В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— А чи є в бібліотеці що-небудь про листування Дарвіна і Фабра?
— Ні, листування такого немає. А ось є ще одна книжка: Легре “Життя натураліста Фабра”.
Стоячи біля бар’єра, я почав гортати томик. І побачив: листи Дарвіна і Фабра! Виявляється, Дарвін листувався із своїм сучасником Фабром. Листування!
В обгорілій записці лишилися слова: “читайте… Дарвіна і Фабра”. Яке ж слово згоріло? Яке слово поставити між словами “читайте” та “Дарвіна і Фабра”? Слід поставити одне слово — “листування”! Все зрозуміло: “Читайте листування Дарвіна і Фабра”. Так! Така книжка є в бібліотеці Думчева, вона лежить на видноті!
Але що, що саме підкаже мені листування двох чудових учених дев’ятнадцятого століття?
Лист Дарвіна до Фабра був датований січнем 1880 року. Отже, це було за три роки до смерті Дарвіна. Я почав читати листа. Він мене вразив.
Листа було присвячено практичній перевірці питання: чи є в комахи чуття орієнтування на місцевості?
В листі було розроблено своєрідне завдання: як збити бджолу з того шляху, яким вона інстинктивно летить до свого гнізда?
Дарвін писав:
“Дорогий сер!
Дозвольте мені запропонувати вам одну думку в зв’язку з вашою чудесною розповіддю про знаходження комахою своєї оселі. Треба віднести комах у паперових трубках на сотню кроків у напрямку, протилежному тому, куди ви маєте намір зрештою принести їх. Але перш ніж повернути назад, треба вмістити бджіл у круглу коробочку, яку можна обертати навколо осі з великою швидкістю спочатку в одному напрямку, потім в іншому так, щоб на якийсь час позбавити їх чуття напрямку. Цей дослід спав мені на думку, коли в “Подорожах Врангеля по Сибіру” я прочитав про чудову здатність самоїдів триматися обраного напрямку в тумані під час мандрів по ламаній лінії серед торосів.
Ч. Дарвін”.
Великий учений розробив стратегічне завдання заплутати, перехитрити бджолу, збити її з шляху, щоб вона не знайшла свого вулика.
Виконати це завдання повинен був Фабр.
Отже, Дарвін і Фабр обирають одну мету, об’єднуються в одному завданні: збити з пантелику бджолу. Дарвін і Фабр увійшли в змову проти бджоли.
Фабр старанно готується.
Він організує своєрідну колонію земляних бджіл. Для кращого виконання завдання придумує спеціальний хитрий пристрій.
Бджіл позначено фарбою. Вмістивши бджіл у наглухо закриту трубку, Фабр ішов з нею щоразу далі від їхнього гнізда.
В найнесподіваніших місцях він кружляє, заплутує сліди, крутить закриту трубку із бджолами. Потім він відкриває її.
Бджіл випущено на волю. І вони знаходять правильний шлях, благополучно повертаються додому. Щоправда, не всі, але більшість.
Тоді Фабр задумує іншу операцію: вже не на відкритій місцевості, а в найскладніших природних умовах — у густому лісі, серед чагарників і ярів.
Наслідки ті самі! Бджоли знову перехитрували Дарвіна і Фабра: вони знаходять шлях до своєї оселі.
Отже, Фабр пересвідчився, що бджоли мають чуття напрямку. Один з вечорів свого життя Фабр називає “вікопомним”.
Того дня, 6 травня, у нього в кабінеті вийшла з кокона самка метелика сатурнії плодової, або великого нічного павиного ока.
Кабінет Фабра перетворився, як він розповідає, на “печеру чаклуна”: темної ночі, в бурю, в негоду, крізь хащі лісу сюди прилітали метелики-самці. Вони билися в шибки, в двері, заповнювали кімнати. Без кінця летіли, летіли сюди!
Фабр ставить дослід з метеликом дубовим шовкопрядом і переконується, що метелики мають такий нюх, який напрочуд безпомилково — за десятки кілометрів! — веде їх до мети.
Тоді Фабр ось що придумав: він ховає самку. Але самці летять до того самого місця, де вона раніше сиділа, тобто туди, де зберігся її запах.
Я здав книжки. Але, викликаючи деякий подив бібліотекаря, залишився сидіти в прохолодному, тихому читальному залі, де зараз, опівдні, навіть літнє палюче сонце, пробившись крізь густу зелень дерев і плутаючись у завісках, дещо нерішуче кидало своє проміння на квіти в горщиках, на книжки, на людей. Думки мої линули в одному напрямку.
За підказкою Дарвіна, Фабр виявив безпомилкове чуття напрямку в деяких комах. Бджола нібито перехитрила і Дарвіна, і натураліста Фабра. Тут своєрідний прояв інстинкту. І ще Фабр припустив, що якийсь Дуже тонкий запах, цілком невловимий для нашого носа, кличе метеликів-самців крізь бурю, негоду, в темну ніч до самки.
Ні, не тільки до самки, а й до того предмета, який увібрав у себе невловимий для людей запах.
Я думав: “Чи можна сумніватися, що з допомогою складних аналізів буде одержано сполуку, яка принаджуватиме метеликів за десятки кілометрів? Хіба не можу я припустити, що ці метелики — дубові шовкопряди й сатурнії — можуть стати ще надійнішими листоношами, ніж поштові голуби?”
Безперечно: метелики завжди летять на світло. Тут я згадав інші слова, що збереглися на обгорілій записці Думчева: “Прошу Вас, засвічуйте мою лампу з рефлектором”.
В лабораторії, біля самісінького вікна, що виходить на захід, на дерев’яній підставці стояла лампа. Її засвічували, і метелики летіли на світло.
Чи можна до спинки метелика прив’язати ниточкою одну з тих дивних крихітних записок, які випадково попали до мене? Безумовно! І, очевидно, багато, дуже багато таких крихітних записок посилав Думчев на світло лампи з рефлектором, яку він просив засвічувати в своїй лабораторії. Живі листоноші прилітали й приносили записки. Але Поліна Олександрівна і не здогадувалася про ті листи. Зараз ці листи лежать, вкриті товстим шаром пилюки.
Забуті в пилюці листоноші, що колись трепетно пурхали по лабораторії зі своїми листами, тепер вони мертві! І листи-записки, написані теплою рукою людини, ніким ще не прочитані, чекають, хочуть повідомити про долю того, хто їх надіслав.
Я мчав вулицями містечка — туди, в лабораторію. Було гамірно. Жарко. Яскраво світило сонце. А мені ввижався нічний поїзд, місяць, і я знову чув хрипкуватий старечий голос, що розповідав про зникнення дивного лікаря. Я бачив перед собою людину, яку переслідують. Вона поспішає, покидає свою домівку і не може або боїться зрозуміло й просто розповісти, як її врятувати, як почути її здалеку. Вона пише записку. Але просьбу виконати не змогли: запискою розпалили самовар.
Швидше, швидше! Ще кілька хвилин — і під стареньким мікроскопом в лабораторії оживе і розкриється переді мною справжня історія зникнення Думчева. Я піду слідами, майже загубленими під порохнявою років. Так буде знайдено й прочитано весь літопис наукових відкриттів Думчева — літопис, короткі уривки якого я випадково знайшов. Швидше, швидше!..
“АКУРАТНІШЕ, ГРОМАДЯНИНЕ!”
Я поспішав до лабораторії і думав: який жаль — мені бракує часу забігти зараз до професора Тарасевича і розповісти йому про все. Після того як я побував у лабораторії, я вже кілька разів заходив до інституту, та все не заставав його. Мені казали: “Директор у справах ремонту інституту буває в різних установах, і його важко застати на місці”. Але який щасливий випадок! Завернув на бульвар і здибався з професором Тарасевичем. Мені здалося, ніби він подивився на мене відсутнім поглядом і відповів на привітання абсолютно машинально.
— Думчев! Лікар Думчев жив у вашому Ченську! — сказав я, зупиняючи Степана Єгоровича.
— Думчев? Який Думчев? Про кого ви кажете?
Я кажу про того Думчева, який писав мікрозаписки. А ми їх вважали за жарт і чиїсь штучки!
І відразу ж зникли врівноваженість, спокій і витримка професора Тарасевича.
З хвилюванням і нетерпінням, підганяючи сам себе, я почав розповідати все, що випадково і невипадково взнав, відкрив і знайшов у ці дні.
— І от тепер, — підсумував я, — треба поспішати до лабораторії, щоб прочитати всю історію Думчева, надіслану ним у записках на крилах метеликів.
— Все правильно! — вигукнув Тарасевич. — Адже записочки, що ми їх прочитали під мікроскопом, справді дуже легко прив’язати ниточкою до тіла комахи й переслати на потрібну адресу. Вдаються до мікрофотографування. І це не є щось нове. Коли в сімдесятих роках минулого століття Париж був у облозі, французький фотограф Дагрон запропонував листуватися з обложеним містом за допомогою мікрофотографії. Текст листа, депеші, донесення фотоапарат зменшував до такого розміру, що вони вкладалися в зубочистку. І поштовий голуб, до крила якого прив’язували зубочистку з донесенням, приносив мікролиста в обложене місто. Там його читали — проектували на великий екран. Ви кажете, що в обгорілій записці пропонувалося ставити рефлектор. Це — подразнення світлом: комахи летіли на нього в лабораторію. Та шкода, що записка обгоріла. Адже, можливо, там ішлося й про інші способи принаджування комах на інші адреси. Ось, наприклад, метелик-адмірал, або Ванесса атланта, має пристрасть до шумуючого березового соку. Він відчуває його на дуже далекій відстані. Пам’ятаю, я був ще студентом і на практиці перевіряв гостроту нюху в метеликів. Побачивши, як “адмірали” зліталися до берези і занурювали свої хоботки в тріщину деревної кори, я почав мазати березовим соком, що заграв, деревце молодої тополі. І що ж ви думаєте? Метелик-адмірал летів на тополю і припадав до її кори. Одного разу я витер березу ганчіркою. Іду з ганчіркою, а за мною метелики летять. А от метелика-жалібника я часто знаходив на напівзогнилій корбі біля колодязя: дерево там було гниле, поросле зеленим мохом. Взяв я одного дня кілька гнилючок, намочив у кадобі й добре заховав. Дивлюсь: летить жалібник просто до моїх гнилючок, які я сховав у найпотаємнішому куточку.
