. Після того розпочали ся переговори; сторони стояли против себе, на берегах Днїпра під Смоленськом. Ізяслав з братами запросили Всеслава до себе, цїлувавши хрест, що не зроблять йому нїчого злого. Він переїхав човном до них, але коли входив за Ізяславом до шатра, певний присяги, його вхопили. Було се в червні 1067 р. Разом з двома синама, що мусїли бути з Всеславом, Ізяслав відвів Всеслава до Київа і всадив у вязницю, а Полоцька волость стала новим здобутком Ярославичів 8).
Судячи по всьому, сї свої здобутки брати подїлили так, що Волинь з Галичиною і Полоцьк дістав Ізяслав, Новгород за то він відступив Сьвятославу, а Смоленськ узяв Всеволод. Принаймнї такий подїл земель бачимо в часї по поворотї Ізяслава з першого вигнання і ніщо не боронить припустити, що так воно було і перед вигнаннєм 9).
Тепер коли позбирано було все, що йно було в чиїх иньших руках, тром братам Ярославичам приходила черга пораховати ся вже між собою. Воно, певно, через се саме вже прийшло б з часом до боротьби між ними, але стала ся ще несподївана подїя, що виразно доказала, як слабко сидить в Київі Ізяслав, і подражнила тим ще більше апетит його енерґічного брата Сьвятослава. Початок тому прийшов із степу.
Я вже згадував, що в серединї XI в. Печенїгів витиснула з Чорноморських степів нова орда — Узи, звані в наших лїтописях загальним іменем Торків (Турків). Орда се була, очевидно, не велика і не сильна, вона була властиво аванґардом далеко численнїйшої й воєвничої орди Кіпчаків, званої в наших джерелах Половцями, а в західнїх — Куманами. Половцї ішли по пятах Торків, під їх натиском Торкська орда рухала ся на захід, а за, нею слїдом розпросторювалась Половецька. Печенїги були витиснені зза Днїпра в 30-х рр., а вже в 50-х рр. Половцї були на Днїпрі: під 1055 р. читаємо, що половецький хан Блуш чи Болуш приходив на границї Переяславського князївства і тут Всеволод „створи миръ” з ним, себ то обдарував його, і хан забрав ся назад 10).
Від Торків Русь не мала клопотів, чи властиво кажучи — ми не маємо звісток, щоб вони переходили лїнїю руських граничних фортифікацій. Одинока звістка — під тим же 1055 р., що тодї Всеволод зимою побив Турків під Воіном 11), на пограничу свого князївства: мабуть пробували пограбити пограничні землї. У всякім разї видко, що то для Руси не були страшні сусїди. Їм, як то звичайно буває при сих рухах орд, з одного боку приходилось бороти ся з Печенїгами, з другого, ще тяжше — з Половцями. Помилкою руських князїв було, що замість аби стати по сторонї слабшої орди — Торків і за їх помочию ослабити сильнїйшу Половецьку орду, вони глянули дуже короткозоро, і користаючи з трудної ситуації й слабости Торків, ударили й собі на них. 1060 р. три старші Ярославичі, разом із Всеславом, з великим військом, позаберавши мабуть і земські сили („воя бещислены”), рушили і суходолом („на конихъ”) і ріками („в лодьяхъ”) в нечуванім числї на Торків. Се був перший, на памяти історії, аґресивний виступ Руси проти степової орди, та тільки, як бачимо, зовсїм схиблений. Лїтопись каже, що Торки навіть не відважили ся стати проти руських сил: „убоявьше ся пробЂгоша и до сего дни”: одні загинули від морозу, иньші від голоду, иньші від пошести, „и такъ Богъ избави крестьяны отъ поганыхъ” 12). В дїйсности Торки, як перед тим Печенїги, пішли за Дунай, а слїдом почали пустошити землї; та сильна негідь захопила їх тут і дуже знищила їх орду. Частина їх після того піддала ся Візантиї й була оселена в Македонїї, частина вернула ся назад в Чорноморські степи 13).
