Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗

Повернувшись, Суховієнко надіслав Дорошенкові листа, в якому запропонував йому прибути на Січ, щоб «запорожці з двох сторін Дніпра вибрали одного гетьмана». Вже обраний єдиним гетьманом іншими козаками на Сербіному полі, Петро Дорошенко до того ж добре розумів, що подорож на Запорожжя може стати для нього останньою в житті поїздкою, а тому обережно відповів, що подібні ради традиційно проводять у містах. Отримавши таке послання, запорожці самостійно проголосили Петра Суховієнка гетьманом на раді коша. Обрання ставленика Бахчисарая підтримали тоді козаки Переяславського, Полтавського, Миргородського, Лубенського, Прилуцького полків, що було явно обумовлено тим, що на Лівобережжі в той час перебувала 100-тисячна татарська орда.

Відразу після свого обрання Суховієнко відправив послів до султана Мехмеда ІV із запевняннями в тому, що всіх домовленостей між Стамбулом і Петром Дорошенком буде дотримано. Султан вирішив поки не відштовхувати від себе нового претендента і навіть виділив військо для походу запорожців на Кодак. Почалося протистояння між прихильниками двох Петрів.

Коли чигиринський гетьман довідався від київського ченця Ієзекиля про договір між Суховієнком та Аділь-Ґіреєм ІІ, він страшенно розлютився. Адже він знову втрачав підтримку союзників у ключовий для ведення боротьби на обох берегах момент. Дорошенко вихопив шаблю і, скрегочучи зубами, пригрозив завдати такого ж удару по Криму, який свого часу завдав його дід. Не стримуючи себе в присутності польського посла, він почав бити представників татар, що були тут-таки, по губах і говорив їм: «Скажіть своєму шайтанові чи султанові, і йому те саме буде». Не втрачаючи часу, він відправив у Стамбул скаргу на дії кримського хана. По всій Україні Дорошенко розіслав універсали з вимогою не підкорятися новому гетьманові. Те саме робив і Суховієнко. 7 жовтня 1668 року він видав універсал, який своїм патріотичним пафосом не поступався кращим зразкам цього жанру, написаним Дорошенком. Суховієнко виступав проти Андрусівського перемир’я і дуже різко критикував дії Москви. Тут позначався татарський вплив. Крим набагато менше, ніж Дорошенко, був готовий шукати спільну мову з одвічними ворогами росіянами. Очевидно, це було однією з причин їхнього бажання змінити правобережного гетьмана.

Більшість правобережних полковників у цій боротьбі спочатку підтримали більш досвідченого гетьмана, запропонувавши тому зібрати Чорну раду, на якій вони «своїми мушкетами поламають стріли Суховію». Відбулися і перші збройні сутички. У битві під Прилуками прихильники Дорошенка розбили тритисячне татарське військо, що виступало за січового гетьмана. У другій половині листопаду 1668 року Петро Суховієнко з татарами діяв на Полтавщині, на території Лубенського полку. Звичайно, далеко не всі жителі Лівобережжя були в захваті від цих дій. У Лубнах, що тяжіли до Дорошенка, татарам відмовили в постої на зиму, у Гадячі був арештований брат Петра Суховієнка. Проти нього, само собою, були і представники Москви. З їхньої подачі по Україні поширюються агітаційні чутки про те, що колишній писар «побусурманився» – прийняв мусульманство. У своїх повідомленнях про українські справи до Посольського наказу російські чиновники пишуть, що Суховієнко «прозивається хановим сином».

Невдача на Лівобережжі змусила Петра Суховієнка на початку 1669 року переправитися на правий берег Дніпра. Тут його війська обложили Чигирин, але дійшовши до околиць столиці, Суховієнко укладає договір з Петром Дорошенком, у якому домовлено про їхній майбутній спільний похід проти поляків. Узагалі, створюється враження, що Петро Дорофійович гідно оцінив свого недосвідченого опонента і навіть пропонував йому руку своєї доньки.

У сутичці під Ольшанкою з полками Григорія Дорошенка, що поверталися з лівого берега (нагадаємо, що там вони боролись не тільки з татарами і січовим гетьманом, а й намагалися повернути правобережному гетьманові вплив у полках, що перейшли на бік Д. Многогрішного та Москви), Суховієнко зазнає поразки. Нарешті, багато козаків переходять від нього на бік іншого улюбленця Січі Івана Сірка, який у січні розгромив військо Батирші-мурзи, не визнавши встановлення дружніх відносин Запорожжя з Бахчисараєм. Здавалося, що Суховій своє вже відспівав. Однак Ашпат-мурза, відчувши смак влади, зумів повернутися на арену боротьби. 25 квітня 1669 року він збирає на Запорожжі ще одну раду, на якій знову проголошується гетьманом. На його прохання Аділь-Ґірей ІІ шле ще одне військо. Цікаво змінюється тон висловлювань Суховієнка про Дорошенка. У нових універсалах, направлених козацьким полковникам, він обвинувачує гетьмана у тому, що той хоче віддати Україну в турецьку неволю [32]. Чи не правда, чудовий довід з боку ставленика Кримського ханства?

Військові сутички між військами двох гетьманів тривали й далі. У боях за Переволочну – місце найбільш зручної переправи через Дніпро – влітку 1669 року Суховієнко зазнав поразки. Більш успішним був його похід на Правобережжя. На кінець червня 1669 року на бік Суховієнка перейшли Корсунський, Уманський, Кальницький і розташований ближче за інші до Криму й Запорожжя прикордонний Торговицький полк. У результаті переможної для Суховія битви під Смілою до них приєднуються частини Білоцерківського і Паволоцького полків. 7 липня 1669 року об’єднані війська молодого гетьмана і татар знову намагалися взяти Чигирин. Столиця не піддалася Суховієнкові, зате на його бік перебіг Юрій Хмельницький. Боротьба Дорошенка із січовим гетьманом, який підкорив собі значну частину Правобережжя, могла закінчитися катастрофою біля села Кононча на річці Рось. Тут табір Дорошенка оточили війська Суховієнка і татар, і все йшло до розгрому. Врятували Дорошенка від неминучого полону турки. Зваживши всі за і проти й отримавши на руки рішення Корсунської ради, султан та його оточення вирішило, нарешті, стримати запал своїх кримських васалів. У ставку до Суховієнка і татар прибув турецький чауш, який зажадав припинити війну з Петром Дорошенком. Джерела розповідають, що Ашпат-мурза був такий розлючений, що наказав заарештувати посла. Але татари не зважилися виступити проти султана і відступили. Змушений був зняти облогу і Суховієнко. 23 липня на козацькій раді під Уманню гетьманом замість нього був обраний Михайло Ханенко, розповідь про якого – в наступному розділі. Угамувавши амбіції і змінивши орієнтацію з протатарської на пропольську, Суховієнко відігравав важливу роль в оточенні Ханенка, був генеральним писарем, але в 1670 році, прихопивши чималу суму з його скарбниці, утік, з’явившись потім на території Гетьманщини Дем’яна Многогрішного.

На окрему згадку заслуговує продовження боротьби Петра Дорошенка за лівобережні території, чим гетьман займався паралельно з відстоюванням своєї булави на Правобережжі в 1669 році. Після Великодня на лівий берег були відправлені козаки полковника Г. Гамалії. На Золотоношу пізніше були направлені полки на чолі з Головаченком. Результатом дій на лівому березі дорошенківців стало те, що на його бік перейшли Полтавський, Миргородський і Гадяцький полки. Потім на лівому березі з’явилася ще тисяча прихильників Дорошенка під командуванням Канівця, Носа і Перебийноса. На допомогу Гамалії прийшла більш лояльна до чигиринського гетьмана Білгородська орда. Нарешті, тут з’явилося військо А. Дорошенка. Його братові була підпорядкована вся Лубенщина, але правобережним військам все одно довелося повертатися на правий берег. А. Кащенко – автор великого дослідження з історії Запорозької Січі, стверджує, що Дорошенко припинив воювати на лівому березі, коли отримав листа з докором за пролиття братньої крові від кошового отамана Л. Мартиновича.

Незважаючи на воєнні дії проти підлеглого Москві Многогрішного, Дорошенко все ще віддавав належну увагу російському вектору своєї зовнішньої політики, і ми не втомлюємося підкреслювати той факт, що ця людина не належала до тих, хто бореться «з відкритим заборолом», абсолютно чесний з партнерами, діє принципово тільки в одному напрямку. Але ж змінивши тональність висловлювань, можна назвати цю принциповість негнучкістю, а чесність – наївністю. Принциповий Дорошенко був в іншому – у відстоюванні ідеї єдності України. Для цього він, схоже, міг піти на союз з ким завгодно і проти кого завгодно.