Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Скінчилися його військові вправи, і він від’їхав додому з тим, що пообіцяв Ельвірі «зробити візит разом з жінкою в її мешканні в місті».
Так добре пригадує собі: разом з Ельвірою вибрали тоді для його жінки срібну жіночу торбинку. Появились саме тоді і були дорогі, як новинка. Дітям купив однакові рожеві з газу капелюшки, їхав додому, повний надії і найніжнішої туги. Так любилися ще з Галею тоді! В поїзді часто заплющував очі, викликаючи перед ними образи дітей і дружини. Застав її офіціальну, з вимушеним усміхом на устах, не віддала йому навіть його поцілунків.
— Що з тобою? — спитав, щиро стурбований.
— Нічого, — відповіла загадково.
Дарунок його, замість захоплення й подяки, викликав лише глумливу гримасу уст. Дітям навіть не надягла капелюшків на голову. Був ще такий… був ще такий наївний, що пояснив це все її нетерпеливістю з приводу його довгої відсутності. Бажаючи звернути думки на інші стежки, почав оповідати про Ельвіру. Можливо, що в оповіданні його було забагато захвату. Галя слухала його з поважним, трохи насмішкуватим виглядом і, не давши докінчити оповідання, спитала з болем:
— Так цікавила тебе та дама?
Дама? Хотів сказати їй: «Ти, дурненька, чи мало дав я тобі доказів, що люблю тебе так, як тільки можна таке неможливе створіння, як ти, любити?»
Чому так не сказав? Чому замість того сказав:
— То ніяка «дама», але велика артистка. Я обіцяв їй, що восени відвідаємо її обоє…
— Ніколи! — вибухнула враз дружина і почервоніла вся. — Маєш! — вийняла з-під церати стола якийсь лист і подала. Відразу догадався, що то анонім. Хоч палила його цікавість, переміг себе і подер листа, не прочитавши його навіть.
— Нічого мене не обходить той лист. Мусиш вірити мені… Чуєш, Галюсь?
Мовчала.
— Галю!
Мовчанка знову. Тоді відізвався роздратовано:
— Але у відвідини до пані Ельвіри все ж таки мусимо піти, хоч би тому, що я пообіцяв. Один раз, — пом’якшив різкий тон, — підемо, а потім — залежатиме вже від тебе.
— Ніколи не переступлю порога дому твоєї коханки, — скрикнула і розплакалась. Але не був це плач жалю. О ні! Відразу відчув це, хотіла його стероризувати й зломити надвоє, як суху гілку.
Саме тому, що хотіла скорити його, не підійшов до неї і сердечними словами не розвіяв тих уявних, образливих для їх любові й дітей підозрінь. Він, що з ніжності й спільної любові до неї завжди потурав її химерам розпещеної одиначки, зберігаючи при тім повне почуття своєї моральної переваги, тепер збунтувався перед самим собою і зрушив з місця. Почуття своєї невинності опанувало його зовсім і спаралізувало всякий інший порух серця. Мав тільки одне виправдання для себе, тільки один жаль до неї: був не винний. Чому (і це було для нього найболючіше) не могла відчути правди? Жінка, мама дітей, повинна мати цей дар тонкості. Чому вчепилася того брудного аноніма, якого писала чужа, неприхильна їм обом людина, і держиться його так конвульсивно тоді, коли чиста, безпосередня правда так близько коло неї? Був близький до розпуки з того приводу. Мав враження, що сліпа людина навколішках мацає по долівці, шукаючи голку тоді, як та преспокійно лежить собі на столі, на найвиднішому місці.
Галя впала грудьми на стіл і заходилась риданням. Стояв над нею й не міг приневолити себе до того, щоб бодай руку свою покласти їй на плече. Був не винний!
Такі сцени, хоч менш гострі, відбувалися не раз між ними. Почував у собі таку глибінь моральної, здорової сили, був такий щасливий від того, що має її коло себе, такий був зарозумілий з того приводу, що не чіплялась його тіла ніяка недуга, що інколи свідомо, єдино, щоб догодити їй, брав на себе уявну провину. Але на цім не кінець. Взявши на себе провину, він мусив каятись. Часом бувало й таке, що його гра під час каяття переходила межі правдоподібності, і тоді вибухали обоє сміхом. Були це насправді рожеві дні їх кохання. Вабило його це й, правду сказати, ще більше в’язало з нею. Не раз дивувався, чому люди остерігали його перед нею, як розпещеною одиначкою.
Здавалося йому, що саме такої жінки, як вона, прагнуло віддавна його серце. Син ремісника-різьбяра, п’ята дитина в незаможній родині, де діти, незважаючи на взаємну любов, видирали одне в одного кусник хліба з уст, вередливість Галі сприйняв як прояв вищої тонкості чи вразливості, брак якої так відчував у батьківськім домі. Видавалась йому ніжною, як пушок на кульбабі. Завжди в житті тужив за тонкістю так, як дехто тужить за морем. Вдача митця, яку природа так злосливо не наділила талантом. Так бувало.
Але тої пам’ятної хвилини — не заперечує того навіть сьогодні, можливо, навіть під впливом короткохвилинної приязні до Ельвіри (тої енергійної жінки, яка, розповідаючи йому про початок своєї кар’єри, не ховала навіть того, що директори театру викидали її одними дверима, а вона впихалась іншими, щоб тільки добитися свого) — не зворушили його її сльози.
Ні, треба бути щирим, до останнього порога: ненавидів їх тоді. Був перевтомлений фізично військовими вправами, розніжений тугою за нею й дітьми і — перший раз у житті захотів, щоб до нього поставилися уважніше. Адже він, що стелив їй своє серце до ніг, мав право на це. Мав право на те, щоб хоч раз не давати, а сприймати ніжність.
І тут не зрозуміла його. Думала в той час, певно, тільки про те, як би викликати в себе ще нагальніший напад ридань, збуджувала себе штучно до сліз і жалю. Відчував це, і серце його кам’яніло від цього. Навіщо ця комедія? Навіщо? Її лиця він не бачив, чув тільки, як шморгала носом, і в одній хвилині видалось йому, що не міг би тепер поцілувати того солоного від сліз, з напучнявілим носом лиця. І знову з’явилося болюче питання: навіщо ця драматична комедія? І не рушив ані кроком в її напрямі. Щиро — не міг.
Що мав робити? Не міг так до безконечності стояти на однім місці й давати тим самим нагоду плакати теж без кінця. Узяв капелюх з полиці й, особливо уважно зачиняючи двері за собою (так добре пам’ятає, що побоявся, щоб вона не подумала, що він у злім настрою виходить з хати), вийшов на вулицю. Думав, що вчинив як міг найліпше. Ні, ні… не мав найменшого поганого наміру чи хоч би передчуття. Хотів тільки дати їй змогу заспокоїтись і опанувати себе. На вулиці напала на нього дивна туга за нею. Навіть не за дітьми, тільки за Галею. Почув себе таким прикро-самотнім, майже скривдженим. Пройшов трохи тротуаром і знову завернув під вікна їх дому. Став, як штурпак, із задертою вгору головою і дивився на вікна на першому поверсі. Приємне було почуття, що ввесь належить тому домові.
Був схильний до того, щоб зараз-таки ввійти до їх мешкання й саме оці думки передати Галі. Пустився вже був навіть до брами і — вернувся. Одна, зовсім незначна, побічна дрібничка стримала його від того. Спало йому на думку, що вона, може, ще не обмилась від сліз, і відчув дивну нехіть перед солоним, зачервонілим лицем, носом і очима. Хай ще. Одійшов від брами й пустився перед себе. У душі вже поєднався з дружиною і тепер розкошував приємним почуттям замирення після недавньої бурі.
Ішов, прагнучи місця, де б не було людей і гамору. Люди в тій хвилині існували для нього тільки в його домі. Залишивши їх, не хотів нікого ні бачити, ні чути. Так опинився на якійсь межі, серед чужого поля. Пахло першими росами й рум’янком. Сонце на небі було велике й червоне. Скинув капелюх і стояв простоволосий, дивно заспокоєний і щасливий. Тут, на цій пустці, на цім клаптику чиєїсь землі, віднайшов себе. Мав враження, що начебто перед часиною загрожувала йому смертельна небезпека і він тільки чудом врятувався від неї. Раптом видалося йому безмірно цінним те, що він живе. Вдихнув повними грудьми зрошеного, свіжого повітря — що за розкіш жити й могти вдихати отаке чисте повітря! Але його щастя дізнає не тільки він сам. Його жінка, його діти теж живуть. Чи були хворі? Загрожувало їм що-небудь? Ні, але перший раз відчув себе неуявно щасливим від того, що вони, саме вони, живуть, просто існують на світі.
Далеке світло опритомнило його. Уявив собі два вогники й у своєму домі на першому поверсі — навмання почав прямувати до нього.
