Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

Поручник Дуб не відповів на ці слова, тільки подумав: «Я цю вченість виб’ю тобі з голови, каналіє». Але потім, розміркувавши, все ж таки відповів Біглерові на це не зовсім розумним запитанням:

— То ви думаєте, кадете Біглер, що офіцер, у порівнянні з яким ви мусите відповідно до свого часу вважатися його підлеглим, не в міру їсть? Чи не хотіли ви часом, кадете Біглер, сказати, що я обжерся? Дякую вам за цю грубість. Будьте певні, кадете, я з вами ще порахуюсь. Ви мене ще не знаєте, та, коли взнаєте, тоді згадаєте поручника Дуба.

На останньому слові він мало не перекусив собі язика, бо якраз у цю мить вони перелетіли через якусь вибоїну. Кадет Біглер і на це нічого не відповів, що знову розсердило поручника Дуба, і той грубо запитав:

— Слухайте, кадете Біглер, я сподіваюсь, що вас учили відповідати на запитання свого начальника?

— Звичайно, — сказав кадет Біглер, — в статуті є таке місце, але треба все ж таки спочатку розглянути, в якому стосунку ми перебуваємо один до одного. Оскільки мені відомо, мене ще нікуди не приділили, і тому не може бути й мови про мою безпосередню підлеглість вам, пане поручнику. Найважливіше, однак, те, що відповідати на запитання старших офіцерів обов’язково, але тільки в тих випадках, коли вони стосуються службових справ. Ми з вами обидва сидимо в автомобілі й не являємо собою жодної бойової одиниці, що бере участь у якійсь певній воєнній операції. Між нами не існує жодних службових стосунків. Ми обидва їдемо до своїх підрозділів, і відповідь на ваше запитання: чи не хотів я сказати, що ви обжерлися, пане поручнику, — аж ні в якому разі не була б службовою.

— Ви вже скінчили? — заверещав поручник Дуб. — Ви…

— Так, — твердим голосом заявив кадет Біглер, — і не забудьте, пане поручнику, те, що між нами сталося, очевидно, розглядатиме офіцерський суд честі.

Поручник Дуб майже знепритомнів від злості й шаленства. Він, коли, було, розхвилюється, починав говорити ще більші дурниці й нісенітниці, ніж тоді, коли був спокійний. Тому він пробурмотів:

— Вашу справу вирішуватиме військовий трибунал.

Кадет Біглер, скориставшись цією нагодою, щоб зовсім добити поручника Дуба, сказав йому дуже приязним тоном:

— Ти, колего, жартуєш.

Поручник Дуб гукнув шоферові, щоб той зупинив машину.

— Один з нас мусить іти пішки, — забелькотів він.

— Я їду, — відповів на це спокійно кадет Біглер. — А ти, колего, роби як знаєш.

— Їдьте далі, — немов у нестямі загорлав поручник Дуб шоферові й загорнувся, сповнений гідності, в тогу мовчання, як Юлій Цезар, коли до нього наблизилися змовники зі стилетами, щоб його заколоти.

Так вони приїхали до Золтанця, де натрапили на сліди свого батальйону.

Саме тоді, як поручник Дуб і кадет Біглер сперечалися на сходах, чи має право ще нікуди не приділений кадет претендувати на ліверну ковбасу з тієї кількості, яка припадає на офіцерів окремих рот, внизу в кухні всі вже понаїдались, порозлягалися на широких ослонах і варнякали про всяку всячину, пахкаючи при цьому з люльок, як пароплави.

Кухар Юрайда оголосив:

— Я сьогодні, щоб ви знали, зробив надзвичайний винахід. Гадаю, це призведе до певного перевороту в куховарстві. Ти, Ванеку, певно, знаєш, що в цьому проклятому селі ніде не можна було дістати майорану для ліверних ковбасок.

— Herba majoranae [351], — сказав фельдфебель-рахівник Ванек, пригадавши свою аптекарську професію.

— Важко збагнути, — вів Юрайда далі, — як людський розум примудряється за найскрутніших умов знаходити найрізноманітніші можливості. Перед ним тоді немов відкриваються нові обрії, і він починає винаходити найнеймовірніші речі, про які людству доти й не снилося… Отже, шукаю я по всіх хатах майоран, бігаю, розпитую, пояснюю, що воно й до чого…

— Тобі треба було описати його запах, — озвався з лавки Швейк, — ти повинен був сказати, що майоран пахне, як пляшечка з чорнилом, коли його понюхати в тихій алеї квітучих акацій на пагорбі в Богдальці біля Праги…

— Швейку, — перебив його благально однорічник Марек, — дозволь Юрайді скінчити. Юрайда розповідав далі:

— В одній хаті я зустрів старого вояка з часів окупації Боснії та Герцеговини. Він відбував уланом військову службу в Пардубіцях і ще до сьогодні не забув почеському. Він почав зі мною сперечатися, що в Чехії у ліверні ковбаски кладуть не майоран, а ромен. Я справді вже не знав, що робити, бо кожна розумна і неупереджена людина мусить вважати майоран королем усіх прянощів, які тільки додаються до ліверних ковбас. Треба було на швидкуруч знайти таку заміну, яка б додала ковбасам особливого гострого смаку. І ось я знайшов у одній хаті під образом якогось святого весільний віночок з мирта. Це було в хаті молодого подружжя, і тому гілочки мирта у віночку були зовсім свіжі. Я й додав цього мирта до ліверних ковбас; звичайно, весільний віночок я мусив тричі парити в окропі, щоб листочки пом’якшали і втратили надто гострий запах і присмак. Зрозуміло, коли я забирав цей весільний миртовий віночок для ліверних ковбас, було багато плачу, мовляв, за таке блюзнірство — бо цей віночок був посвячений — мене влучить перша куля. Ви ж їли мою ліверну юшку, і ніхто з вас не розчовпав, що пахне не майораном, а миртом.

— В Їндржиховім Градці, — обізвався Швейк, — був колись ковбасник Иозеф Лінек. У нього на полиці стояли дві коробки. В одній була мішанина, всякого коріння, яке він додавав до ліверних ковбасок та кров’янок, а в другій — порошок від паразитів, бо ковбасник уже кілька разів переконувався, що його покупці разом з ковбасами хрумкають то блощиць, то прусаків. Щодо блощиць, то вони, як завжди казав ковбасник, мають присмак гіркого мигдалю, який кладуть до кексу, а ось прусаки в ковбасах смердять, як стара запліснявіла біблія. Тому він завжди приділяв багато уваги чистоті й порядку в своїй ковбасні і всюди сипав той порошок від паразитів. Якось одного разу готував він кров’яну ковбасу і як на гріх мав саме на той час нежить. Ухопив він ту коробку з порошком від паразитів і всипав у фарш. Так щоб ви знали, відтоді в Їндржиховому Градці за кров’яними ковбасками ходили тільки до Лінека, люди просто валом валили до його крамниці, а він був людина розумна, здогадався, що вся справа в тому порошку від паразитів, і почав замовляти цілі ящики того порошку, заздалегідь попросивши фірму, в якої той товар купував, писати на ящиках: «Індійське коріння». Це була його таємниця, і з нею він зійшов у могилу. А найцікавіше було ось що: з тих домів, які купували в нього ковбаски, повтікали геть усі прусаки й блощиці. Відтоді Їндржихів Градець належить до найчистіших міст у всій Чехії.

— Ти вже скінчив? — спитав однорічник Марек. Він, мабуть, хотів також втрутитися в розмову.

— Про це я вже скінчив, — відповів Швейк, — але такий самий випадок стався в Бескидах. Та про нього я вам розповім, аж коли підемо в бій.

Однорічник Марек почав:

— Кухарське мистецтво найкраще можна пізнати під час війни, особливо на фронті. Я дозволю собі зробити невеличке порівняння. У мирні часи ми читали й чули про так звані льодові юшки, тобто про юшки, до яких додають лід. Це улюблена страва в Північній Німеччині, Данії й Швеції. Але ось прийшла війна, і цієї зими в Карпатах солдати мали стільки мерзлої юшки, що вони її навіть і не їли. А тим часом це ж делікатес.

— Мерзлий гуляш іще так-сяк можна їсти, — зауважив фельдфебель Ванек, — але не більше тижня. Через цей гуляш наша дев’ята рота залишила позиції.

— Ще в мирний час, — з незвичайною для нього серйозністю сказав Швейк, — уся військова служба оберталася навколо кухні й навколо всіляких страв. Був у нас у Будейовицях обер-лейтенант Закрейс. Він весь час вештався коло офіцерської кухні, а коли якийсь вояк, бувало, щось устругне, він ставив його струнко й починав: «Якщо, гультяю, це ще раз повториться, я з твоєї пики зроблю ромштекс, розтовчу тебе на картопляне пюре, а потім тебе ж цим нагодую. Полізуть із тебе гусячі тельбухи з рисом, ти будеш схожий на нашпигованого зайця на сковороді. Мусиш виправитись, коли не хочеш, щоб люди думали, що я з тебе зробив фаршировану печеню з капустою».