Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
Примітки
1) Автентичного тексту трактату досі не маємо; повніші тексти в записках Єрлича і в Памятниках Київ. Комисії, II, с. 598, подібні в головнім вони дають все таки чимало відмін в подробицях. Коротший текст в мемуарах Освєнціма. Німецький переклад в Theatrum Europaeum c. 83, латинський у Коховского с. 294. Я спираюся на двох вищезгаданих ширших текстах.
2) Вар.: до реєстру в них не мають прийматися.
3) Останніх слів у Єрлича нема.
4) Себто: вони самі й їx сімї не мають за се постраждати.
5) У Єрл.: громитиме її, як неприятеля кор. і Річп.
6) В тексті Theatrum кілька инших підписів; черкаський полковник зветься Барановський (але ймення досить покручені взагалі).
7) Wielka przez nieprzyjaciela stanela ruina-от випливає вже сей термін, що за Костомаровим став назвою пізнішої доби, 1663-1687 рр.
8) Лист має дату 1 жовтня, w obozie pod Rudkiem, себто над Рутком під Білою Церквою, Осол. 2286 л. 204.
9) Автоґрафи кол. петерб. бібл., тепер варшав. універ. № 299, вязка № 21, дата w obozie pod Prusakami d. l octobris 1651.
10) Лист видано в Архиві Ю. З. Р. III. IV с. 623-1 з датою видавця-2 листопада; в тексті не показано ані дати ані місця. В Осол. 2286 л. 210 копія має надпись: Соріа imp. krakowskiego do i. m. x. kanclerza koronnego de data 2 nowembr. w Pustowiskach.
11) Я тут покорочую широку фразу.
12) “Необережність в провадженню війська (так була), що зайшовши між Рось і Рудку (Руток) і ставши в вилах між ними, ані назад рушатися, ані в землю (далі в глибину) піти неможна було без небезпеки погрому”-с. 375.
13) Освєнцім с. 375-6.
14) Staroz. І с. 352.
15) Ркп. Краків. академії 1017 л. 71.
16) От найбільш яскрава відомість,-що могилівські торгові люди між иншим розповідали в Сівську: “5 серпня (15 н. с.) чули вони в Глухові в козаків, що гетьман Хмельницький і козаки в Київі гетьмана Радивила з Литвою обложили. А в листах Хмельницького по городах писано, щоб усі козаки йшли зараз під Київ, а котрі не підуть, тих велено стинати, а пожити й статки забирати. І богато бідних козаків іти в військо не хочуть кажуть, щоб їм давали лядську одежу, коней і гроші, за що їм з Поляками битись,-бо старшина (начальные люди) всім тим-лядським добром заволоділа, тому чотири роки, а як козаки з королем і Поляками мирилися, то їx віддано панству в підданство по давньому, а запорозьких реєстрових (письменних) козаків мало бути тільки 40 тисяч, а їx, бідних людей і козаками не називали, а мужиками. Тому їм з Поляками битися нема за що”. Білгородські вісти 1651-2 рр., № 349 с. 84-5.
Менш виразисті відомости-напр. станичного голови Чернова, що побував при кінці серпня н. с. в Гадячу і Веприку: “Пише гетьман по своїх черкаських городах безнастанно, щоб Черкаси йшли до нього всі на поміч до війська, і Черкаси до війська йдуть, а декотрі відмовляються, через великі недостатки (“скудость большая”)-тамже с. 23.
17) Язики приведені до польського табору в середніх числах вересня, мабуть з-під Білої Церкви, так ніби то оповідали: “Чернь бентежилася, і хотіла б згоди, але старшина її стримує надіями приходу Хмельницького з Татарами: попередньої неділі (10 вересня) він прискакав в сто коней і велів їм боронитися, запевняючи, що коли ми (Поляки) на них наступимо, він сильно вдарить нам у тил. Худоба сильно у них здихає, і самих (козаків) сила хорих, і на хліб їм трудно, а за пашею мусять їздити за кілька миль”. Staroz. І с. 351.
IV. ВІД БІЛОЇ ЦЕРКВИ ДО БАТОГА
ТРУДНОЩІ УТВОРЕНІ БІЛОЦЕРКІВСЬКИМ ТРАКТАТОМ.
Старі польські історики, сучасні подіям, кількома загальними фразами збувають українську ситуацію тих девяти місяців, що відділили Білоцерківське замиреннє від Батогського погрому і відновлення польсько-української війни. Їx увагу, зовсім натурально, захопили свої, домашні події: грізні вістуни тої страшної внутрішньої анархії, що слідом поставила на краю загибелі польську річпосполиту. Перед сими домашніми чварами на далекий плян відійшли, поблідли й померхли події на далекій Україні. З пізнішої перспективи сі девять довгих місяців, повних дуже серйозного, високо-симптоматичного змісту, зійшли на сірий, мало-цікавий і малозначний антракт між кампаніями 1651 і 1652 р. Білоцерківське замиреннє стало несерйозним фарсом, що не міг обіцювати ніякого трівкого поліпшення відносин; війна, мовляв, мусіла відновитися, і питаннє тільки в тім, який саме безпосередній привід мав привести до розриву. Досить згідно висуваються як такий привід-насильства розквартированого на Україні польського війська. Виказуються й инші причини. Але кінець кінцем вони не грають особливої ролі. Так мусіло бути! війна мусіла поновитися, скоро тільки пройшла зима і можна було провести нову мобілізацію козацького війська. Між українською і польською стороною не могло бути трівкого замирення!
Але звідки ж запаливсь пожар так страшливий,
І по третій раз прийшло на сю рецидиву? — запитував в своїй епопеї Твардовский. І муза його, “инших причин не шукаючи”. вказувала на причину і основу-“нечувану злість хлопів на панів і їх одвіку схильну до все нових змін натуру”. Почуваючи за собою вини, які перевищали всі можливі кари, і не бувши варті ніякого милосердя, “вони на віки не вірили” ніяким обіцянкам, постановам комісій і Білоцерківському трактатові-тим більше що він, мовляли, зістався без соймового потвердження, через розірваннє сойму. І Хмельницький, відчуваючи своє непевне становище-вічно підозріваючи зраду у своїх і для того окружаючи себе виключно Татарами, теж не бачив иншого “спасення своїй голові” як тільки в безнастанній війні. Чекав тільки весни для нової війни, і тільки щоб приспати увагу Поляків, маркував свої заходи коло заспокоєння України-“карав непослушних, тратив своєвільників і за шию водив непослушних до їх панів” (с. 67-8).
Величко з обуреннєм відкидає таке представленнє. На його погляд Хмельницький щиро бажав тишини і покою собі і всьому “надвережденому минулими війнами народові Малоросійському”. Тому виконував не тільки все те, що було білоцерківськими пактами ухвалено, але навіть такі польські жадання, які виходили поза їх букву. Але що ж? “Козацькі літописні согласно приписують Полякам, що то вони з власної високоумної гордости, злости і ку православним Русом і Козакам гнівної зажертости і натуральної до пановання хтивости та неситої до пріобрітення богацтв склонности і добру людському заздрости,-всьому злому і кровопролиттю кожного року суть початком і виною” (с. 58).
Але так чи сяк, війна, мовляли, мусіла бути, і то що діялося в антракті не мало особливого значіння. Тому, кажу, сучасники-мемуаристи й історики або зовсім минають сі місяці як пр. Ґрондский або Єрлич,-або спиняються дуже поверховно на деяких подіях, зовсім не заглублюючися в їх значіннє для розвою дальших відносин, як Коховский, Рудавский, або наш “Самовидець”.
Се таки правда, що на білоцерківських пактах трудно було збудувати щось трівке. Коли зборівські пакти, безмірно користніші для козацтва й української людности, Хмельницький з товариством вважали потрібним затаїти і зашифрувати для людности, щоб не викликати обурення і повстання, і вони дійсно зісталися для неї секретом, то пакти білоцерківські затаїти неможна було ніяк: вони відразу стали перед усім військом і людністю в повній реальности, як яскраве свідоцтво погрому-фіаско всіх надлюдських зусиль пророблених протягом чотирьох років революції. До різдвяних свят мав бути списаний новий, двадцяти-тисячний реєстр козацького війська. Записані до реєстру козаки з території Браславського й Чернигівського воєводства мали перейти до королівщин Київського воєводства. Все инше мало вернутися в підданство панам і державцям, і польське військо зіставалось на Україні, аби допильнувати, щоб сі постанови не зістались порожньою буквою як було по Зборівськім трактаті. Дідичі, старости, їх офіціялісти мали зараз же повертатись до своїх маєтностей і резіденцій, і тільки до спорядження реєстру, себто до нового року мали вичекати з вибираннєм чиншів і данин. З тих що звязали свою долю з великим повстаннєм, брали у нім участь і користали з його досягнень, ніхто, розуміється, не міг помиритися з таким оборотом справ. Могло бути тільки питаннє, чи таке закінченнє сеї боротьби викличе новий пароксизм енерґії, вплине як доза доппінґу, чи навпаки-виявить себе втомою, розчаруваннєм, прострацією? І тут чи покаже себе в потягах до компромісу, чи в простім уступленню з арени боротьби-в утечі з Української землі?
