Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер (читать книги онлайн без txt) 📗
Здійнявши помахом крил досить сильний вихор, Сапфіра приземлилася на галявину, вкриту соковитою травою і квітами конюшини. Від стрімкого лету дракон трохи захекався. «Ви збираєтесь летіти з нами до варденів?» — спитала Сапфіра. Кінчик її хвоста збуджено смикнувся.
— Ні, ми полетимо з вами до краю Ду Вельденвардена. А там наші дороги розійдуться, — сказав Оромис.
— Тобто ви повернетесь назад до Елесмери? — розчаровано спитав Ерагон.
— Ні, Ерагоне, — заперечно похитав головою Оромис. — Ми продовжимо шлях до Джиліда.
Сапфіра аж зашипіла від здивування.
— Чому до Джиліда?.. — спитав Ерагон, якого слова Оромиса так само спантеличили.
«Тому що Ісланзаді та її армія вже пройшли туди від Сейнона, і незабаром почнеться облога міста», — сказав Глаедр.
«Але хіба ви з Оромисом вже не хочете, як раніше, щоб Імперія нічого не знала про ваше існування?» — спитала Сапфіра.
Оромис трохи помовчав. На якусь мить він заплющив очі. Вираз його обличчя був відсторонений і загадковий:
— Час для переховування минув, Сапфіро. Ми з Глаедром навчили вас усього, чого могли навчити за такий короткий строк. Зрештою, це була всього лиш дрібочка порівняно з тим, що ви могли б отримати за старих часів. Але, зважаючи на обставини, і цього буде досить. Ми з Глаедром щасливі, що можемо хоч якось допомогти вам у боротьбі з Галбаторіском.
Так ось… Навряд чи ви аж до кінця війни повернетесь сюди для подальшого навчання. Та й другий дракон і Вершник, якого ми могли б чогось навчити, навряд чи з'явиться, доки Галбаторікс усе ще топче ряст… Отож ми й вирішили, що нам немає більше потреби сидіти тут, у Ду Вельденвардені. Для нас куди більш важливо допомогти Ісланзаді та варденам скинути Галбаторікса.
Якщо Галбаторікс дізнається, що ми все ще живі, це підірве його самовпевненість, бо він не знатиме, чи вижили також інші дракони й Вершники, коли він намагався знищити їх. А крім того, наша присутність підніме бойовий дух гномів і варденів. Можливо, вони вже не так будуть боятися Мертага й Торнака, як колись на Палаючій рівнині. А це означає, що буде більше охочих воювати на боці Насуади проти Імперії.
— Усе це так, Майстре, — Ерагон задумливо подивився на Наеглінг, — але я сподіваюсь, ви не маєте наміру вступати в битву…
— А чому б нам цього не зробити? — Оромис якось дивно похилив голову набік.
Ерагонові здалося, що він образив Оромиса й Глаедра, тому якийсь час юнак не знав, що відповісти.
— Вибачте мені, Майстре, — сказав він нарешті, — але як ви можете битися, коли не в силі накласти закляття, яке вимагає великої енергії? Як же ваші спазми, від яких ви так страждаєте? Якщо, крий боже, вони нападуть під час битви, то Ви напевно загинете…
— Ти повинен би вже знати, — на диво спокійно відповів Оромис, — що проста сила рідко коли визначає переможця в поєдинку чарівників. Зрештою, я будь-якої миті можу скористатися силою, яка є в моєму мечі. — Старий простяг долоню правої руки й поклав її на жовтий діамант, який утворював верхівку руків'я Наеглінга. — Понад сотню років ми з Глаедром зберігали кожну краплинку нашої сили в цьому діаманті, та й інші не залишались осторонь… Двічі на тиждень декілька ельфів з Елесмери відвідували мене й передавали частку своєї життєвої сили. Одним словом, енергії, яка зберігається в цьому камені, напевно вистачить навіть для того, щоб пересунути гору. Як бачиш, мені буде нескладно захистити і Глаедра, і себе від мечів, списів та стріл, або навіть від добрячого валуна, посланого метальною машиною. А щодо моїх спазмів, то я приєднав деякі охоронні закляття до каменя в Наеглінзі. Вони повинні захистити мене, якщо це станеться під час бою. Так чи так, і Глаедр, і я далеко не такі беззахисні, як декому здається…
Ерагонові стало соромно.
— Так, Майстре, — пробурмотів він, опустивши голову.
Обличчя Оромиса трохи полагіднішало.
— Мені приємно, що ти хвилюєшся за мене, Ерагоне… І ти правильно робиш… Війна — небезпечна штука. Тут навіть куди більш досконалий воїн, аніж я, може знайти собі смерть. Але ми знаємо, що робимо. Навіть якщо Глаедр і я йдемо на вірну смерть, то ми йдемо на неї охоче, бо своєю жертвою допоможемо звільнити Алагезію від тиранії Галбаторікса.
— Нехай і так, — не здававсь Ерагон. — Але якщо ви загинете, то навіть тоді, коли ми нарешті вб'ємо Галбаторікса і звільнимо останнє яйце дракона, хто буде вчити того дракона та його Вершника?
Оромис, здавалось, уже давно був готовий до цього питання. Він спокійно глянув на Ерагона й поклав йому руку на плече.
— Якщо так станеться, — за якусь мить похмуро сказав ельф, — тоді, Ерагоне, це буде твій обов'язок, твій і Сапфіри… Саме ви й навчите нового дракона та Вершника правил нашого ордену… Друже мій, а чого це ти так злякався? Ти не будеш один. Я не маю сумніву, що Ісланзаді й Насуада зроблять усе, щоб найкращі вчені обох рас були поруч із тобою…
Утім якесь дивне відчуття неспокою все ж таки не покидало Ерагона. Звісно, він дуже хотів, щоб до нього ставились, як до досвідченого Вершника, але юнак не відчував у собі сили посісти місце Оромиса. Йому здавалось, що навіть думати про таке не годиться. І ось тепер Ерагон чи не вперше в житті збагнув, що рано чи пізно він буде належати до старшого покоління, і коли він стане таким, то вже не матиме вчителя, на якого можна покластися у скрутну хвилину… У Вершника перехопило подих…
Тим часом Оромис уже прибрав руку з його плеча й кивнув на Брізінгр.
— Увесь ліс аж здригнуся, — сказав він, — коли ти, Сапфіро, розбудила дерево Меноа. Ледь не половина всіх ельфів у Елесмері прохала Глаедра й мене чимдуж бігти їм на допомогу. Більше того, я змушений був від вашого імені звернутись до Джильдериєна Мудрого, щоб він не карав вас за те, що ви вдалися до таких грубих методів.
«Я не хочу вибачатися, — відповіла на те Сапфіра. — Тоді ми просто не мали часу на всілякі реверанси…»
— Та справа не в цьому, — з розумінням продовжив Оромис. — Я аж ніяк не звинувачую тебе, Сапфіро. Я тільки хотів сказати, що ви маєте передбачати наслідки своїх дій.
Після цих слів він попрохав Ерагона показати йому свій новий меч і став пильно-пильно його роздивлятись.
— Рунон перевершила саму себе, — задоволено сказав Оромис за кілька хвилин. — Навряд чи у світі є багато зброї, годної зрівнятися із цим мечем. Тобі, Ерагоне, дуже пощастило… — На мить він замовк, бо якраз прочитав руну на лезі: — Брізінгр… напрочуд гарне ім'я для меча Вершника дракона.
— Так, — сказав Ерагон. — Але не знати чому, щоразу, як тільки я вимовляю його ім'я, лезо охоплює… — він завагався і замість того, щоб сказати «вогонь», тобто «брізінгр», сказав: — полум'я.
Брови Оромиса здивовано поповзли вгору.
— Справді? А що сказала з цього приводу Рунон? — спитав старий, повертаючи Брізінгр Ерагонові.
Вершник у кількох словах переповів йому припущення ельфійки.
— Цікаво… — тільки й мовив Оромис і задумливо подивився кудись убік обрію. За мить він струснув головою, наче відганяючи сумні думки. Тепер його обличчя стало ще більш серйозним: — Ось що я хотів іще сказати… — почав він, помітно хвилюючись. — Ми з Глаедром можемо за себе постояти, але ти, Ерагоне, правильно говорив: нам є чого боятися… У Глаедра — свої рани, у мене — мої… Недаром мене називають Скорботним Мудрецем… Це нічого б не важило, якби нашими ворогами були прості смертні. Навіть тепер ми легко можемо змагатися з якою сотнею чи навіть тисячею. Та, на жаль, наш ворог — найнебезпечніше створіння, яке тільки бачила ця земля. І хоч як мені не хочеться визнавати, але Глаедр і я — каліки, і є багато шансів, що ми не виживемо в майбутніх боях… Ми обоє прожили довге життя, і сум віків давить на нас… А от ви — молоді, свіжі, сповнені надії… Я вірю, що ваші шанси перемогти Галбаторікса куди більші, ніж будь-чиї.
Оромис сумно глянув на Глаедра:
— Одне слово, щоб зробити вас іще сильнішими та на випадок нашої можливої смерті, Глаедр із мого благословіння вирішив…
«Я вирішив, — продовжив Глаедр, — віддати вам моє серце сердець, тобі, Сапфіро, Блискуча Луско, і тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.»
