Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗

Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Боярин хрипко засміявся, щоб приховати бодай сміхом свою розгубленість, але Ярослав не схильний був сьогодні до веселощів.

- Раз питаю, - сказав суворо, - то не треба мені пояснень.

- Але ж, князю…

- Кажу, чом живий? - вперто повторив Ярослав. - Не подобається твоя нетямущість, Ситнику. Якби вмер чоловік, а я питав, чому він умер, тоді б мені й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто винен у цьому.

- Ага, так, - слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: «Та ти ж, князю, винен, що він живий! Ти ж велів носити йому дичину з княжого столу, й напої в срібних пугарах, і хутра для теплоти…»

- Ав печерці хай пресвітер Ларивон молиться,- мовби про справу вже давно вирішену, казав далі Ярослав,- передай йому від мене…

Все-таки Ситник, видно, старішав швидше за князя: став думати тугіше. Ще тільки розмірковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач, уже й забув про того, вже він для нього й не існує, вже дбає володар чомусь за печерку, прагне як-швидше задомовити її кимось.

- В Ларивона вже своя печерка є,- несміливо сказав Ситник.

- Печерка? - Ярослав пройшовся по горниці, спинився перед поставцем з товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист.- Яка печерка? Що він там у ній робить?

- Молиться з Лукою Жидятою. Лука там і зберігається, а пресвітер ходить до нього, і в два голоси виспівують молитви.

- Що ж співають?

- Господи милосердний, прийми з землі цієї молитву на мові землі нашої… Отаке щось виспівують… А в обох - баси вельми знакомиті…

- Не питаю про баси. Лука той - що за один?

- Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали в полон, і там протримали кільканадцять літ, і схиляли до віри жидівської своєї, і на свою мову перевертали. Скуштував він чужини, і як прибіг до своїх, то тепер ні про віщо чуже чути не може. І християнську віру визнає тільки мовою нашою, а не грецькою. Ларивон його ховає від митрополита і від ромеїв. У печерці.

- Чому не сказав мені?

- Не питав, князю.

- Знаєш добре, що й про непитане маєш казати.

- Знаю, але пресвітера обминав ти у своїх підозрах.

- Обминаю й нині. Передай, хай привезе до мене того Луку завтра вночі потаємно. А печерку одну хай засипле. Досить йому для молитви й одної.

- Ага, так.

Було єдине сховище для Луки Жидяти в Києві, де б про нього не зміг довідатися митрополит: княжий палац. Ярослав уже віддав одну кімнатку для Пантелія й ще для двох писців; жили при палаці священики, ченці, свічкогаси, кантори, які ублажали слух князя й княгині солодким церковним співом, повно було придворних, ключників, замочників, стольників, чашників, опальників, мешкав Бурмака, ставав затісний уже Великий палац, будований ще при княгині Ользі, однак наступної ночі привезено було туди ще одного мешканця, увійшов він, закутаний у стареньке, подерте хутро, до сіней разом з пресвітером Ларивоном, разом піднялися вони в сіни верхні, пройшли в супроводі Ситника до горниці князя Ярослава; довго, зачинившись там, про щось бесідували, а вдосвіта князь разом із пресвітером спустився до церкви на молитву, а Лука Жидята, яснобородий, окоренкуватий чоловік з міцними руками і якоюсь особливою чіпкістю в погляді, опинився в кімнатці отрока Пантелія, шукав у того іконки або хрестика, щоб помолитися по-своєму, але в Пантелія такого майна не водилося; хлопець, лукаво позираючи на свого нового співмешканця, сказав, що він приставлений до князя не для молитов, а для життєписання; Жидята обізвав отрока дурнем і варваром, хотів зопалу побити його, але пожалів, пообіцяв навернути його поганську душу до християнської С віри, на що Пантелій почмихав собі під ніс тихенько, щоб не; дратувати міцнорукого дядька, і розповів Луці про святого | чоловіка, який зібрав у собі всю мудрість Деревлянської землі.

- Вбито твого навчителя, - жорстоко сказав Лука, який Після багатьох років, проведених у степовиків-хозарів, не вмів -Вриховувати від людини вістей ні гарних, ні лихих. Пантелій не повірив.

- Брешеш! - гукнув Жидяті. - Сам князь ходив до нього на бесіди. Посилав йому в срібному посуді харч і питво! Беріг його! Князь наш мудрий - не самі книги любить, а й людей, що дорожчі за сотні книг!

- Князь його годував, то князь і вбив, - спокійно мовив Лука.

- За віщо ж?

- Чи не однаково? Так треба.

- Не може того бути, - прошепотів Пантелій, - не вірю я тобі! Сам збігаю на Берести!

А через день вернувся до Києва, сів за виданий йому Ситником лист пергамену, заливаючись слізьми, написав чорним атраментом, настояним на дубовій корі, жолудях і чорному залізі: “Князь-бо Ярослав муж богобоязливий і до книжної премудрості вельми охоч. Велика-бо буває користь від учення книжного; книгами значимо й осягаємо путі до покаяння, обрітаємо мудрість і воздержания від словес пустих; це ріки, що напувають всесвіт, це витоки мудрості; книгам не знайти глибини, ними втішаємося в печалях, вони ж і від гріхів та переступів нас стримують». Збоку, навкіс, дрібними буковицями вивів: «Ох, сльози мої, сльози гіркії!»

Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:

- Віддай телятину!

Пантелій подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати боярину потрібну поштивість, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замість уклякнути перед всемогутнім боярином, якось мовби совався всіма членами врізнобіч, хитрий посміх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в іншому, розбігані очі ховали в собі лукавство. Ситник не міг стерпіти такої невловимості в чоловікові, гримав на Пантелія:

- Дивись мені в очі!

Але ж невловимість була в строковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого Йбярина.

- Слизький ти, хлопче, - грозився Ситник, - але від мене ще ніхто не втікав!

І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.

- Ага, - мовив зловісно. - А це що? І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.

- Не вмістилося все, - забігав очима Пантелій.

- Так, - Ситник замкнув харатью до дерев'яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок, - покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.

- Не знаю.

- Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! - пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.

А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей - князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей, - оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?

- Що тобі, княгине? - спитав і мерщій поправився: - Ірино…

Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.

- Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж - княгиня.

Вона послухалась. Здерев'яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:

Перейти на страницу:

Загребельный Павел Архипович читать все книги автора по порядку

Загребельный Павел Архипович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Диво отзывы

Отзывы читателей о книге Диво, автор: Загребельный Павел Архипович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*