Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Кожна ткацька робота — така ж унікальна, як і ткаля, що її виконує. Богиня не хоче, щоб ми імітували якийсь бездоганний ідеал, вона хоче, щоб ми просто були самі собою.
— Значить я — насправді кручена й верчена. — Я потягнулася до мотузок, щоб краще роздивитися їхній візерунок.
— Я хочу показати тобі ще один вузол, — сказала Гуді Альсоп.
— Іще один? — нахмурилася я.
— Десятий. Я зробити його не можу, хоча він і має бути найпростішим. — Гуді Альсоп посміхнулася, але її підборіддя затремтіло. — Колись моя наставниця теж не спромоглася зробити його, але все одно передала його таємницю мені, сподіваючись, що одного дня з’явиться така ткаля, як ти.
Клацнувши своїм зігнутим пальцем, Гуді Альсоп ураз розплела щойно зв’язаний вузол. Я подала їй назад червоний шовк, і вона зробила просту петлю. Упродовж якоїсь миті мотузка спліталася в суцільне кільце. Та щойно вона прибирала з нього свої пальці, як кільце роз’єднувалося.
— Але ж ви мить тому зв’язали кінці значно складнішим прийомом, — сконфужено мовила я.
— Допоки в мотузці буде перетин, я зможу зв’язати кінці й завершити заклинання. Але десятий вузол може зв’язати лише ткаля, яка стоїть поміж світами, — відповіла наставниця. — Спробуй. Візьми сріблястий шовк.
Я заворожено з’єднала кінці мотузки невеличким кільцем. Ворсинки тканини швидко з’єднатися й утворили петлю без початку й кінця. Я відірвала свої пальці від шовку, але кружальце залишилося незмінним.
— Чудова робота, — задоволено прокоментувала Гуді Альсоп. — Десятий вузол містить енергію вічності, це — тканина життя і смерті. Вона схожа на змію твого чоловіка або на те, як твоя Кора бере в зуби свій хвіст, коли він їй заважає. — Вона підняла десятий вузол угору. Він і справді був схожий на уроборо. Кімната наповнилася моторошним відчуттям, і в мене на руці наїжилось волосся. — Творіння і руйнація — найпростіші види магії, але і найпотужніші, так само, як і найпростіший вузол, котрий зробити найважче.
— Я не хочу користуватися магією для того, щоб щось знищити, — сказала я. Родина Бішопів мала давню і сильну традицію не робити зла. Моя тітка Сара вірила, що до відьми, яка стала на шлях зла, порушивши цей засадничий принцип, те саме зло, насамкінець, і повернеться.
— Ніхто не хоче використовувати дар богині як зброю, але інколи це необхідно. І твій вер про це знає. І ти також знаєш — після того, що сталося в Шотландії і тут.
— Можливо, — погодилася я. — Але мій світ — він інший. — У ньому менше вдаються до магічної зброї.
— Світи змінюються, Діано, — сказала Гуді Альсоп, зосереджуючись на якомусь далекому спогаді. — Моя наставниця, матінка Урсула, була великою ткалею. І в переддень Дня усіх святих, коли почалися оті страшні події в Шотландії і коли ти прийшла, щоб змінити наш світ, мені пригадалося одне її пророцтво.
І вона почала мелодійно декламувати:
Коли Гуді Альсоп замовкла, ані вітерець, ані потріскування дров у каміні не порушили тишу, яка запала у кімнаті.
— Усе єдине, як бачиш. Життя й народження. Десятий вузол без початку й кінця і отой змій твого чоловіка. Повний місяць, що світив на початку цього тижня, і тінь, яку кинула Кора на води Темзи, провіщають твоє відбуття. Старий світ та новий. — Гуді Альсоп на мить зупинилася, повагалася і продовжила: — Я рада, що ти прийшла до мене Діано Ройдон. А коли ти підеш — бо мусиш — серцю моєму стане важко.
— Зазвичай, Метью попереджає мене про дату й час свого від’їзду з міста. — Бліді руки отця Габбарда покоїлися на різьблених підлокітниках крісла, в якому він сидів у підвалі церкви. Угорі над нами хтось готувався до наступної церковної служби. — Що привело вас сюди, пані Ройдон?
— Я прийшла поговорити про Енні та Джека.
Коли я дістала з кишені невеличку шкіряну торбочку, Габбард утупився на мене своїми химерними очима. У тій торбочці було грошей на п’ять років утримання і Джека, і Енні.
— Я покидаю Лондон. І хотіла б передати ось це — для утримання дітей, — сказала я і кинула йому торбинку. Але він і пальцем не поворухнув, щоб схопити її.
— Це непотрібно, пані.
— Благаю. Я б узяла дітей з собою, якби могла. Та оскільки вони не можуть вирушити в подорож разом зі мною, мені хотілося б, щоб хтось про них піклувався.
— А що я отримаю навзамін?
— Ну, гроші… звичайно. — І я знову простягнула йому торбинку.
— Я не бажаю грошей, і вони мені не потрібні, пані Ройдон. — Габбард відкинувся на спинку крісла і повільно заплющив очі.
— А що ж вам… — почала було я і враз замовкла. — О, ні.
— Господь ніщо не робить просто так. І в його плані немає випадковостей. Ви захотіли прийти сюди сьогодні, бо Він бажає, щоб ніхто з вашого племені не боявся ані мене, ані моїх підопічних.
— Я й так маю достатньо покровителів, — заперечила я.
— А чи можна це саме сказати про вашого чоловіка? — спитав Габбард, зиркнувши на мої груди. — Ваша кров у його жилах тепер сильніша, аніж коли ви прибули. А слід іще й про дитя подумати.
Серце моє шалено застрибало. Коли я заберу Метью назад у наше сьогодення, Ендрю Габбард буде одним із небагатьох людей, які знатимуть його майбутнє — і що в цьому майбутньому у нього з’явиться відьма.
— Ви не скористаєтеся знанням про мене проти Метью. Після того, що він зробив. І з огляду на те, як він змінився.
— Гадаєте, що не скористаюся? — крива посмішка Габбарда недвозначно засвідчила, що він піде на все, аби захистити свою паству. — Мої стосунки з паном Ройдоном, м’яко кажучи, не дуже гарні.
— Значить, я знайду інший спосіб потурбуватися про дітей, — сказала я, збираючись піти.
— Енні — вже моя дитина. Вона — відьма і вона — частина моєї родини. Я потурбуюся про її благополуччя. Але інша справа Джек Блекфраєрс. Він — не створіння і тому повинен сам за себе потурбуватися.
— Та він же іще дитина! Маленький хлопчисько!
— Дитина, але не моя. І ви також не моя дитина. Тому я нічого нікому з вас обох не винен. До побачення, пані Ройдон, — відрізав Габбард і відвернувся.
— А якби я була частиною вашої родини — то що? Невже б ви зважили на моє прохання про Джека? Чи визнали б Метью своїм і взяли його під захист? — Тепер я думала про отого Метью, що з шістнадцятого сторіччя. Бо коли ми повернемося до сьогодення, той інший Метью і досі залишатиметься в минулому.
— Якщо ви запропонуєте мені свою кров, то ні Метью, ні вам, ні іще ненародженій дитині вашій ніщо не загрожуватиме ані від мене, ані від моєї пастви. — Габбард сказав мені це спокійно і без емоцій, але в його погляді блиснула пожадливість, яку я інколи бачила в очах Рудольфа.
— А скільки крові вам потрібно, отче Габбард? «Думай. Борися за життя».
— Зовсім мало. Не більше краплини, — відповів вампір, не зводячи з мене очей.
— Я не можу дати вам її безпосередньо зі свого тіла. Бо Метью дізнається — зрештою, ми з ним пара.
Габбард зиркнув мені на груди.
— Я завжди беру своє належне прямо з шиї дітей.
— Я в цім не сумніваюся, отче. Але ви маєте розуміти, що в цьому випадку це не тільки не бажано, але й неможливо. — І я замовкла, сподіваючись, що жага Габбарда — до влади, до знань про Метью та мене, до чогось такого, що зможе забезпечити йому хоч якийсь вплив на де Клермонів, — насамкінець візьме гору. — Я можу накапати кров у чашку.
— Ні, — похитав головою Габбард. — Тоді ваша кров стане брудною. А вона має бути чистою.
— Тоді візьмімо срібну чашку, — запропонувала я, пригадавши уроки Шефа в Сеп-Турі.
— Розріжте собі вену над моїм ротом, і нехай кров капає до нього. — Інакше я засумніваюся в щирості вашої пропозиції.
— Гаразд, отче Габбард. Я приймаю ваші умови. — Послабивши зав’язку на правому рукаві, я закотила його. І при цьому стиха попрохала Кору бути насторожі. — Де б ви хотіли це зробити? Наскільки мені відомо, ваші діти стають перед вами навколішки, але в нашому випадку цей варіант не годиться, бо тоді я не зможу накапати крові до вашого рота.
