Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗
Юрайда з закасаними рукавами був такий поважний, що міг би правити за натурщика для картини, як бог з хаосу створює землю.
Балоун не втримався й захлипав. Хлипання ці помалу переходили в плач.
— Чого ревеш, як бугай? — спитав його кухар Юрайда.
— Та згадав рідну хату, — крізь сльози відповів Балоун. — Я вдома завжди був при тому, коли робили ковбасу, і ніколи, навіть найкращому сусідові, не посилав нічого в дарунок, бо хотів сам усе зжерти. І таки жер. Одного разу я так напхався ліверними та кров’яними ковбасами і вареним ошийком, що вдома навіть боялися, щоб я не луснув, і ганяли мене з батогом по подвір’ю, немов ту корову, яку роздуло на пасовиську від конюшини. Пане Юрайдо, дозвольте мені покуштувати цього фаршу. А потім хай мене зв’язують, бо я вже цих мук не переживу.
Балоун підвівся з ослона, хитаючись, мов п’яний, підійшов до столу і простяг свою лапу до купи фаршу.
Почався запеклий бій. Усім присутнім насилу пощастило перешкодити Балоунові накинутись на фарш. Коли його випихали з кухні, він у розпачі встромив руку до горщика з намоченими в ньому кишками для ліверних ковбас, і тут уже ніхто не встиг цьому запобігти.
Кухар Юрайда так розхвилювався, що кинув навздогін Балоунові цілу в’язку трісок і щодуху ревнув:
— Нажерися шпильок, тварюко!
Тим часом нагорі вже зібралися всі офіцери батальйону і, урочисто чекаючи на те, що народжувалося внизу в кухні, пили, не маючи нічого кращого, просту житню горілку, підфарбовану цибульним відваром у жовтий колір. Єврей-крамар запевняв, що це найкращий і найсправжнісінький французький коньяк, який він успадкував від свого батька, а той ще від свого діда.
— Ти, шахраю, — урвав його капітан Сагнер. — Спробуй-но ще сказати, ніби твій прадід купив його у французів, коли вони тікали з-під Москви, і я накажу тебе посадити. Сидітимеш, аж поки наймолодший з твоєї родини стане найстаршим.
Вони після кожного ковтка проклинали заповзятливого єврея, а Швейк уже сидів у канцелярії батальйону, де не було нікого, окрім однорічника Марека. Він як батальйонний історик використав затримку батальйону біля Золтанця, щоб описати про запас деякі переможні битви, які, певно, відбудуться в майбутньому. Поки що він готував начерки й до Швейкового приходу вже написав: «Якщо перед нашим духовним зором стануть усі герої, учасники боїв біля села N, де на боці нашого батальйону боровся один батальйон n-ського полку і другий батальйон n-ського полку, ми побачимо, що наш n-ський батальйон виявив найвизначніші стратегічні здібності і, безперечно, сприяв перемозі n-ської дивізії, яка мала на меті остаточно закріпити наші позиції на n-ському відтинку».
— Ось бачиш, — звернувся Швейк до однорічника, — я вже знову тут.
— Дозволь тебе обнюхати, — сказав, приємно зворушений, однорічник Марек. — Гм, справді смердиш тюрмою.
— Як звичайно, — сказав Швейк, — це було всього тільки маленьке непорозуміння. А що ти робиш?
— Як бачиш, — відповів Марек. — Відображаю на папері геройські вчинки рятівників Австрії. Але щось не клеїться. Виходять самі лише «N». Звертаю твою увагу на те, що ця літера здобула надзвичайне значення і в теперішний час, і на майбутнє. Крім уже відомого таланту, капітан Сагнер відкрив у мене ще надзвичайні математичні здібності. Мушу контролювати рахунки батальйону й на сьогодні дійшов такого вискову, що батальйон до краю пасивний і чекає тільки на те, щоб досягти якоїсь фінансової угоди зі своїми російськими кредиторами, бо найбільше крадуть після поразки й після перемоги. Зрештою, це не має значення. Коли б нас навіть ущент розтрощили, ось тут документи про нашу перемогу, бо мені як батальйонному історикові зробили честь, дозволивши написати: «Батальйон знову кинувся на ворога, який уже збирався святкувати перемогу. Вилазки наших солдатів і багнетна атака були справою однієї хвилини. Ворог у розпачі тікає. Біжить до власних траншей, ми його колемо без милосердя, і він безладно покидає свої окопи, залишаючи в наших руках поранених і непоранених полонених. Це — один з найвизначніших моментів». Той, хто залишиться живий, польовою поштою надішле додому листа: «Дістали, дорога жінко, по заду. Я здоровий. Чи ти вже відлучила нашого крикуна? Дуже прошу, не вчи його говорити до чужих людей «тато». Це було б мені боляче». Цензура, очевидно, викреслить у листі «дістали по заду», бо незрозуміло, хто саме дістав. І можна було б це неясне речення тлумачити по-різному.
— Головне — ясно висловлюватися, — докинув Швейк. — Коли в тисяча дев’ятсот дванадцятому році до храму святого Ігнація в Празі приїхали місіонери, був між ними й один проповідник. Він говорив з амвона, що, мабуть, ні з ким на небі не зустрінеться. На цій вечірній проповіді був присутній і бляхар Кулішек. Після відправи він говорив у шинку, що той місіонер, мабуть, багато дечого накоїв, коли вже в костьолі на прилюдній сповіді заявив, начебто він ні з ким не побачиться на небі: так навіщо ж, каже Кулішек, таких людей пускати на амвон? Треба завжди висловлюватись ясно і виразно, а не якимись натяками. «У Брейшків» колись працював один будівник льохів. Той, коли був трохи напідпитку і йшов після роботи додому, мав звичку зупинятися в одній нічній кав’ярні, де цокався з незнайомими людьми, причому завжди примовляв: «Ми на вас, а ви на нас…» За це одного разу якийсь чемний пан із Їглави заїхав йому чемно по пиці, та так, що аж зуби посипалися. Власник кав’ярні, вимітаючи вранці ті зуби, покликав свою дочку, ученицю п’ятого класу народної школи, і спитав її, скільки зубів має в роті доросла людина. А оскільки дочка цього не знала, то він їй вибив два зуби, а на третій день дістав листа від будівника льохів. Той перепрошував за всі неприємності, яких йому завдав. Він, мовляв, не хотів сказати нічого грубого, але публіка його не зрозуміла, бо, власне, ця фраза має звучати так: «Ми на вас, а ви на нас сердитесь?» Хто говорить якісь двозначності, повинен їх наперед обмірковувати. Відверта людина, яка що думає, те й говорить, рідко дістає по пиці. А коли на її долю і випаде кілька ляпасів, то така людина взагалі буде поводитись дуже обережно і в товаристві радше тримати рот на замку. Правда, про такого думають, що він теж хороший, як той собака на морозі, і теж не раз дають йому доброго бобу. Проте це все залежить від його розважливості і витримки. Тут він сам повинен урахувати, що він один, а проти нього багато людей, які почувають себе ображеними, і якщо встряти з ними в бійку, то йому накладуть удвічі більше. Отож така людина мусить бути скромна і терпелива. В Нуслях живе один пан, на прізвище Гаубер. Одного разу в неділю він повертався з прогулянки від Бартунькового млина, і на шляху в Кундратицях його помилково штрикнули ножем. З тим ножем він і прийшов додому, жінка, скидаючи з нього піджак, спритно витягла ніж із спини і пополудні вже краяла ним м’ясо на гуляш. Ніж був із золінгенської сталі й добре нагострений, вдома в них ножі завжди були пощерблені й тупі. Потім їй заманулося мати цілий комплект таких ножів, і вона щонеділі посилала чоловіка до Кундратиць на прогулянку, але він був такий скромний, що ходив тільки в Нуслі до Банзетів. Він знав, що коли сидить там у кухні, то його скоріше викине сам Банзет, ніж зачепить хтось інший.
— Ти зовсім не змінився, — відзначив однорічник.
— Не змінився, — відповів Швейк. — На це в мене не було часу. Вони навіть хотіли мене розстріляти, але це ще не найгірше, головне, що я з дванадцятого ніде не дістав платні.
— У нас ти її тепер теж не дістанеш, бо ми йдемо на Сокаль — і гроші платитимуть аж після бою. Треба заощаджувати. Коли розраховувати, що там за два тижні щось відбудеться, то ми на кожному полеглому солдатові заощадимо разом з додатками двадцять чотири крони сімдесят два гелери.
— А що ще нового у вас?
— Перш за все, загубився наш ар’єргард, потім, офіцерський корпус влаштував у священиковому будинку «свинячий бенкет», а солдати порозлазилися по селу і розпусничають з місцевим жіночим населенням. Перед полуднем зв’язали одного солдата з нашої роти за те, що він поліз на горище за сімдесятилітньою бабусею. Він анітрохи не винен, бо в щоденних наказах не говорилося, до скількох років це дозволено.
