Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Келен просто була переповнена тією радістю, що так багато людей щиро — а вона це знала — хотіли, щоб вона опинилася поблизу. Вона виросла сповідницею — жінкою, якої всі боялися. І ось тепер, через Річарда і все, що сталося, вона була улюблена і як людина, і як Мати-сповідниця.
— Скоро, Верна, скоро. Річард говорив про бажання поїхати. У палаці він просто звихнеться. Він оточений мармуром, а йому хочеться вийти і подивитися на дерева.
Верна поцілувала Келен в щоку, перед тим, як Келен продовжила свій шлях.
Але не пройшла вона і короткого відрізку шляху, як капітан Циммер з його квадратною щелепою, помітивши її, вітально стукнув себе кулаком у груди.
— Чи спіймали ви якихось шпигунів, щоб поставити переді мною, капітане?
Він посміхнувся з розумінням.
— Мені шкода, Мати-сповідниця. Останнім часом немає ніякої потреби полювати за ким-небудь — завдяки вам і лорду Ралу.
Вона потиснула його плече і пішла далі.
Нарешті вона зауважила і Річарда крізь скупчення людей. Він повернувся, щоб побачити її, немов відчував її присутність. Та й вона не мала сумніву, що так воно і було.
Коли вона бачила його, коли він поставав перед її зором, нею завжди опановувала нестримна радість. Він виглядав прекрасно в своєму чорному одязі бойового мага, надітого ним з нагоди майбутньої події.
Коли вона дісталася до нього, і він м'яко обхопив своєю рукою її талію, притискуючи її до себе для поцілунку, інша частина світу, тисячі людей, без всяких сумнівів більшість з яких спостерігали за ними — просто зникли з її свідомості.
— Я люблю тебе, — шепнув він їй у вухо. — Ти найкрасивіша з усіх.
— Ну не знаю, лорд Рал, — вимовила вона з грайливою посмішкою, — Раптом ще знайдуться інші. Було б краще не робити таких поспішних висновків.
Річард відмітив, як Віктор Касселл посміхнувся вовчим оскалом і вітально гримнув кулаком у груди. Річард, посміхаючись ковалю, відповів нормальним привітанням двох чоловіків.
І тут Келен розгледіла Зедда. Вона кинулася і повесла у старого на шиї.
— Зедд!
— Та ти ж видавиш з мене життя, дівчинко!
Вона відступила, схопивши його за руки.
— Як же я щаслива, що ти приїхав!
Його усмішка була заразливою.
— Ні за що на світі не пропустив би цієї події, мила.
— Чи всім ти задоволений? Ти щось встиг перекусити?
— Я був би остаточно задоволений, якби Річард не позбавляв мене задоволення бачити таку красу хоча б деколи.
Річард скорчив гримасу.
— Зедд! Весь персонал кухарів розбігся, коли помітив тебе.
— Ну, якщо їм не до душі готувати, то їм і не місце серед кухарів.
Келен відчула, що хтось схопив її за руку.
— Рейчел! — Вона обняла дівчинку за плечі. — Як ти, як життя?
— Чудово! Зедд вчить мене малюванню. Ну, правда, поки не їсть.
Келен розсміялася.
— Тобі подобається жити в Башті Чарівників?
Рейчел засяяла.
— Це найбільше задоволення, що доводилося мені зустрічати. У мене є брати й сестри і друзі! І, звичайно, Чейз і Емма. Мені здається, Чейз просто обожнює бути хранителем Замку Чарівників.
— Можу посперечатися, що так воно і є, — підтвердив Річард.
— А коли-небудь, — додала Рейчел, — Ми зможемо рушити в Тамаранг, щоб оселитися в замку. Але Зедд говорить, що для цього мені належить пройти довгий шлях, щоб підготуватися до цього.
У Рейчел текла королівська кров, яка й була носієм здатності малювати заклинання в священних печерах. Формально, тепер Рейчел була Королевою Тамаранга. Коли-небудь вона стане Королевою і буде малювати чудові речі.
— Зедд, — звернулася Келен, — А ти бачив Еді?
— Ага. — Зедд загадково посміхнувся. — Фрідріх Гілдер зробив її щасливою. Якщо коли-небудь була жінка, яка знайшла своє щастя по-праву, то мені думається це саме Еді. На своє щастя, коли вона пустилося в подорож в Замок Чарівника, і коли Палац був ще під облогою — вона зіткнулася з Фрідріхом. Вони обидва, здавалося, були вбиті цим. Тепер, коли Ейдіндріл повністю повернувся до колишнього життя, у Фрідріха з'явилося стільки роботи з позолотою, що він просто не в змозі впоратися з нею. Мені насилу вдається умовити його хоч що-небудь зробити для Башти!
— А що з тобою? Ти сам як? — Запитала Келен.
Його брови зметнулися вгору.
— О, зі мною, безсумнівно, все буде добре, коли ви з Річардом приїдете погостювати на деякий час, — він тицьнув пальцем у Річарда. — Клянуся тобі, Річард, іноді у мене виникає таке відчуття, що ти пішов у підземний світ і живеш в Храмі Вітрів.
Річард направив на діда спокійний погляд.
— Храм Вітрів знаходиться не в підземному світі.
— Звичайно в ньому. Він був посланий туди під час…
— Я повернув його.
Зедд застиг.
— Що?
Річард кивнув, злегка посміхнувшись.
— Коли я спустився в підземний світ то перш ніж випустив міць Одена, я зробив кілька невеликих речей. Поки врата Одена були відкриті, я зміг повернути храм на своє місце, де він і повинен знаходитися — в цей світ. Він був розроблений, створений і побудований людською думкою. Всі предмети в ньому є творінням думки людської. Це належить людині. Я повернув його заради тих з нас, хто здатний цінувати таку геніальність.
Зедд все ще дивився на нього незмигно.
— Але це ж небезпечно.
— Я знаю. Я впевнився, що поки що ніхто, крім мене не зможе увійти. Я припустив, що, коли ти не будеш зайнятий, ми з тобою могли б відвідати його. Взагалі-то, це вельми чудове місце. У Небесному Залі кам'яна стеля походить на вікно, що показує небо по всій своїй поверхні. Це так красиво. Я хотів би бути тим, хто покаже тобі це місце, яке ніхто більше не бачив протягом трьох тисяч років.
У Зедда відвисла щелепа. Він підняв вгору палець.
— Річард, ти зробив що-небудь ще, поки врата Одена були відкриті?
Річард знизав плечима.
— Ще кілька речей.
— Наприклад?
— Ну, по-перше, я залагодив все так, щоб червоні плоди в Серединних Землях більше не були отруйні, як я і обіцяв тобі давним-давно, що зроблю це.
— Що ще?
— Ну, я… — он, дивися, прийшов час починати. Я повинен йти. Ми поговоримо про це пізніше.
Брови Зедда зійшлися.
— Вже повір мені, що ми поговоримо.
Взявши Келен за руку, Річард повів її сходами на піднесення Площі Присвят. Іган і Докасом стояли з вільно складеними руками, чекаючи лорда Рала. Річард зайняв своє місце, Келен розташувалася збоку від нього.
Натовп, що заповнив просторий передпокій, затих.
Коли Келен нарешті побачила, що вона наближається, вона посміхнулася так широко, що у неї заболіли щоки. Натовп розступився уздовж здавалося нескінченної червоної килимової доріжки, щоб пропустити пару, яка наближалася до вінчання. За ними довгою низкою слідував ескорт.
Радісно сяюча Кара піднялася по сходах разом з Бенджаміном, тримаючи його за руку. Він виглядав прекрасно в своїй парадній формі. Бенджамін був тепер генералом Мейфертом, командувачем Внутрішньою Гвардією Народного Палацу.
Кара, як і всі Морд-Сіт, ступаючі позаду неї, була одягнена в білу шкіру. Поруч з темною уніформою Бенджаміна вони становили приголомшуючу пару. Деяким чином, це нагадувало Келен про себе в білій сукні Сповідниці і Річарда в його чорному спорядженні бойового мага.
Ніккі, що виглядала прекрасніше звичайного, посміхалася, стоячи серед Морд-Сіт, щоб представляти Кару, як її офіційний свідок.
— Ви готові? — Запитав Річард.
Кара і Бенджамін кивнули, як здалося Келен, занадто схвильовані, щоб відповісти.
Річард трохи нахилився, вперши у Бенджаміна свій хижий погляд.
— Бен, не смій ніколи ображати її, чуєш мене?
— Лорд Рал, я не думаю, що зміг би її образити, навіть якби захотів.
— Ти знаєш, що я маю на увазі.
Бенджамін широко посміхнувся.
— Я знаю, що ви маєте на увазі, лорд Рал.
— От і славно, — сказав Річард з усмішкою, випрямляючись.
— Але я все ще можу його ображати, якщо захочу, правда? — Запитала Кара.
Річард підняв брову.
