Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (книги бесплатно txt) 📗

А як ніч минула? Не пам'ятає. Знає лише, що коли зійшло сонце, то вона наче осліпла від тієї білини кругом. Сліпа збилася (а вночі трималася дороги) з проходженої стежки й побрела чагарниками-вертепами, де й заячого сліду не було видко.

Коли отак чвалала снігами, ламала гілки кущів по дорозі, підносила їх до рота і гризла (так у ній нуртував біль), натрапила на якісь отруйні кущі — вовчої ягоди чи ще якої біди.

Бо ж звідки взявся той задубілий язик у роті і блювотиння? Потім і з очима ніби щось поробилося у Сташки. Зникли з-перед очей і ліс, і вертеп, залишилося саме рівне снігове поле з гайворонням над ним.

А пізніше те гайвороння перемінилося в чорні мухи. Від їх коловоротного мигтіння перед очима болів Стасі мозок.

Мала ще настільки світла в голові, що вибралася на стежку, де могли її здибати люди. Воно так і сталося. Напівпритомну підібрали її нашівські люди і завезли додому.

Репет матері привів Стаху до свідомості. Кукурбиха то примовляла над дочкою, наче над небіжкою, то на переміну взивала її останніми словами. Оббльоване Стащине пальто навело матір на думку, що дівчина труїлася. Труїтись через штани? Тьфу та ще раз тьфу!

А хай не діждуть, аби через них мали жінки руки накладати на себе.

Стасю, донечко мамина, де тебе болить? Дитинко золота, та хіба тільки й світла, що у вікні? Йой мамочко солодка, та тобі вистане мізинним пальцем лівої ноги кивнути, і таких цуциків, як Бронко, хтозна-скільки побіжить за тобою.

Кукурбиха залила дочку ліками домашнього виготовлення. Після них почалися у Стахи такі рвоти, що мама мусила її стискати за голову, бо Стаха пищала, що череп розколюється їй надвоє.

А ще потім Стаха вже нічого не пам'ятає. Або зомліла від виснаження, або таки зразу кинуло її в сон, наче у темну яму.

Коли прокинулась у ванькирику, то повернулися їй і зір, і пам'ять, лише у вухах гуло, наче хто у бубон вибивав: «Бум-бум-бум».

Прислухається Стаха уважніше: ні, це не у вухах бубнить, а дійсно десь бубон вибиває.

Музики? А в кого би то? А чому зовсім скрипки не чути?

В кімнаті через сіни гул голосів. Стаха сідає на ліжко, спустивши ноги. Якісь люди ходять по сінях. Відчиняються двері з кімнати, галас дужчає. Гості в них, чи що?

Тихше там, бо Стаха виразно чує п'яний голос батька:

— А д-д-е-е мій сва-а-ат? Набік в-від ме-ене… хочу випити з-з-з-з своїм сватом. Ану, хто м-мені тут до розказу? П-пане 3-з-завадка… д-де-е ви?

Матко боска, що це? Весілля в їх домі?

«Це я з розуму сходжу», — вдаряє жахлива думка в голову Стасі. Вона ж бо розуміє, що після того, що сталося, жодного весілля в їх домі не може бути.

Бубон, наче на зло, не те що не вгаває, а набирає ще більшого розгону: «бум-бум-бум».

Гей, що тут робити?

Стаха встає з ліжка, тихенько відхиляє двері у сіни і — що бачить?

В покої за святково заставленими столами сидять її весільні гості і цокаються келишками.

Не може це бути маренням, бо Стаха виразнісінько бачить тітку з Жовкви, Вівтонюків, молодих Скибінських. Все це особисто Стахою запрошені гості на її весілля.

«А може, — приходить Сташці думка, від якої її знову кидає в жар, — а може, Бронкові переказали, що Стаха труїлася через нього, він злякався і привів ксьондза, аби їх звінчав у костьолі. Бувають же такі випадки».

«Бум… бум… бум…»

Чекайте, якщо вона повінчалась з Бронком, то в неї мусить бути вінчальна обручка на правій руці.

Немає обручки ні на правій, ні на лівій руці.

Певна річ, яке ж вінчання могло бути, коли Бронко її більше знати не хоче.

Але ж бо тітка з Жовкви в святковій шовковій чорній сукенці, Скибінський з розстебнутою камізелькою, полумиски з ковбасою, пляшки з горілкою. Це не марення?

А бубон, голий бубон, без скрипки, без флейти, все тієї самої: «бум-бум-бум».

«А що, коли я зараз увійду туди, як стою, простоволоса, розперезана, і спитаю, що це за гранда?»

Не встигає Стаха переступити поріг, як наштовхується на маму з полумиском паруючих голубців у руках. Мама теж, нівроку собі, вже напідпитку.

— Мамо, що тут діється? — кидається до неї Стаха так раптово, що Кукурбиха мало не випускає полумиска з рук.

— Ти вже встала? Вже здорова, моя донечко? Голівка не болить? Я ж казала, коли тільки заснеш, то прокинешся здоровою. Я то знаю…

— Мамо, ви мені баки не забивайте, а кажіть: що тут діється? Чи я з розуму сходжу, чи вправду тут весілля? Звідки музика взялася?

Мама відводить очі, мовчки молить Стаху, щоб та мовчала. Киває головою в бік покою, підсуває їй під очі полумисок з голубцями, мовляв, люди чекають на теплу страву, а вона стигне у неї на руках.

— Мамо, — хапає й собі за полумисок Стаха, готова тут же гепнути ним об землю, — ви мені скажете, в чому справа, чи не скажете?

— Стули писок, бо люди почують, — полумиском заштовхує стара дочку до ванькирика, сама подається за нею. Ще двері причиняє за собою. — Що тобі треба знати? Може, мала пропадати праця? Коби-м хоч м'яса була не попекла, а то… Агі, та то… чоловік умре, та ще люди повеселяться на поминках. А тітка з Жовкви-то що? Мала я з неї вар'ята зробити, чи як ти собі гадаєш? Не хоче женитись, то хай його шляк трафить на гладкій дорозі, а я собі у своїй хаті людей прийняти маю право. І хто мені що зробить? Тим більше, що я нічого не втратила. Він і так повернув мені всі кошти до гелера.

— Мамо, — затуляє Стаха руками очі, хоч насправді треба було вуха затикати. — То ви на мою ганьбу ще й музику покликали… Я виджу, що ви геть-дочиста вже здуріли. Що з вами? Мамо!

— А… а… а… що музику? А де ти чуєш… музику? — белькотить стара і, щоб не дивитись дочці у вічі, нібито шукає за чимсь на підлозі. — Та це… діти на вулиці з бубном граються…

А тут, як на те, відчинив хтось надвірні двері, а звідти як забубонить на повний голос: «бум-бум-бум».

Побачила Кукурбиха, що їй нікуди крутити, закліпала очима, підшморгнула носом і по-п'яному розплакалася:

— Та це Каролька з дівками… Чекай, чекай, ти, помийнице, я тобі ще покажу, як моїй дитині марша вигравати.

— Заткайтеся, мамо, — гримає на неї Стаха, а в самої губи пожовтіли, — ідіть до гостей, що скликали-сьте на моє «весілля». Та витріть собі ніс, бо ще капне вам з нього в голубці. Ну, йдіть, чого стали-сьте? Лишіть мене у спокою… я дам собі раду і з собою, і з Карольчиними дівками, і геть з усім на світі.

Стара вийшла (голубці ж стигнуть!), а Стаха знову повернулась до ліжка, але не лягла на подушку, а накрила собі нею голову, бо вже сама не знала, як заглушити оте страшне «бум-бум-бум».

Треба знати, що на Мнихівці вибубнити дівчині марша — це куди більший сором, ніж прилюдно плюнути в обличчя. Звичайно вибубнення марша — це парубоцьке діло, проте хлопці ніколи не зробили б Сташці такої пакості. Вона залишилася з кожним з них у злагоді, навіть коли розходилася навіки.

Карольчині дівки мстяться Сташці за те, що повідбирала їм фацетів [24]. Всім трьом підряд. І от придумали помсту Стасі дівки вошиві. А тут, як на те, обійстя Кукурбів межує з Карольчиною мізеротою. Тамті бубнять на своїм смітнику, а людям збоку здається, що це музика у Кукурбів.

І хоча Стаха добре знала, що на Мнихівці ніхто не шанує ані Карольки, ані її затьопаних дівок, і хоч певна була, що цей марш ще їм колькою в боці стане, проте цей випадок зігнув її. Не те щоб поставити навколішки, але приголомшив. Знала, що ні завтра, ні позавтра не зможе пройтись вулицею, як бувало, з гонористо назад відкинутою головою.

Найбільш боліло Сташці те, що не її правда взяла верх, а мнихівських пліткарок, які шушукалися, що Завадка тоді ожениться на Кукурбівні, коли рак свисне.

Та нічого, нічого, — тішить Сташка саму себе, бо більше нікому розрадити її, — не радуйтеся занадто, вороги, моїй пригоді. Ще прийде час, коли Сташка Кукурбівна проходжатиметься гонористо по Мнихівці та жбурлятиме у ваші погані пліткарські писки своїм «фі», наче піском у вічі!