Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Я прощаю тебе, Кіте.
Марлоу отетеріло сіпнув головою.
— Чому?
— Тому, що ти його любиш. І тому, що допоки Метью звинувачуватиме тебе в тому, що зі мною трапилося, часточка його залишатиметься з тобою. Завжди, — просто сказала я. — Ходімо нагору, попрощаєтеся.
Метью чекав нас на сходовому майданчику, заздалегідь здогадавшись, що я неодмінно когось із собою приведу. Я легенько цьомкнула його в губи, проходячи повз нього до нашої спальні.
— Твій батько простив тебе, — стиха мовила я. — Зроби й Кітові такий самий подарунок.
А потім я полишила їх залагоджувати те, що можна було залагодити в такий короткий відрізок часу, який лишився до нашого відправлення.
Кілька годин по тому я віддала Томасу Гарріоту сталеву рурку.
— Ось вам ваше зоряне скельце, Томе.
— Я виготував його зі ствола рушниці — звісно, з декотрими переробками, — пояснив мсьє Вален, відомий виробник мишоловок та годинників. — А на ньому — гравірування, як і просила пані Ройдон.
Збоку рурки в гарненькому срібному прямокутничку виднівся напис: «N.Vallin me fecit, T. Harriot me invenit, 1591».
«Н. Вален мене зробив, Т. Гарріот мене винайшов, 1591». — Я приязно посміхнулася мсьє Валену. — Бездоганна робота.
— А можна зараз на місяць поглянути? — скрикнув Джек, чимдуж кидаючись до дверей. — Він уже такий великий, як годинник церкви Святого Мілдреда!
Отак Томас Гарріот, математик та лінгвіст, увійшов у історію, сидячи на подвір’ї закладу «Олень та Корона» в пошарпаному садовому кріслі, яке ми витягнули з горища. Він навів на місяць довгу металеву рурку, оснащену двома лінзами, і задоволено зітхнув.
— Ось поглянь, Джеку. Точнісінько так, як і казав сеньйор де ля Порта. — Том посадовив свого сповненого ентузіазму асистента собі на коліна і приставив йому до ока один кінець телескопа. — І дійсно, коли розташувати на належній відстані одна від одної дві лінзи — вигнуту й увігнуту, — то можна отримати задовільний результат.
Після Джека ми всі по черзі приклалися до рурки.
— Та ні, це не те, що я сподівався побачити, — розчаровано мовив Джордж Чепмен. — Чи не здається вам, що місяць має виглядати якось драматичніше? Що ж, мені більше до вподоби загадковий і містичний місяць поетів, аніж оцей, Томе.
— А він зовсім не бездоганний! — поскаржився Генрі Персі, потираючи око. А потім знову припав ним до рурки.
— Звісно, що він не бездоганний. Усе небездоганне, — сказав Кіт. — Не треба вірити всьому тому, що вам кажуть філософи, Холе. Це — пряма дорога до життєвої невдачі. Бачиш, як мало філософія допомогла Тому.
Я поглянула на Метью і посміхнулася. Уже давно не чули ми словесних пікіровок «Школи ночі».
— Принаймні Том здатен сам себе прогодувати, чого я не можу сказати про декотрих моїх знайомих драматургів, — відказав Волтер і, поглянувши в телескоп, присвиснув. — Треба тобі було винайти цю штуку іще до того, як ми вирушили до Вірджинії, Томе. Із її допомогою можна було б оглядати узбережжя, залишаючись тим часом у безпеці, на кораблі. Ось поглянь крізь оцю рурку, Гелоугласе, і скажи, що я неправий.
— Ти завжди маєш рацію, Волтере, — сказав Гелоуглас, підморгнувши Джеку. — Запам’ятай слова мої, юний Джеку. Той, хто платить за твоє утримання, завжди й у всьому правий.
Я запросила до нас Гуді Альсоп та Сюзанну, і навіть вони наважилися зиркнути в зоряне скельце Тома. Хоча обидві жінки, коли їх спитали про враження від цієї новації, захоплено загукали, я помітила, що особливого враження на них телескоп не справив.
— І чому чоловіки переймаються такими дрібницями? — пошепки спитала мене Сюзанна. — Я б і без цього інструмента розповіла б їм, що місяць — не бездоганно гладкий та круглий, якби вони мене спитали. Їм що, повилазило? Самі не бачать?
Після приємної процедури споглядання небес лишилася тільки болісна й неприємна процедура прощання. Енні ми відіслали разом із Гуді Альсоп, пославшись на те, що Сюзанні знадобиться додаткова пара рук, щоб допомогти провести стареньку через місто додому. Моє прощання було швидким і надто емоційним, і Енні непевно подивилася на мене.
— Як ви почуваєтеся, пані? Може, мені натомість із вами залишитися?
— Не треба, Енні. Іди собі з тіткою Сюзанною та Гуді Альсоп. — Я кліпнула, намагаючись приховати сльози. Як же Метью примудрявся зносити отакі прощання? А на його долю їх випало немало!
Потім пішли Кіт, Джордж та Волтер, грубувато, по-чоловічому попрощавшись із Метью і наостанок потиснувши йому руку.
— Ходімо, Джеку. Ви з Томом підете до мене додому, — сказав Генрі Персі. — Іще не дуже пізно.
— Нікуди я не піду, — відказав Джек. І рвучко крутнувся до Метью, відчуваючи неминучу переміну.
Метью став перед ним навколішки.
— Нема чого боятися, малий. Ти ж добре знаєш пана Гарріота і лорда Нортумберлендського. Вона захистять тебе і нікому не дадуть образити.
— А якщо в мене будуть кошмари? — перелякано прошепотів малий.
— Кошмари — вони як зоряне скельце пана Гарріота. Вони — це оптичний обман, який щось далеке робить ближчим та більшим, аніж воно є насправді.
— Ой. — Джек замислився над почутим. — Отже, навіть якщо я побачу уві сні потвору, то вона не зможе мене спіймати?
Метью кивнув.
— Але скажу тобі один секрет. Мрія — це той самий кошмар, тільки навпаки. Якщо тобі мріється про людину, яку ти любиш, та людина здаватиметься тобі ближчою, навіть коли вона дуже далеко. — Метью підвівся і поклав на голову малому руку, мовчки благословляючи його.
Коли Джек та його опікуни пішли, залишився тільки Гелоуглас. Я дістала зі своєї скриньки мотузки, залишивши в ній лише кілька предметів: гладенький камінець, біле перо, тріску горобини, мої прикраси та записку, залишену моїм батьком.
— Я все це збережу, пообіцяв він, забираючи у мене скриньку. У його великій, як лопата, долоні, вона виглядала навдивовижу маленькою. Він огорнув мене своїми здоровенними руками і по-ведмежому обійняв.
— Бережи отого другого Метью, щоб він одного дня зміг зустрітися зі мною, — прошепотіла я йому на вухо, міцно заплющивши очі, щоб не розплакатися.
Він відпустив мене, і я відступила убік. Двоє де Клермонів попрощалися як і личить усім де Клермонам — коротко, але емоційно.
Біля «Капелюха Кардинала» чекав П’єр із кіньми. Метью під садовив мене у сідло, а потім сам скочив на свого коня.
— Прощавайте, мадам. Час добрий, — сказав П’єр, відпускаючи віжки.
— Дякую, друже, — відповіла я, і мої очі знову зрадницьки зволожилися.
П’єр подав моєму чоловікові листа. Я упізнала печатку Філіпа.
— Настанови вашого батька, мілорде.
— Якщо я через два дні не з’явлюся в Единбурзі, то почнете мене шукати.
— Гаразд, — пообіцяв П’єр, а Метью пришпорив коня і ми рушили на Оксфорд.
Тричі міняли ми коней і до світанку вже були в Старій Хижці. Франсуазу та Шарля кудись відіслали. Ми були самі.
Метью залишив Філіпового листа сторч на столі, підперши його чорнильницею так, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя не забарився помітити його. Згідно з інструкціями у тому листі він мав відбути до Шотландії у термінових справах. Опинившись там, Метью деякий час пробуде при дворі короля Якова, а потім зникне, щоб розпочати нове життя — уже в Амстердамі.
— Король шотландців зрадіє, коли я повернуся до себе самого і стану таким, як і був, — зауважив Метью, торкнувшись листа кінчиком пальця. — Ясна річ, я вже не робитиму спроб порятувати відьом.
— Ти й так зробив немало, Метью, — сказала я, ніжно беручи його рукою за талію. — А тепер нам слід із дечим розібратися в нашому сьогоденні.
Ми увійшли до спальні, куди прибули багато місяців тому.
— Знаєш, я не можу сказати напевне, що ми прослизнемо крізь сторіччя й приземлимося точнісінько в тому ж місці й у той самий час, — застерегла я.
— Ти вже мене попереджала про це, серденько. Я тобі довіряю. — Метью міцно взяв мене під руку. — І знову вперед — назустріч нашому майбутньому.
