Празький цвинтар - Эко Умберто (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Звісно, не всі звістки приносили радість. Карла-Альберта, який постійно зазнавав поразок, міланці, та й взагалі кожен, хто був патріотом, оголосили зрадником; Пій IX, переполошившись через убивство одного зі своїх послів, сховався у Ґаеті у короля обох Сицилій і, діючи тихою сапою, виявився не таким ліберальним, яким здавався спочатку; багато конституцій, про які було проголошено, скасували… А до Рима тим часом прийшли ґарібальдійці та мацціанці, і вже на початку наступного року було проголошено Римську республіку.

Остаточно батько зник з дому у березні, і нянька Тереза запевняла, що він став до лав міланських повстанців. Проте наприкінці осені один з єзуїтів, що мешкав у нашому домі, отримав звістку, що батько приєднався до мацціанців, котрі поспішали боронити Римську республіку. У розпачі дід розсипав найжахливіші пророцтва, через які annus mirabilis обертався на annus horribilis [81]. І дійсно, саме цими днями п'ємонтський уряд скасував єзуїтський орден і почав відчужувати його майно, а щоб лишити після них лише випалену землю, разом з єзуїтами скасували й так звані єзуїтські ордени: облатів Святого Карла, Богородиці та редемптористів [82].

— Світ на порозі пришестя Антихриста, — скиглив дід, певна річ, звинувачуючи в усьому євреїв з їхніми каверзами, переконуючись у тому, що найгірші передбачення Мордехая справджуються.

Дід прихищав у нашій оселі кількох єзуїтів, що перечікували народний гнів, сподіваючись згодом знайти собі місце серед білого духівництва, тож на самому початку 1849 року багацько з них таємно повтікали до Рима, переповідаючи про звірства, що там коїлися.

Падре Паккі. Прочитавши «Агасфера» Сю, падре Паккі я бачив як викапаного падре Родіна, бридкого єзуїта, який завжди діяв тишком-нишком, жертвуючи всіма моральними принципами заради свого ордену. Може, через те, що падре Паккі завжди приховував свою належність до єзуїтського ордену, перевдягаючись у міщанина, вдягаючи зношений плащ з комірцем, забрудненим столітнім потом, а там, де має бути краватка, носив слинявець, був убраний у жилетку з протертого чорного сукна та завжди заляпані брудом величезні черевики, які він безсоромно ставив на наші килими. Обличчя він мав худе та бліде, із загостреними рисами, волосся жирне й липке на скронях, черепашачі очі та тонкі, посинілі губи.

Не обмежуючись тим, що від його присутності за столом ставало гидко, він ще й псував усім апетит, розповідаючи історії, від яких стигла в жилах кров, таким тоном і використовуючи такі вирази, наче був святим проповідником: «Друзі мої, хоч голос мій тремтить, я, однак, мушу вам розповісти це. Проказа йде з Парижа, адже Луї-Філіп, хоч і не був святим та божим, та все ж стояв на перепоні анархії. Я зустрічав римлян цими днями. Та хіба ж це римляни? То були розтріпані обірванці, шибеники, які за чарку вина зречуться Раю Небесного. Не люди — чернь, що злилася в одне з найстрашнішою підлотою й потолоччю міст італійських та іноземних: ґарібальдійці та мацціанці — це сліпе знаряддя всякого зла. Ви й гадки не маєте, як мерзенно все спаплюжили республіканці. Вони заходять у церкви й нищать урни з останками мучеників, розсіюючи прах за вітром, а посудини використовують замість нічних горщиків. Скидають священне каміння з вівтарів, обмазуючи його фекаліями, кинджалами шкрябають статуї Діви Марії, виколупують очі у святих образів, вуглиною надписуючи лайливі слова, як бордельна шльондра. Один священик насмілився висловитись проти Республіки, то вони затягли його за двері, скололи кинджалом, видлубали очі й вирвали язика, а потім, випатравши його, накрутили йому кишки на шию й задушили. Не думайте, що навіть якщо Рим звільнять (а вже подейкують про підтримку з Парижа), то мацціанці зазнають поразки. Вони сунуть з кожної італійської провінції, кмітливі і хитрі, вміють вводити в оману й прикидатися, вони рішучі й хоробрі, терплячі й незворушні. Вони й далі гуртуються у найпотаємніших кублах міста, удаваннями й лицемірством вони прослизають у тайники кабінетів, поліцію, військо, флоти і фортеці».

— І серед них — мій син, — плакався дід, зломлений тілом і душею.

Сказавши це, він поставив на стіл прекрасну печеню у червоному п'ємонтському вині «бароло»:

— Мій син ніколи не зрозуміє прекрасний смак цієї печені з цибулею, морквою, селерою, шавлією, розмарином, лаврушкою, гвоздикою, корицею, ялівцем, сіллю, перцем, маслом, оливковою олією, з гарніром з кукурудзяної каші чи картоплі і, певна річ, пляшечкою «бароло». Робіть, робіть свою революцію… Загубили смак життя. Хочете вигнати папу, аби напихатися bouillabaisse [83] по-ніццівському, як нас змусить той рибалка Ґарібальді… безбожники…

Частенько, перевдягнувшись у мирське, падре Берґамаскі зникав з дому на кілька днів, не сказавши, куди йде й навіщо. Тоді я заходив до його кімнати, брав його сутану й, вдягнувши її, біг до дзеркала, милувався собою й пританцьовував. Неначе я, Господи прости, жінка; чи це жінка той, кого я наслідував? Якщо врешті виявиться, що абат Далла Піккола — це я, то он з яких далеких днів ростуть ноги у моїх смаків до театралізації.

У кишенях я знайшов трохи грошенят (напевно, отець про них забув), тож я вирішив не відмовляти собі у тому, щоб згрішити ненажерством і дослідити кілька місцин у місті, які, як я чув, люди хвалять. Одягнувшись у таке вбрання, я, навіть не усвідомлюючи, що у ті часи це вже було провокацією, пішов лабіринтами блошиного базару у районі Порта Палаццо, де в ті часи збиралася вся туринська потолоч і де набирали у ватаги всіх найбридкіших негідників, якими кишма кишіло місто. Та, позаяк час був святковий, на базарі у Порта Палаццо панувало неабияке збудження: люд кричав, юрмився навколо лотків, служниці гуртом сунули до м'ясних крамниць, дівчата захоплено зупинялися біля торгівців, що тут-таки смажили мигдаль у цукрі та меду, ненажери закуповували птицю, дичину, ковбаси, а в рестораціях не було де миші прошмигнути; я торкався легковагих суконь панянок і, набожно втупившись поглядом у складені спереду руки, краєм ока помічав пані у капелюсі, очіпок, вуаль, хустинку; мене ошелешували екіпажі та карети, що снували з боку в бік, галас, шум, рейвах.

Захоплений веремією, від якої дід та батько, хай і з геть інших причин, тримали мене ув'язненим у домі, я прослизнув в одне з тогочасних легендарних місць у Турині. У єзуїтській сутані, лукаво насолоджуючись здивованими поглядами оточуючих, я зайшов у «Caffe al Bicerin», недалечко від площі Консолата, аби скуштувати келих напою під металевою кришечкою з ручкою, який пахне молоком, какао, кавою та іншими пахощами. Тоді я ще не знав, що про цей bicerin через кілька років напише Александр Дюма, один з моїх улюбленців. Та за два чи три нетривалих екскурси до цього казкового місця я скуштував усі божественні напої, прототипом яких була «bavareisa», хоч у тому напої молоко, каву та шоколад перемішують, а у bicerin з усього цього роблять три прошарки (залишаючи їх гарячими), тому можна окремо замовити bicerin pur e fiur з кави з молоком, bicerin pur е barba з кави та шоколаду та 'n рос' d tut, тобто всього по-трошки.

Яке блаженство сидіти у тому інтер'єрі із залізними зовнішніми рамами, рекламними щитами по боках, чавунними колонками та капітелями, дерев'яною boiseries [84] усередині, прикрашеною дзеркалами та мармуровими столиками, стійкою бару, з-за якої виднілися пляшки, мигдалевими пахощами і сорока видами цукерок… Над усе мені подобалося вести своє спостереження по неділях, позаяк цей нектар — напій для тих, хто, приготувавшись до причастя, щойно покинувши площу Консолата, шукав розради, тож усі вишукували bicerin, адже під час посту гарячий шоколад їжею не вважали. Лицеміри. Втім, якщо не зважати на насолоду від кави та шоколаду, я отримував задоволення від того, що видавав себе за іншу особу: від того, що оточуючі гадки не мали, хто я такий, я почувався вищим за них. У мене була таємниця.