Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
— Що трапилося? — мати швидко, не роздягаючись, підійшла до доньки і лише тоді побачила, що у тієї вже немає великого живота.
Ольга стомленими сумними очима подивилася на матір.
— Я втратила дитину, — тихо мовила жінка.
— Як то? Тобі вже час народжувати.
— Понесла її нечиста на горище, — встряв у розмову Іван. — А там драбина стара, не витримала, обломилася перекладина, вона й упала згори.
— Драбина стара! — обурився Павло Серафимович. — Одразу видно, який із тебе господар! Руки з одного місця виросли, чи що?!
— Тихо! — зупинила Надія сварку, яка ось-ось мала вибухнути. — Знайшов час дорікати! — вже до чоловіка. — І що ж далі?
— Далі? — продовжив Іван. — Олеся побігла за Улянидою, а я переніс непритомну Олю до хати. Думав, що розбилася на смерть, прислухався, а вона дихає, хрипко так, але дихає. У неї кровотеча почалася одразу ж…
— Що з дитиною? — стривожено спитала жінка.
— Вона народилася мертвою, — відповіла стишеним голосом Ольга. — Напевно, вбилася, коли я впала.
— Лишенько! — забідкалася мати. Вона не стрималася, з очей горохом покотилися сльози. — І хто ж був?
— Дівчинка. Гарненька така, але вся синя, — відказала Ольга.
— Де вона? — запитала мати.
— Поховали у садку.
— А чому ж не під ґанком? Старі люди казали… — почала жінка, але донька її спинила:
— Мамо, часи вже не ті. Зрештою, яка різниця, де похована? У садку дитинці буде спокійніше.
— А ти як, Олю?
— Голова дуже болить, — пожалілася Ольга.
— Вдарилася головою? І сильно? Не розбила? — забідкалася мати.
— Вже не йде кров, — низьким голосом озвалася Улянида. Вона з ложки дала Ользі випити кілька ковтків темно-коричневого настою трав. — Це зніме біль.
Улянида підвелася, пильно подивилася на присутніх, немов лише зараз побачила їх.
— Вона повинна до завтра лежати на спині на голих дошках, — сказала, дивлячись кудись повз присутніх. — У неї ушкоджена спина.
— Що?! — мати у відчаї сплеснула руками. — Вона пошкодила спину? Ходити буде?
— Дивіться, — Улянида повернулася до недужої. — Поворуши великим пальцем ноги. Бачите?
— Що ми повинні побачити? — тремтячим голосом спитала жінка.
— Пальці ворушаться, тож ходити буде, — промовила вона, а потім додала: — Якщо буде робити те, що я скажу. Хребет я їй вправила.
— Дякуємо тобі! Дай Боже тобі здоров’я!
Улянида ніби не чула її слів. Вона мовчки вдяглася, накинула хустку. Не прощаючись, вийшла з хати.
— Я проведу! — підхопився Іван.
— Не забудь віддячити жінці! — кинула йому навздогін теща. — Та не скупися, дай і сала, і яєць, і кришеників! — але Іван уже не чув.
Батько й мати ще трохи побалакали з донькою, намагаючись її підтримати, але Ольга чи то не любила сентиментів, чи не звикла до жалощів.
— Кажіть уже, чого прийшли, — звернулася вона до батьків.
Павло Серафимович коротко розповів про пораду Данила.
— Мої старі та й Іван миляться йти до колгоспу, — сказала на те Ольга. — Я ж не піду. Та й хто глядіти дітей буде? Поратися по господарству? Я здорова, але не стожильна. Свою землю, яку отримала у придане, нікому не віддам. Це моє останнє слово.
— Відчуваю рідну кров, — задоволено мовив Павло Серафимович. Він уже хотів прощатися та йти, але вчасно похопився: — Мало не забув! Тут дітям гостинці, віддаси завтра, скажеш, що від діда та баби. А це тобі наш подарунок! — чоловік дістав з торбинки картату хустку.
— Дякую, — Ольга слабо всміхнулася. — Накрийте мене, бо щось морозить.
Зайшла Олеся, щоб посидіти біля матері.
— Ви йдіть, — сказала дівчина, — я побуду з мамою.
Надія поривалася залишитися на ніч або принаймні дочекатися Івана, але донька сказала:
— Залиште мене. Я хочу відпочити.
Тож Павло Серафимович кивнув дружині: ходімо! Він хотів навідатися ще до Михайла. Син найбільше його турбував. Якось Чорножукови трималися купи, а Михайло завжди був як відрізаний клапоть: сам по собі. Всі члени їхньої родини допомагали одне одному, підтримували чим могли, а син і допомоги не просив, і сам не квапився прийти. Ніби в ньому не тече кров Чорножукових. Та й господар він нікудишній, нема тієї жилки, що є в усіх близьких родичів. Чому він виріс такий? Виховувалися ж діти однаково, росли разом, на одній землі, а не став він справжнім хазяїном. На жаль.
Павло Серафимович віддав онукам гостинці, сів на лавку. Михайло навіть не запросив батьків до столу, одразу спитав:
— Прийшли мене вчити жити?
— А що мені тебе вчити? — Павло Серафимович посміхнувся кутиками губ. — Моя мати казала: вчать, поки дитина впоперек ліжка лежить, а ти вже давно вздовж. Пришли з матір’ю дізнатися, які маєш наміри.
— Ще є час подумати, — уникнув відповіді син. Павло Серафимович вже потайки зрадів, вирішивши, що минулого разу Михайло погарячкував, але син сказав: — Остаточно не вирішив, але зрозумів, що не хочу жити, як ви.
— Як ми? — брови чоловіка здивовано піднялися вгору. — Ми щось робили не так?
— Як?! Як?! — роздратовано повторив Михайло. — Я не хочу гарувати з ранку до вечора на своєму полі!
— Еге ж! На чужому краще.
— Я в тому сенсі, що не можна все життя працювати, працювати й працювати. Не хочу, щоб мої діти все життя в навозі просиділи. Хочу нового, кращого життя!
— Ось як ти заговорив! То віддай все в комуну. Навіщо тобі корови? Діти й без молока та сметанки проживуть. А сам сиди вдома, плюй у стелю або горобцям дулі крути — все ж таки якась робота.
— Я не сказав, що буду сидіти склавши руки.
— Може, досить? — Надія торкнулася руки чоловіка.
— Виходить, все-таки ти намилився йти в комуну? — вже спокійно запитав батько.
— Я ж сказав: ще не знаю, — відповів син.
— Візьми, — батько поклав валянки на лавку, — будеш іти в колгосп, взуєш. Може, у них швидше побіжиш туди. Та й невідомо, чи видадуть комуністи тобі нові валянки, чи й надалі будеш голими п’ятами світити.
Михайло відвернувся, нічого не відказавши. Павло Серафимович кивнув до дружини:
— Ходімо, Надю, додому, вже пізно, а нам завтра рано вставати. На добраніч, сину, — звернувся він до Михайла.
— Бувайте, — буркнув той, не глянувши на батьків.
Розділ 14
Іван Михайлович любив гасла. Вірив: влучний напис на червоному має зрушити свідомість селян, хоча й розумів: більшість людей, які прийдуть на збори, неграмотні. Він мало переймався тим, що гасло прочитає менша частина, тому так старанно власноруч зробив напис на червоній тканині: «Хто не вступить у колгосп, стане ворогом радянської влади». Іван Михайлович аж зіпрів, поки вивів останню букву. Витерши піт на лобі хустинкою, зробив останній штрих — поставив у кінці напису великий жирний знак оклику. Чоловік сів на стілець, милуючись своїм творінням. Непогано було б написати щось зі слів товариша Сталіна, який нещодавно оголосив перехід до повної ліквідації куркульства як класу, але, добре поміркувавши, вирішив поки що утриматися. Хто знає, що у тих куркуляк на умі? Комуністи обійшли всі подвір’я, провели велику роз’яснювальну роботу, виявили, що частина селян вже готова хоч зараз написати заяву про вступ до колгоспу. Дехто вагається, але то справа часу. Тривожило майже відкрите вороже ставлення деяких селян до створення колгоспів. Але Лупіков не з тих, хто звик так просто здатися чи відступити. І нехай його прізвище переінакшили, зробивши посміховиськом, — він потерпить і дочекається свого часу. Його кривдники ще не знають, який він стійкий, витриманий та наполегливий комуніст. Опір куркулів буде зламано — Іван Михайлович був у цьому впевнений. Головне, щоб більшість селян написали заяви, а з меншістю він упорається…
— Товариші! — урочисто промовив Іван Михайлович. У приміщенні, де завис сірувато-прозорий їдкий тютюновий дим, запала тиша. В оратора вп’ялися сотні допитливих очей селян, яких скликали на збори. — Свій виступ хочу почати зі статті товариша Сталіна, який констатував, що в настрої селян відбувся перелом на користь колгоспів. Хочу зазначити, що нами була проведена велика робота з кожним односельцем. Ми виявили, що є багато свідомих людей, які правильно розуміють політику нашої держави. Колгоспам бути! — він заплескав у долоні. Його підтримали комуністи та комсомольці, що сиділи на сцені за столом, проте в залі панувала тиша. Доповідач продовжив описувати всі переваги спільного господарства, але язикатий старий Пантелеймон не втримався, бовкнув: «Їсти будемо всім селом з однієї миски?» Його слова зрушили кригу мовчання, почулися сміх та пожвавлення. Чекіст дещо знервовано закликав до тиші й продовжив доповідь.
