Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович (читаем книги онлайн TXT) 📗
Додам, що Прохаска (W sprawie etc. с. 3 і 5, в нотках), справедливо прикладаючи сю звістку до Юриєвичів, толкує її так, що струїли їх Татари, і се приймає за факт, зводячи се з згаданим уже вище interitus Локєткового листа. Пішов за ним і Линниченко (Дополненіе c. 109), покликуючи ся й собі на Вітедурана. Але се дуже неправдоподібно само по собі (знову пригадую суху згадку Локєтка), а таки й стилїстично неможливо: в згаданім текстї Івана Вінтертурського ab eis може значити тільки Русинів (пор. слїдом procuravit eis).
16. Юрий-Болєслав (до c. 123-4).
Баламуцтво в справі Болєслава-Юрия пішло властиво від Карамзїна, бо перед ним Нарушевич у своїй Історії Польщі вже був на добрій дорозї, кажучи, що по смерти синів Юрия Львовича галицько-волинським князем став Болєслав Тройденович (Historya narodu polskiego, wyd. Turowskiego т. IV c. 333-4). Карамзїн же, добувши з кеніґсбергських архивів грамоти з іменем Юрия, прийняв його за Болєславового попередника, остатнього Даниловича, Андрієвого або Львового сина (IV c. 130).
Завдяки авторитету Карамзїна сей погляд набрав широкої популярности: його прийняли Зубрицький, Петрушевич, Шараневич, Каро, Антонович, Іловайский, Бобжиньский, Андріяшів й и. Старий погляд Нарушевича вправдї знаходив собі далї оборонцїв, як Козловский (Dzieje Mazowsza с. 115), Бєльовский (в Monumenta Poloniae II c. 620 — на підставі звістки Яна з Чарнкова), Райфенкуґель в своїй моноґрафії (Archiv fur oester. Geschichte т. 52 c. 422 — він вказав тут на грамоту Юрия 1339 р., доти не оцїнену), Дашкевич (Зам Ђ тки c. 46-7, теж на підставі сеї грамоти). Але гіпотеза про осібного Юрия панувала в історичній лїтературі до 1880-х рр. Аж Ржежабку удало ся зробити перелом: присьвятивши значну частину своєї моноґрафії полєміцї з сею гіпотезою, він зробив вражіннє своєю дотепною арґументацією, хоч нпр. дуже важна в сїй справі грамота 1339 р. була йому незвістна. Його погляд піддержали і де в чім скріпили Лонґінов, Линниченко, Прохаска, в названих вище (в прим. 12) працях. В виданім 1888 р. пятім томі Monumenta Poloniae прибула дуже важна для скріплення сього погляду записка познанська, хоч не скоро звернула на себе увагу (перший вказав на неї в 1895 р. Бальцер, Genealogia c. 1453, див. також мою рецензію на книгу Іванова в Записках т. IX c. 7). Оборонцем давнього погляду виступив Іванов у своїй статї Картка з історії Волини (1893) і потім в своїй історії Волини (1895), припускаючи, що Болєслав звав ся Юриєм, але перед ним був іще Юрий II, остатнїй Данилович; але ся штучна гіпотеза не могла виратувати справи. Тільки по інерції, через незнаннє справи, карамзїнський погляд на Юрия II стрічаєть ся ще часом в новійших працях — нпр. у Любавского Областное д Ђ леніе c. 39, в статї Кізеветера ”Исторія Россіи” в Енцикльопедїї Брокгауза-Ефрона (т. 55, ґен. таб. Рюриковичів), Історії рус. церкви Ґолубинского II c. 896. Таким самим незнаннєм джерел толкуєть ся погляд Ан. Повра (І. c.), що відріжняючи Юрия від Болєслава, уміщав Юрия по Болєславі (в рр. 1339/40). Зібрані в сїй справі факти говорять так виразно про тотожність Юрия II і Болєслава Тройденовича, що не лишають місця для сумнївів. Я власне вкажу тепер важнїйші з них:
1. В вище цитованім (прим. 14) листї 1323 р. Локєтек говорить про Юриєвичів як про останнїх (ultimi) галицько-волинських князїв.
2. Від 1325 аж до 1339 р. маємо грамоти нового галицького князя Юрия (II), що називає (в грам. 1325 р.) своїми предками (progenitores) тільки дїда Юрия і його попередників, проминаючи Андрія і Льва, хоч вони належали до річи, за то в иньших грамотах (1334 і 1335 р.) називає Андрія між „попередниками” (praedecessore), з чого виходило б, що Андрій не був його предком, а тільки попередником, значить Юрий II не був сином котрогось з Юриєвичів, хоч був потомком Юрия І, а таким дїйсно був Болєслав Тройденович. Грамоти сього Юрия II обіймають такий час, що для осібного Болєслава по нїм не лишаєть ся місця.
3. Болєслав зветь ся руським князем уже в папськії булї 1327 р. — Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 (помилкою стоїть Roleslaus). Сьому відповідає звістка Івана Вінтертурського (див. прим. 15), що Болєслав княжив на Руси довший час — per plura annorum curricula. Сї факти (під 1, 2 і 3) не лишають місця довільній зрештою гіпотезї про осібного від Юрия II Юрия-Болєслава (гіпотеза Іванова).
4. Познанські записки, звісні в копії XIV в. з якогось давнїйшого ориґінала, кажуть виразно, що Болєслав Тройденович мав друге імя Юрия: Anno Domini MCCCXL obiit Boleslauus dictus Georius, dux Russie, VII Idus Aprilis (Monumenta Poloniae V c. 880).
5. В сьвітлї сїєї записки стає певною (а з тим і дуже важною) звістка Яна в Чарнкова: mortuo magnifico principe Kazimiro dicto Georgio, totius regni Russiae duce, filio Troydini ducis Mazoviae, qui Kazimirus avunculo suo in ducatu Russiae successerat, veneno per Ruthenos intoxicatus interierat... — в нїй Ян тільки помилкою Болєслава зве Казимиром, як то з рештою видко з иньшого його місця: Boleslao filio Troyden ducis Mazoviae, quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt, per toxicum interempto, qui legem et fidem ipsorum immutare nitebatur — Monumenta Poloniae II c. 620-l i 629.
17. Шлюб Любарта.
Русько-литовська лїтопись не каже, чия була донька Любартова жінка. Комбінації про те, що то була донька котрогось з Юриєвичів, робили ся вже пізнїйше, на підставі оповідання про війну Гедимина з волинськими князями. Так Стрийковский (І c. 382) каже, що Любарт оженив ся з донькою Володимира володимирського й дістав в посагу частину Волини, а коли Гедимин позабивав волинських князїв, уся Волинь дістала ся Любарту. Сей погляд, що Любарт, оженивши ся з донькою чи то Андрія чи то Льва (на тім не сходять ся), дістав якусь частину Волини ще перед смертию Юрия, повторяв ся, з ріжними відмінами, не раз і в новійшій науковій лїтературі (з новійших див. нпр. Андріяшів c. 203, Лонґінов Грамоты c. 10, Любавский Областное д Ђ леніе в. кн. Литовскаго c. 39).
Але при тім зістаєть ся неможливим до вияснення: а) де мав на Волини волость Любарт за житя Юрия II? Він не міг мати анї Володимира, анї Луцька, анї Белза (сї землї належали Юрию, як видко з підписів воєвод на грамотах 1334-5 рр.) 15 ), анї Берестя (бо воно прилучено було до Литви), а в якійсь маленькій волости спадкоємець Юриєвичів певно не міг сидїти. Покликують ся часом на грамоту Любарта 1322 р., де він титулує себе князем луцьким і володимирським (друкована в Архиві Югозапад. Россіи т. І ч. VI ч. 1), але се, безперечно, фальсіфікат, хоч і пробував його боронити проф. Леонтович (Очерки І c. 223). б) Коли Любарт не володїв нїчим на Волини, або володїв якою другорядною волостию, чому він не заявляв нїяких претенсій за цїлий час житя Юрия і виступає від разу як deus ex machina по його смерти? О скільки великі сї непевности, найлїпше може показати штучна гіпотеза, уложена Ржежабком (c. 210-2), аби вийти з сих трудностей: він припускає, що разом з своїм шлюбом з Гедиминівною Юрий видав за Любарта сироту-доньку Андрія, а при тім уложив з ним умову, де признавав з ним право на Володимирське князївство по своїй смерти.
Сї трудности, для котрих приходить ся робити такі неймовірні й фантастичні припущення, можна оминути, прийнявши, в дусї звістки русько-литовської лїтописи, що Любарт оженив ся з донькою останнього галицько-волинського князя — Юрия-Болєслава. Становище Любарта мусїло бути инакше супроти тестя нїж супроти рівноправного спадкоємця по Юриєвичах, і ся гіпотеза пояснила б нам пасивне становище Любарта супроти Юрия-Болєслава за цїлий час його житя. Шлюб сей мусїв стати ся десь незадовго перед смертию Юрия, і Любарт міг в такім разї дістати якусь волость на Волини — як каже Русько-литовська лїтопись. Правда, Юриєва донька могла бути його сестринницею (прийнявши, що вона була донькою з подружя Юрия з Гедиминівною, що не конче мусить бути), але католицька церква не виключає можливости таких шлюбів, а донька Юрия була католичкою певно, хоч би він сам і не перейшов знову на католїцизм: за се ручить нам та обставина, що він Гедиминівну охрестив на латинство перед шлюбом 16 ). А вкінцї не треба собі думати, що канонїчними перепонами в тих обставинах дуже журили ся. Зрештою ж ставлю сю гадку як здогад, опертий в першій лїнїї на звістці рус.-лит. лїтописи.
