Молодий місяць - Майер Стефани Морган (книги онлайн бесплатно серия .txt) 📗
Густий туман, що окутував мою голову, почав потроху розсіюватися. Я здивувалася, коли опинилася в своїй кімнаті, не пам’ятаючи, як дісталася зі школи додому, вже поминаючи те, як відчиняла вхідні двері. Та це не мало ніякого значення. Не помічати плину часу – це єдине, чого я просила від життя.
Я й не намагалася боротися з цим туманом, коли обернулася до шафи. В деяких місцях заціпеніння важило більше, ніж деінде. Я не усвідомлювала, на що витріщаюся, коли відчинила дверцята шафи і ковзнула поглядом по купі сміття, яка лежала зліва попід речами, що я давно вже не носила.
Мій погляд не зафіксував чорного поліетиленового мішка для сміття, в якому я тримала подарунки, одержані на свій останній день народження, я не помітила, як із-під плівки випинається моє новеньке стерео. Я не думала про криваві сліди, які залишилися на моїх пальцях потому, як я видерла стерео з панелі машини.
Я зняла з гачка стару сумку, яку рідко носила, й швидко захлопнула дверцята.
Саме тоді я почула сигнал машини. Одним рухом я витягнула гаманець із рюкзака й поклала його в сумку. Я квапилася, немов поспіх допоможе скоротити вечір.
Перш ніж вийти, я подивилася на себе в дзеркало в коридорі, одягнула на обличчя посмішку і постаралася втримати її там.
– Дякую, що погодилася поїхати зі мною, – сказала я Джес із вдячністю, сідаючи на пасажирське сидіння. Я подумала, що ще нікому не казала такого, окрім Чарлі. Але з Джес усе було складніше. Я не була впевнена, що зможу її обдурити.
– Нема за що. Але навіщо все це? – поцікавилася Джес, їдучи по моїй вулиці.
– Як навіщо?
– Чому ти раптом вирішила… кудись з’їздити? – це прозвучало так, ніби вона передумала на півдорозі.
Я здригнулася.
– Просто мені потрібна переміна.
Я впізнала пісню, що лунала з радіоприймача, й миттю потягнулася вперед.
– Не заперечуєш, якщо я перемкну на іншу хвилю? – запитала я.
– Ні, давай.
Я налаштовувала радіостанції, аж поки не знайшла найбезпечнішу. Я крадькома глянула на Джес, намагаючись вгадати її реакцію на нову музику.
Її очі звузилися.
– Відколи це ти слухаєш реп?
– Не знаю, – сказала я. – Віднедавна.
– І він тобі подобається? – запитала вона з ноткою сумніву в голосі.
– Звісно.
Було б занадто важко розмовляти з Джесикою й налаштовувати хвилю одночасно. Я хитала головою, намагаючись попасти в такт з ударними.
– Гаразд… – вона витріщилася круглими очима в лобову шибку.
– А що там у вас із Майком? – запитала я поспіхом.
– Ти бачиш його частіше, ніж я. Розмова ніяк не в’язалася, навіть після мого запитання.
– Важко говорити на роботі, – пробурмотіла я, а тоді зробила ще одну спробу. – А ти ще з ким-небудь зустрічалася?
– Та ні. Іноді ми вибираємося кудись із Конором. Два тижні тому я гуляла з Ериком.
Із цими словами вона закотила очі: мовляв, це довга історія. Я одразу ж ухопилася за таку можливість.
– З Ериком Йоркі? І хто кого запросив? Вона застогнала, і її риси стали жвавішими.
– Звісно ж, він! Ніяк не можу його відшити.
– Куди він водив тебе? – запитала я, знаючи, що вона сприйме мою наполегливість як цікавість. – Розкажи мені все, як було.
Вона почала довгу розповідь, а я зручніше вмостилася в кріслі. Я слухала її дуже уважно, ствердно хитала головою або скрикувала від жаху, коли це було потрібно. Закінчивши історію про Ерика, вона почала нову – про Конора.
Фільм починався рано, тому Джес запропонувала піти на вечірній сеанс, а потім поїсти. Я з радістю пристала на її пропозицію. Зрештою, я отримала те, чого так прагнула, – тепер Чарлі не звинувачуватиме мене.
Я говорила з Джес протягом усіх анонсів і реклам, тож змогла легко випустити їх з уваги. Та коли почався фільм, я рознервувалася. Молода пара гуляла пляжем, тримаючись за руки і трохи фальшиво виявляючи взаємну ніжність. Я ледь стрималася – мало не затулила вуха й не почала бубоніти собі під ніс. Я не витримаю любовної історії!
– Я думала, що ми прийшла на фільм про зомбі, – зашипіла я до Джесики.
– А це і є фільм про зомбі.
– Тоді чому нікого не їдять? – запитала я у відчаї. Вона подивилася на мене круглими, повними жаху очима.
– Упевнена, що скоро почнеться і це, – прошепотіла вона.
– Я принесу попкорн. Тобі взяти?
– Ні, дякую.
Хтось прошипів на нас із переднього ряду.
Я трошки потягнула час біля прилавка, дивлячись на годинник і міркуючи над тим, скільки хвилин із півторагодинного фільму присвячено романтичному вступу. Я вирішила, що десяти хвилин цілком достатньо, але все-таки зупинилася біля самих дверей і прислухалася. До мене долинули жахливі крики з динаміків, і я збагнула, що прочекала саме стільки, скільки треба.
– Ти все проґавила, – пробурмотіла Джес, коли я сіла у своє крісло. – Тепер майже всі перетворилися на зомбі.
– Була велика черга.
Я запропонувала їй трохи попкорну. Вона взяла цілу жменю.
Решта фільму складалася з жахливих атак зомбі й безкінечного лементу кількох людей, що досі були живі, – їхня кількість швидко скорочувалася. Я гадала, що такий фільм ніяк не вплине на мене. Але я почувалася якось незручно і спочатку не могла зрозуміти чому.
Все було нормально майже до самого кінця, аж поки я не побачила, як виснажений зомбі мчить за своєю останньою живою жертвою. Тоді я й зрозуміла, в чому справа. В кадрі з’явилося сповнене жаху обличчя головної героїні, а тоді мертве нерухоме обличчя її переслідувача – почергово то одне, то друге, все ближче й ближче.
Я зрозуміла, щo нагадала мені ця сцена.
Я підхопилася.
– Куди ти? Залишилося не більше двох хвилин, – прошипіла Джес.
– Я хочу пити, – пробурмотіла я, кинувшись до виходу.
Я сіла на лавочку біля кінотеатру і намагалася не думати про життєву іронію. Але іронія полягала в тому, що кінець кінцем я також закінчу як зомбі. Все йшло до того.
Не те щоб я ніколи не хотіла стати казковим чудовиськом – просто я не воліла бути безглуздим трупом, який ожив. Запанікувавши, я потрусила головою, намагаючись урвати цей ланцюжок думок. Я не маю права думати про свої колишні мрії.
Було важко усвідомлювати, що я вже не головна героїня, що моя історія давно закінчилася.
Джесика вийшла з кіно і якусь мить вагалася, не знаючи, де мене шукати. Коли вона мене побачила, то трохи розслабилася, та тільки на якусь мить. Тоді вона глянула на мене роздратовано.
– Невже фільм був застрашний для тебе? – поцікавилася вона.
– Так, – погодилася я. – Мабуть, я справжня боягузка.
– Це смішно, – насупилася вона. – Я думала, що тобі не страшно: я постійно репетувала, а ти не зойкнула жодного разу. Тож я не зрозуміла, чому ти втекла.
Я знизала плечима.
– Просто злякалася. Зрештою вона трохи розслабилася.
– Гадаю, це був найстрашніший фільм, який тільки мені траплявся. Б’юсь об заклад, що сьогодні нам снитимуться кошмари.
– Це точно, – сказала я, намагаючись опанувати голос. Було очевидно, що мені снитимуться кошмари, але не про зомбі. Джес крадькома глянула на мене й одразу ж відвела очі. Мабуть, голос мене підводив.
– Де б ти хотіла поїсти? – запитала Джес.
– Мені байдуже.
– Гаразд.
Поки ми йшли, Джес почала розводитися про головного героя фільму. Я кивала, коли вона говорила про його шарм і чутливість, хоча й не могла згадати у фільмі жодного чоловіка не-зомбі.
Я й не дивилася, куди Джесика мене вела. Тільки відчувала, що стало темно й тихо. Я не одразу здогадалася, чому було так тихо. Джесика перестала бубоніти. Я глянула на неї, сподіваючись, що не ранила її почуттів.
Джесика не дивилася на мене. Її обличчя було напружене, вона роззиралася по боках і швидко йшла вперед. Я помітила, що вона поглядає то праворуч, то через дорогу, то перед собою.
Уперше я роззирнулася довкола. Ми були на невеличкому відрізку неосвітленого тротуару. Маленькі крамнички, вишикувані вздовж вулиці, були зачинені на ніч, у вікнах не горіло світло. За якихось півкварталу звідси знову світилося, і я побачила попереду золоті арки «МакДональдса», куди ми і прямували.
