Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Валерія підбігла до нього і схвильовано зазирнула в обличчя:

– Антоне, що трапилося? Тобі недобре?

Він не міг нічого відповісти, оскільки горло перехопила раптова судома. Він лише відчував, як мимоволі з його очей бризнули сльози. Він закрив обличчя руками, які ледь слухалися його, і надлюдським зусиллям змусив себе припинити плакати. Сівши, Антон сховав голову межи колін і кілька хвилин сидів, не рухаючись і навіть не дихаючи. Валерія тим часом відійшла подалі і стояла, обхопивши руками навхрест свої плечі, й незмигно дивилася вдалечінь. Так минуло з півгодини.

Врешті, отямившись, Антон підвівся і підійшов до неї.

– Вибач мені. Я не знаю, що трапилося, але це було так раптово, швидко… Я втратив контроль. Вибач, будь ласка.

– Я все розумію, Антоне… Вибач і ти мені, але мені здається, ми надто рано почали оці стосунки. Ще замало часу минуло, аби починати щось наново. Ми ж уже не підлітки, щоб наші рани гоїлися так швидко, як нам би самим того хотілося. Я скажу тобі чесно: я ще не готова розпочинати нові стосунки з тобою. Або з кимось узагалі. Я не знаю, чому я згодилася поїхати з тобою. Мабуть, я просто дурна баба. Думала, що так мені стане легше, що минеться біль, що тут я зможу трохи забути про втрату. Але насправді воно не так. Воно не забувається, навіть якби я цього хотіла найбільше у світі! Та і навіщо це забувати? Навіщо?! І ти, і я розуміємо, що ми зараз лише тіні наших коханих. І ти, і я не зможемо жити повним життям, принаймні зараз. Чи ти не згоден зі мною? – Валерія повернула обличчя до Антона, і він побачив, що вона плаче.

– Ні, я не згоден. Не знаю, але мені здається, що треба хоча б спробувати жити далі. Звичайно, ти права, що нам обом важко. Я це відчуваю щохвилини, бачу це й по тобі. Але я хочу припинити цей біль, хочу його позбутися. Та не знаю, як саме.

– То, виходить, для тебе я – лише спосіб позбутися твого болю? – Валерія вже повністю повернулася до Антона і дивилася йому прямо в очі, витираючи рукою сльози зі щік.

– Ні. Я не те хотів сказати. Зовсім не те. Ти неправильно все зрозуміла. Я хочу, аби і ти теж позбулася цього болю, не лише я один. Ми можемо позбутися його разом, чи не так? Спільними зусиллями. І, можливо, саме заради цього ми приїхали сюди. Я не думав про якісь нові стосунки лише заради самих стосунків, зрозумій мене!

– Ти зараз говориш, наче той лікар. Кажеш, ми приїхали сюди заради того, щоб позбутися болю? А я думала, що якось небайдужа тобі… Просто позбутися болю – це ще не означає повернутися до життя. Я, можливо, і не хочу до нього повертатися! До якого життя? Навіщо? Жити без нього, спати без нього, ходити улюбленими вулицями без нього – це хіба повноцінне життя? Чи ти думаєш, що зможеш його замінити? – Валерія закрила обличчя руками і мовчки плакала, хитаючи головою.

Антон стояв, не знаючи, що робити далі, що говорити і як поводитися в цій ситуації. Він відчував якусь невловиму злість на цю жінку, чи то образу, чи то розчарування, але з іншого боку, йому хотілося її обійняти, міцно притиснути до себе. Він не знав, чого йому хочеться зараз більше – вдарити її чи поцілувати. Але тепер він не міг вичавити із себе жодного слова.

Поруч пройшла, з цікавістю споглядаючи за ними, пара літніх відпочиваючих. Вони трималися за руки, немов молодята, про щось тихо розмовляли і посміхалися. А трохи відійшовши, старики поцілували одне одного. Антон провів їх поглядом і знову поглянув на Валерію. Жінка мовчала, витираючи хусточкою обличчя. Потім вона тихо сказала:

– Пішли до якогось кафе. Мені потрібно зігрітися, а то я геть замерзла.

Назад вони йшли мовчки, думаючи кожен про своє. Повернувшись у місто, вони сіли за столик на відкритій площадці в останньому, мабуть, ще відкритому цієї пори літньому кафе і замовили гарячого вина. На небо звідусіль несподівано набігли сірі хмари, й одразу стало незатишно і прохолодно. Зіщулившись, Валерія тримала обома долонями склянку з паруючим напоєм і дивилася червоними від сліз очима кудись повз Антона. Він запропонував пересісти за столик всередині кафе, але вона категорично відмовилася.

– Насправді, тут так гарно – сонечко пригріває, вітру майже немає, і повітря таке чисте та свіже! І хмари ці зовсім не заважають. Усе-таки добре, що ми сюди приїхали. Дуже добре. – Вона намагалася посміхнутися, але це їй ніяк не вдавалося.

Допивши вино, Валерія раптом висловила бажання відвідати тутешній парк. Антон погодився стати її провідником. Пройшовши повз красиві старовинні будівлі санаторію «Форос», вони підійшли до входу в парк. Поруч жінка-екскурсовод голосно розповідала щось невеликій групі туристів:

– Як відомо, саме тут часто бував великий російський композитор Сергій Рахманінов, а знаменитий оперний співак Федір Шаляпін співав у цих корпусах своїм потужним голосом так, що його було чути навіть на пляжі. До речі, саме у Форосі Шаляпін домовився з Максимом Горьким про те, щоб разом написати автобіографічну повість «Сторінки мого життя».

Зі здивуванням відмітивши про себе, що вхід до парку чомусь став платним, Антон пропустив Валерію поперед себе, а сам, розплатившись, підняв із землі гілочку якоїсь рослини і приклав її до носа. Духмяний аромат одразу заповнив його легені, й Антон майже фізично відчув, як його настрій одразу покращився.

– Те, що ви зараз вдихаєте, – розмарин, – почув він позаду себе веселий чоловічий голос. Антон озирнувся і побачив поруч невисокого пухкенького чоловіка у великому капелюсі, який привітно посміхався. – Дихайте ним на повні груди, і ніяка застуда чи грип вас уже не вхопить найближчими днями! Розмарину притаманні дивні бактерицидні властивості.

– А ви звідки знаєте? – спитала Валерія, котра з цікавістю підійшла до них.

– Ну! Я тут усе знаю, адже цей парк – моя давня закоханість і все моє життя. І взагалі – Форос – найкраще місце у світі, в яке не можна не закохатися з першого погляду. Чи не так? – І чоловічок хитро примружив ліве око, схиливши на бік свою велику голову.

– Ви праві, звичайно! Чудове місто, чудове повітря! В принципі, як і весь Крим! – Валерія рушила вперед до найближчих великих і могутніх дерев, що наче стояли на сторожі біля входу в цей прекрасний парк.

– Знаєте, Крим дуже різнорідний, я б навіть сказав – він різний. Згоден з вами, що тут скрізь гарно, але Форос – щось особливе. По-перше, це найпівденніша точка і Криму, і загалом усієї нашої країни. По-друге, найбільш сонячне місто України. Кількість сонячних днів тут більша, ніж в Ялті! – захоплено проторохкотів чоловік в капелюсі. – До речі, мене звуть Павло Петрович. Я – місцевий гід і організатор різноманітних свят!

– Дуже приємно! Я – Валерія.

Антон теж представився новому знайомому і щось автоматично спитав про якісь невідомі рослини, що розквітали, незважаючи на цю пору року, прямо у нього під ногами. Думками він був десь далеко, там, де скінчилася його любов, де розчинилася у вічності його кохана Оксана. Тому він щось питав і, не дослухавши відповідь, ішов далі, байдуже споглядаючи за цим дивовижним світом, що тепер належав усім іншим, а не як раніше – лише їм з Оксаною удвох.

Вони повільно гуляли парком, Антон – трохи попереду, Валерія з їхнім провідником – трохи позаду. Павло Петрович невтомно розповідав про дерева, рослини, про історію створення самого парку, про його особливості й унікальність.

– А чи знали ви, що у парку ростуть дерева з Європи, Африки та Америки… Ось, наприклад, церцис-багряник, який називають «деревом Іуди». За легендою, саме на ньому повісився Іуда… А це – мексиканська юка. З волокон цієї рослини в Америці зробили першу джинсову тканину.

– Які гарні, стрункі та високі у вас кипариси! Таких кремезних я ще ніколи не бачила! – скрикнула Валерія, у захваті закинувши голову перед велетенським темно-зеленим кипарисом.

– Так, ви маєте рацію – кипариси у нас найкращі. І з ними пов'язана дуже цікава історія. Під час проведення Ялтинської конференції у 1945 році Рузвельт висловив своє здивування з приводу того, що в Криму так багато цих дерев, і додав, що в Америці їх висаджують тільки на кладовищах. Сталін одразу подумав, що в очах президента США Ялта виглядала як величезний цвинтар, тому видав указ про вирубку «цвинтарних» дерев. Сьогодні в це важко повірити, але були часи, коли кожний ялтинський комуніст вважав своїм святим обов'язком уранці замість зарядки зрубати хоча б один кипарис. І до Москви з Ялтинського міськкому КПРС щоденно йшли зведення про кількість зрубаних дерев. От така трохи сумна історія.