Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Жоден Джордж Латіґо не зміг би впоратися з настирністю тонкоходу.

Латіґо незграбно приземлився навкарачки. Довкола мигтіли коні, коні, що хоч-не-хоч скакали вперед під натиском тих, що напирали ззаду, вершників, що парами протискувалися крізь прохід у гіллі (потім трійцями, бо ж отвір у загаті, що швидко розгоралася, вже розширився), а потім вискакували на просторе місце, не усвідомлюючи, що весь каньйон — це всуціль вузький прохід.

Перед очима Латіґо чорні хвости, сірі передні ноги й плямисті копитні щітки зливалися в одну пляму. Він бачив чапси, [47] джинси й чоботи в стременах. Спробував підвестися, але тієї ж миті чийсь кінь хвицьнув його копитом у тім’я. Капелюх пом’якшив удар, і Латіґо не зомлів, але все одно упав на коліна, схиливши голову, наче хотів помолитися. Перед очима все попливло, а потилицею потекла кров із рани — кінське копито пробило йому череп.

Він чув перелякане іржання коней і крики людей. Знову підвівся, закашлявшись від пилу, здійнятого кіньми (курява душила, мов дим), і побачив, що Гендрикс намагається розвернути коня, спрямувавши його проти хвилі вершників. Але це йому не вдавалося. Віддалена третина каньйону скидалася на болото, сповнене текучої зеленкуватої води. Напевно, під її поверхнею були сипучі піски, бо кінь Гендрикса, здавалося, застряг. Він знову заіржав і спробував стати на диби. Задні ноги, вгрузнувши, розійшлися в різні боки. Гендрикс люто пришпорював тварину, змушуючи її рухатися, проте кінь закляк чи не міг зрушити з місця. Ненажерливе дзижчання гучно відлунювало у вухах Латіґо і наче заповнювало собою весь світ.

— Назад! Повертайте назад!

Ці слова він силкувався прокричати, але з вуст зірвався лише жалібний хрип. Вершники досі мчали повз нього, здіймаючи пил, занадто густий, щоб бути лише пилом. Латіґо вдихнув на повні груди, щоб закричати гучніше — вони мусили повернути коней, у Каньйоні Петлі коїлося щось дивне і жахливе, — і видихнув, так і не здобувшись на слова.

Іржання коней.

Густа пелена диму.

І скрізь, на весь світ, як божевілля, ширилося те скавучливе, огидне, страхітливе квиління.

Вибалушивши очі, цокаючи зубами в задимленому повітрі, кінь Гендрикса впав. З його губ навсібіч розліталися бризки піни. Гендрикс упав у стоячу воду, над якою здіймалася пара. Але то була не вода. То було щось живе. Щойно він наблизився до поверхні, як з води вистромилися зелені руки і зелений рухливий рот. Руки вдарили Гендрикса по щоках, і плоть розтанула, вдарили по носі — й ніс відірвався, вдарили по очах — і вирвали їх з очниць. Істота потягла Гендрикса під воду, але перш ніж він повністю занурився, Латіґо побачив його оголену щелепну кістку, кривавий поршень, що приводив у рух його зуби, крізь які рвалися назовні крики.

Забачивши це, інші вершники спробували уникнути зеленої пастки. В тих, кому це вдалося, врізалася наступна хвиля вершників (неймовірно, але деякі з них досі горлали бойові заклики). Люди й коні потрапляли в зелену трясовину, і вона радо їх приймала. Ошелешений і скривавлений, Латіґо стояв посеред охопленого панікою війська і дивився, як солдат, котрому він не так давно віддав свою зброю (щоб той застрелив свого побратима і таким чином привів до тями решту), випав із сідла і поповз геть від краю зеленої трясовини, тоді як його кінь потроху вгрузав. Солдат спробував звестися, побачив, що на нього мчать ще двоє вершників, і затулив обличчя долонями. Наступної миті його затоптали кіньми.

Волання поранених і помираючих луною розносилися в задимленому каньйоні, але Латіґо майже їх не чув. Його слух полонило дзижчання, таке подібне до голосу. Воно запрошувало його стрибати. Покласти край усьому. Чом би й ні? Адже й так усьому край, чи не так? Це кінець.

Але він щосили опирався мані й навіть спромігся пробратися вперед, до виходу. Потік вершників, що вривалися до каньйону, потроху рідшав. Дехто з вершників, зупинившись за п’ятдесят-шістдесят ярдів від нерівності в стіні, спромігся навіть розвернути коней. Але дим, що дедалі густішав, збивав їх з пантелику і перетворював на примарні фігури.

Ті мерзенні свині запалили хмиз у нас за спинами. Боги неба, боги землі, ми в пастці.

Командувати військом він не міг — щоразу, коли вдихав повітря, щоб крикнути, з вуст зривався лише німий хрип. Але він ухопив за руку одного з вершників, хлопця років сімнадцяти, і висмикнув його з сідла. Юнак полетів на землю головою вперед і вдарився об гострий камінь, що стирчав із землі, розкраявши собі череп. Його ноги ще посмикувалися, а Латіґо вже був у сідлі.

Він рвучко розвернув коня і пришпорив у бік виходу з каньйону, та не встиг проїхати навіть двадцяти ярдів, як дим згустився, став задушливою білою хмарою. Вітер гнав її назустріч. А за нею Латіґо розрізняв (насилу) помаранчеве мигтіння вогню — гілля перед входом до каньйону вже розгорілося не на жарт.

Він гнав коня до виходу, але назустріч йому з туману вигулькнули коні, й сталося зіткнення. Удруге за п’ять хвилин Латіґо полетів на землю. Приземлився на коліна, зіп’явся на ноги й заточився на вітрі. Він кашляв і задихався, почервонілі очі сльозилися.

За північним вигином каньйону було трохи ліпше, але довго так тривати не могло. На межі тонкоходу збилися докупи коні (багато з поламаними ногами), люди повзали, пронизливо волаючи. Латіґо помітив кілька капелюхів, що плавали на зеленавій поверхні живої істоти, що несамовито завивала, поглинувши собою всю дальню частину каньйону, бачив чоботи, пов’язки з зап’ястків, нашийні хустки, бачив пом’ятий горн сурмача, за яким досі волочилася пошарпана стрічка.

«Ходи до мене, — запрошувало зелене марево, і зненацька Латіґо зрозумів: його приваблює це дзижчання… таке близьке, таке інтимне. — Прийди, побач, ляж і відпочинь, спочинь у мирі й злагоді з собою».

Латіґо підняв револьвер, щоб вистрелити в ту істоту. Він не думав, що її можна застрелити, просто хотів пам’ятати лице свого батька і загинути зі зброєю в руці.

Але не вистрелив. Його пальці ослабли, револьвер випав з руки. І Латіґо рушив уперед. Усі його солдати зараз чинили так само — прямували до тонкоходу. Дзижчання гучнішало й наростало, аж поки не виповнило собою все, і для слуху Латіґо не лишилося нічого іншого.

Взагалі нічого.

22

За всім цим Роланд із друзями спостерігали з розколини, де стояли вервечкою, не дійшовши до верхівки якихось двадцять футів. Чули крики, бачили паніку, безум коней, людей, що гинули під копитами, людей і коней, що втрапляли до тонкоходу… і людей, що заходили в нього самі, добровільно.

Найближче до верхнього краю каньйону був Катберт, за ним Алан, а потім Роланд — стоячи на вузенькому кам’яному виступі й тримаючись руками за інший виступ угорі. Зі свого спостережного пункту вони бачили те, чого в димовій завісі солдатам унизу було не видно: тонкохід, тягнучись до людей, розростався, охоче повзучи до них, як накочує хвиля.

Задовольнивши свою жагу битви, Роланд не хотів дивитися далі, проте відвести погляду не міг. Виття тонкоходу — боягузливе й переможне, щасливе й сумне, розгублене й цілеспрямоване водночас — тримало його липкими мотузками. Загіпнотизований, він стояв на місці, як і його друзі, навіть коли дим почав підніматися вгору і його гострий задушливий сморід спричинив сухий кашель.

У димі, що згущувався, лунали передсмертні крики. Внизу, наче фантоми, борюкалися люди. Димова завіса щільнішала, як вода, піднімаючись угору, і фігури зникали. Під їдучим білим простирадлом смерті у відчаї іржали коні. Вітер збурював поверхню маленькими коловоротами. Тонкохід дзижчав, і дим над його поверхнею вгорі забарвився у містичний найсвітліший відтінок зеленого.

Здавалося, цьому кінця-краю не буде, проте врешті крики людей Джона Фарсона стихли. «Ми вбили їх, — з огидою і жахом подумав Роланд. А потім: — Ні, не ми. Це я. Я їх убив».

Як довго він міг так стояти, Роланд не знав. Можливо, доти, доки дим не поглинув би його теж. Але Катберт знову почав видряпуватися нагору і за мить вигукнув йому два слова, що прозвучали водночас здивовано і налякано.

вернуться

47

Чапси — шкіряні чохли, які надягають на штани, елемент робочого одягу ковбоїв.

Перейти на страницу:

Кінг Стівен читать все книги автора по порядку

Кінг Стівен - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Чаклун та сфера. Темна вежа IV отзывы

Отзывы читателей о книге Чаклун та сфера. Темна вежа IV, автор: Кінг Стівен. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*