Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
Доктор Борсук усміхнувся якось хитро й загадково та почав оборону Вовка ось якими словами:
«Найвищий Трибунале!
Я глибоко переконаний, що справу образи чести, якої допустився Вовк на Високодостойній Пані Мавпі, треба поставити з принципового становища. В тім я згоджуюся зовсім із думками Високошановного пана прокуратора, доктора Лиса Микити. Але я хотів би піти ще далі і з тією метою я позволю собі розказати одну незвичайно знаменну подію.
Лежу я раз у лісі, схований між густими кущами та дрімаю по обіді. Аж тут чую якийсь шелест! Дивлюся крізь листя й бачу ось яку картину: людська дівчина обіймає під деревом хлопця, цілує його пристрасно й раз-у-раз питає його:
«Правда, мій любий... ти мій, ти мій навіки?»
Бачу, що хлопець навіть не в силі відповісти, бо дівчина все зачиняє йому уста своїми цілунками. Аж коли вже мабуть утомилася від жагучого цілування, я почув слова:
«Так, люба... я твій...»
Аж бачу: до закоханої пари закрадається друга дівчина. Підходить близько і як не злебедить:
«Дам я тобі відбивати мені мого нареченого, ти, мавпо!»
Хлопець утікає, а обидві дівчині здирають тобі капелюхи й мені здається, що одна одній хоче волосся на голові обірвати. Признаюся, що я дуже не люблю дивитися на лисі жінки. От я й шелеснув сухим листям і крикнув «Гу!» Дівчата злякалися і втекли.
Найвищий Трибунале! Ця подія у зв’язку з нашим сьогоднішнім процесом силує мене до поставлення ось яких двох кардинальних питань:
Перше: чи звірина допускається образи честі, коли назве другу звірину людиною?!
Друге: чи людина допускається образи честі, коли назве другу людину мавпою?
Отже — по чиїм боці правда. Щоб на це правильно відповісти, треба всю справу розглянути не з вузького, національно-звіриного, але з глибокого, філософічного, так би сказати, з космічного становища. З тієї точки погляду мусимо сказати ось що: «Неможливо, щоб і звірі й люди мали слушність, бо в такому випадку ми мусили би прийняти існування двох правд і двох честей. Одначе ми, звірі, знаємо, що у всесвіті існує тільки одна правда й одна честь. Як же мається річ із людьми? Наші славні філософи і правники, Високодостойні панове доктори Сич, Ведмеденко й Лис Микита висвітлили дуже глибоко й основно це питання. При слуханні їх неоцінених слів мені впали на думку деякі подробиці, якими я собі позволю доповнити загальний образ людського «я» для безсумнівної, вповні предметової відповіді на обидва мною поставлені питання.
Слово «людина», що його Вовк кинув у лице нашій Достойній Пані Мавпі, нагадує мені ось які слова святого письма: «Отпусти єму, Господи, вся прегрішенія єго, ібо раб сей божій сам не відаєт, что глаголет». Я міг би поставити внесок, аби Вовка взяти на сповідь і таким чином дізнатися, чи він був свідомий великої образливості слова «людина». Однак я переконаний, що така сповідь зайва, бо коли я й навіть багато звіриних книжників і філософів не розуміли образливості цього слова, то звідкіля могла це знати така неграмотна особа, як наш бідний Вовк?
Найвищий Трибунале! Прошу не спускати з очей загального грубого незнання Вовка, його лихого виховання, як також того, що мати-природа стала Вовкові мачухою. Вона дала йому занадто великий шлунок і занадто тісний розум. Наслідком того Вовк є все неситий, а через те невдоволений, лютий, жорстокий. Було б несправедливо потягати його за ці хиби характеру до відповідальності.
Вовк — і це зазначаю з притиском — образив Високодостойну Пані Маркізу Мавпу не свідомо, не навмисне, тільки наслідком дідичного обтяження, на основі якого він поводився під нестримним моральним примусом. З тієї причини можна б Вовка щонайвище дати до дому поправи, та ніколи не можна його кидати до криміналу або навіть засудити його на смерть.
Через недостачу доброго виховання Вовк не робить різниці межи свіжим і зогнилим м’ясом і так само не розбирається в тонкості почувань і слів. Вовк уповноважив мене для своєї оборони зрадити навіть деякі свої фамільні секрети. Так, наприклад, коли його душа запалиться великою чутливістю (що в нього дуже рідко буває), тоді звичайно він ось як говорить до своєї дружини:
«Ти моя кохана хавочко погана!.. Я тебе з кохання роздеру... моя ти солодка жіночко гострописка!.. Як я люблю твої сірі оченятка... бодай тобі ті сліпаки повилазили!.. Як мене захоплює твоє кучеряве патлате хвостище... бодай тобі його собаки відкусили!.. І скажи мені, моя найсолодша, найсмачніша дружиночко-шиночко, що за хвороба в тобі сидить, що мене все так до тебе тягне, моя ти добра старенька чортице... моя ти зазуленько кострубата... моя ти прекрасна відьмо розпелехана!..»
Браття й сестри звірі! З виявів ось такої любовної ніжності бачимо всю душу обвиненого Вовка. По-моєму ця душа не така дуже лиха, як би це могло здаватися. Та все-таки вовча душа,— це треба признати,— дуже груба, неотесана, простаковата. Одначе Вовк цьому не винен. Винна тільки наша, звірина Шкільна Рада, що прогнала Вовка зі всіх шкіл. Може пригадуєте собі ці давні часи, як ми, ще маленькими дітьми, вчилися звіриного букваря у пралісі? Гей, гей, де ті щасливі дитячі літа? Пам’ятаю так, як нині. Шкільна кімната під могутніми деревами битком набита, що й рушитися й дихати не можна. Що ж Вовк, іще тоді малий шкраб, робить? Ось що: замість попросити чемно своїх товаришів, щоб якось трошки посунулися, Вовк собі таким чином робить місце, що направо й наліво зубами клац-клац! і своїх сусідів одного за другим проковтує!.. Та й на нашу Шкільну Раду не вся вина паде, бо скажіть самі, що почати з учеником, який у школі замість булки своїх товаришів їсть! Отже, як Вовк міг набратися виховання, освіти й оглади, коли він до школи не знадобився, а мати-природа вкоротила його на розумі?
Що значить яке-небудь виховання, на це я вам дам ось який приклад. Уявіть собі, що людський хлопець виявив би свою любов до гарної дівчини ось якими словами:
«О, ти моя волоока русалко!..»
Людська дівчина взяла б таку чемність за тяжку образу й не хотіла би з тим хлопцем навіть більше говорити. Та проте очі у вола такі гарні, що вже старенький великий поет Гомер співав про надземну красу богині словами:
«О, ти волоока Амено!»
Коли ж людський мужчина скаже людській жінці «Ти моя мишка... моя кішечка... моя жабочка!..», то вона трохи його не задушить поцілунками, таку розкішну насолоду дають їй імена цих наших звіриних сестер. Можна б думати зовсім правильно ось що: коли людський чоловік порівнює жінку з мишею, з кішкою та з жабою, то ці створіння мусять являтися йому ідеалом краси й ніжності. Добре. Ану ж тепер скажіть людському чоловікові й жінці, хай вони кішку, мишу й жабу в уста поцілують... Нема сумніву, що вони обоє воліли б умерти, ніж це зробити. Або візьміть мені і вложіть її, наприклад, людській жінці за пазуху... Го, го! Слово честі даю, що жінка з жаху миттю вмерла б! Ось і маєте! Де ж тут tertium comparationis2, де логіка, де сенс? О, ви, люди! Бодай ви здорові були з вашим розумом, із вашим вихованням і з вашим розумінням краси й естетики!
Мушу тут застерегтися проти можливого підозріння, буцімто я хотів би висловитися з яким-небудь притиком про тілесну подобу присутніх тут наших ближніх, котів, мишей і жаб. Та все-таки зі становища нашого звіриного смаку, як також, із точки погляду доцільності життя матері-природи треба сказати, що ці створіння, особливо жаби й миші, не можуть рівнятися своєю подобою з величиною поставою наших достойних круторогих панів Волинських. Значить, хоч ми, звірі, не студіюємо Гомера так, як люди, та проте ми його ліпше відчуваємо й розуміємо, ніж вони. Люди віддалилися від матері-природи й через те їх виховання, їх розум, їхнє почування краси це незглибима яма суперечностей, недоречностей, непослідовностей і смішностей.
Наслідком такого замотання й помішання почувань і понять панує між людьми під кожним оглядом повне безладдя. От візьмім, наприклад, ось яке явище: мати-природа визначила кожному звірові точне звання, докладний круг діяння, поза який жодне створіння не виходить, не може й не сміє вийти. Отже, силою цього закону вовк ніколи не перекинеться в соловейка, соловейко в зайчика, гієна в голуба, кертиця у критика, кабан у естета, блоха в коника-стрибунця й навпаки. Як же ж воно в людей? Це тяжко висловити. Одним словом: анархія. Людина, що має всі здібності на ватажка горлорізів і лицарів у борні проти сьомої заповіді божої, стає звичайно дипломатом; кандидат на добру няньку — генералом; швець засідає на міністерському стільці; міністр шиє чоботи; чоловік дитину колише; жінка бавиться в політику та кляне матір-природу за те, що дітей не родять чоловіки, а жінки. Чесні й мудрі люди (єсть і такі між людьми) бажають не раз із голоду попасти у в’язницю, щоби бодай таким чином дістати шматок хліба; кандидати на досмертну тюрму свобідно гуляють, бавляться в апостолів і реформаторів, і так наживаються, що їм доводиться власне пузо на тачках (або по модерному: на самоходах) возити. Справжні людські естети стають дроворубами; викидки життя, не здібні ні на каменярів ні на каналярів, хіба тільки на обрізувачів кишень, перекидаються в літературних критиків на основі засади «Найлегша професія в житті — це плювання». У нас, звірів, тільки один одинокий зизоокий звір критик тхір переніс неприємний чад усієї своєї індивідуальності також і на царину естетики. Причина, чому він став таким дивоглядом природи, лежить у тому, що зизоокий звір критик тхір живе в людській стайні.
