Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Він знову звів голову й дивився на мене своїми синіми спокійними упокореними очима.

— Шопенгауер, докторе, якось сказав, що суспільство є не сума осіб, що існують, а сукупність мислителів, що існували. Згадуючи про це, я не хочу сказати цим нічого іншого, як тільки те, що праця мислителя має для людства не менше значення як і кожна інша праця. Я хочу мислити, докторе, а мене замкнули до лікарні разом з божевільними. Я людина, я такий, як і всі, а мене примістили в клітку з мавпами.

Він одвернувся. Він не скінчив, він пішов геть з пониклою головою, і я бачив тягар, що лежав йому на плечах, сум, що гнітив, горе, для якого не було вислову.

За яром сріблився сіро-зелений степ. Біло-синя димчаста височінь неба підносилася мерехтливим сяйвом. Пісок хрумтів під ногами людини, що покинула мене, не зазнавши втіхи. Я почував себе ніяково. Чеснотливість мого сумління була вражена.

Того вечора я пішов до бібліотеки. Я знайшов його ім’я в каталозі і замовив принести виписані книжки.

Електричне світло з-під ясного абажура високої лямпи падало на білі сторінки книжки. Я читав, довкола панувала зосереджена урочиста тиша бібліотеки. Великі вікна відокремлювали два світи, зовнішній світ темряви, зірок, галасу вулиці, нічного запаху дерев, і цей другий світ штучного світла, книг, думки, підпорядкований літерним означенням абетки, реґляменту цифр, формулам елементів.

Я заглибився в читання принесених мені книг. Це були окремі блискуче написані розділи з великої праці, що свідчили про ясний розум і про думку, чітку й величну, сповнену уявою ґрандіозности.

Я читав. Я згадував худорляве, бліде, дещо стомлене й змучене обличчя, і в моїй уяві мимоволі поставав хрумкий і несталий образ Новаліса, образ поета, філософа й мрійника. З широко відкритими очима пророк простував вперед. Відблиски майбутнього відображались в його прозорих синіх очах, глибоких, як гірські озера.

Він писав про філософію 17 століття, сподіваючись, що з її заперечення народиться нова, інша система мислення. Яка?.. Він не давав остаточної відповіді. Але він уже бачив контури нових шляхів. Твердими рисами він креслив їх на мапі майбутнього. Він ще не знав, які обрії одкриються попереду, але він уже дихав солоним повітрям океану, на хвилях якого пливли каравели завойовників, щоб, за безмежністю простору, відкрити для людства новий, обітований світ.

Я вийшов з бібліотеки немов сп’янілий. Я перейшов через вулицю. Жовтий місяць плив на синьому тлі нічного неба. Я ввійшов у сад. Чорні купи дерев стерегли спокій. Вогка прохолода огорнула мене й освіжила мені обличчя. Я скинув капелюха. Я йшов навмання. Я блукав алеями саду. Листя дерев зеленим вогнем спалахувало в світлі електричних ліхтарів. В темряві кущів дзвенів жіночий сміх.

Тієї ночі я заснув спокійним мирним сном.

Наступного дня мій новий приятель, сповнений сподіванки, уже чекав на мене. Він стояв внизу недалеко од вхідних воріт на повороті широкого брукованого шляху, що, згинаючись півколом, між зелених схилів гори, йшов од трамвайної зупинки вгору до центральних корпусів лікарні.

Я привітався з ним. Я розповів йому про своє враження од його праць. Я подав йому сподіванку на визволення.

— Непорозуміння завжди можливі! — сказав я.

Він просяяв. Він повірив в можливість звільнення. Його обличчя просвітліло ясною радістю.

— Докторе, — в нестримному захваті вигукнув він, — я без міри вам вдячний!.. Людству, щоб існувати й не загинути, бракує доброти й зрозуміння. Ви добрі до мене, бо ви хочете зрозуміти мене.

Він судорожно вхопився за рукав мого піджака.

— Коли б я тільки мав змогу закінчити свою книгу. Ви розумієте, докторе, це ж не просто праця з історії філософії 17 століття, історична розвідка про філософа Ґассенді та його сучасників. Історія для мене — проекція в майбутнє, проект майбутнього. Це той схематичний плян, що його викреслило минуле, щоб ми й наші нащадки збудували за ним будівлю. О, як приємно зачерпнути води ще з нескаламучених джерел майбутнього!..

В захопленні, пожадливо, він зазирав мені в вічі.

Не без труда я звільнив свій рукав з його спазматично стиснених пальців. Я хотів уже відійти, але він не одпускав мене від себе. Він тримався за мене, як мала дитина за вбрання матері. Його захват перетворювався в настирливість. Я мусів був вирватись. Мені було прикро, але я примушений був відштовхнути його від себе.

Цей різкий жест, яким я відштовхнув його від себе, вразив його, але що я міг зробити? Я обіцяв вжити всіх заходів, щоб допомогти йому.

Старшого лікаря я знайшов в його службовому кабінеті. Він сидів за столом і писав. Широкий і громіздкий, він заповнював собою крісло. Здавалось, тільки поруччя крісла, охоплюючи його ззовні, обмежували безмірність його тіла. Легкий вітерець роздував кремово-сірі запони на широких вікнах, приносячи з собою солодкавий запах скошеного і вже прив’ялого сіна.

Лікар поклав перо і повернувся до мене. Простягаючи мені свою важку, кошлату руку, він спитав:

— Що вам, мій молодий друже? З вами щось сталося. Ви чимсь збентежені? Чи не зробили ви якогось чергового несподіваного відкриття, що призведе до перевороту в усій нашій психіятричній науці?

Він завжди зберігав іронічний тон, насмішкуватий і поблажливий, в розмовах з персоналом, лікарями й хворими. Цей тон і те, що він, звертаючись до мене, казав «молодий друг», або «молодий чоловік», дратувало мене. Але я ховав своє незадоволення і робив вигляд, що при ділових розмовах і офіційних службових взаєминах усе це й найменше мене не обходить.

— Я прийшов говорити з приводу нашого пацієнта.

— Я кого саме?

Я назвав його прізвище, ім’я й число палати.

— А, знаю!.. Так що ж?

— Я розмовляв з ним. Зовсім психічно здорова людина. Він домагається, щоб його звільнили.

— Вони всі домагаються цього! — відповів лікар. Він позіхнув. Був ще ранок, але від нього вже тхнуло горілкою. — Вони всі запевняють, що вони здорові, а що ми, навпаки, божевільні.

— Я не кажу про всіх, — відповів я різко. Як і завжди в розмові з старшим лікарем, мене розбирала гостра проти нього лють: — Я маю на увазі тільки цього одного. Ми робимо злочин, тримаючи його тут. Він не потребує жадної опіки з нашого боку.

— Злочин?.. — перепитав він мене хрипливим голосом хронічного алькоголіка.

Він звів на мене свій важкий нерухомий зір. Він дивився на мене своїми червоними склеротичними очима, напівсхованими під зморшками важких повік. Він астматично дихав. Я бачив перед собою його короткий гострий, як клюв хижака, ніс і тверде підборіддя на його широкому темному обличчі.

— Що таке злочин, мій дорогий друже? Ми їх робимо щодня тисячі!

Я знав лікаря. Він був цинік і скептик. Він любив жінок, горілку й книжки, оправлені в гарні палітурки. Він користувався великим авторитетом в психіятрії і не вірив ні в що і, можливо саме тому не терпів жадних заперечень.

Але я вирішив не здаватись. Я вирішив довести справу до кінця.

— Я не кажу про тисячі! — вигукнув я нетерпляче: — Я кажу про даний, цілком конкретний і певний випадок.

Старший лікар поклав мені на плече свою волосату руку.

— Яскраво виявлений приклад шизофренії, молодий чоловіче! Клясичний приклад, вартий уваги. Раджу, займіться.

Я з обуренням подивився на мого шефа, на його велике темне обличчя, на його під тяжкими зморшками повіків зірке хижацьке око яструба.

Мені могли не подобатись ані його байдужість і ледацтво, ані цинічний його епікуреїзм, але я не міг не рахуватись з його досвідом, з розсудливою проникливістю його розуму, з тонкою точністю майже завжди бездоганних його діягноз.

Але я продовжував обстоювати свою думку. Я уперто твердив:

— Я не можу згодитись. Категорично ні! Жадних ознак хвороби. Цілковита ясність думання!

— І все ж таки!!..

Я знизав плечима.