Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗
— Ти можеш піти зі мною, — сказав Спендер.
Черок нічого не відповів.
— Можеш приєднатися до мене, — повторив Спендер.
Врешті до Черока повернулася мова.
— Ти їх убив, — промовив він і з жахом глянув на мертвих.
— Вони заслужили це.
— Ти збожеволів!
— Може, й так. Ти підеш зі мною?
— Піти з тобою? Навіщо! — вигукнув Черок, полотніючи. — Іди геть звідси!
Лице у Спендера скам’яніло;
— Я гадав, ти мене зрозумієш.
— Іди геть! — вигукнув Черок, простягаючи руку до пістолета.
Спендер вистрелив ще раз, востаннє. Черок закляк на місці.
Тепер Спендер похитнувся. Він притулив долоню до спітнілого чола. Подивився на ракету, і враз його пройняв страшний дрож, він поточився. На його обличчі був такий вираз, наче він приходив до тями після гіпнозу, прокидався од важкого сну. Спендер сів.
— Перестань, перестань! — наказував він своєму тілу. Кожна його жилка тремтіла й тіпалась. — Перестань же!
Він зробив страшне зусилля, і тіло перестало тремтіти. Тепер його руки спокійно лежали на колінах.
Спендер устав і вправно пристебнув собі на спину переносний контейнер з продуктами. Рука раптом знову затремтіла, але він твердо сказав: “Ні!” — і тремтіння вщухло. Тоді, незграбно ступаючи, він пішов між гарячими червоними пагорбами. Пішов один.
Розпечене сонце підіймалося вище й вище. Через годину капітан валіз із ракети, щоб узяти собі яєчні з шинкою. Він уже розкрив рота — хотів гукнути тих чотирьох, що сиділи за столом, але спинився, бо відчув слабкий запах порохових газів. Наступної миті він побачив кухаря, що лежав на землі, накривши тілом вогнище. Четверо сиділи за столом, на якому стояв прохололий сніданок.
За хвилину з ракети вилізли Паркхіл та ще двоє хлопців. Капітан не рухався з місця, втупивши заворожений погляд у мовчазних людей за столом.
— Покличте сюди всіх, — сказав капітан. Він ступив кілька кроків і торкнув рукою Черока. Той похитнувся і впав із стільця. Сонце палало в його наїжаченому короткому чубі, виблискувало на гострих вилицях.
Люди зібралися біля ракети.
— Кого нема?
— Того ж таки Спендера, сер. Бігза ми знайшли в каналі.
— Спендер! — капітан дивився на осяяні сонцем пагорби. Сонце скривилося в гримасі й вищирило зуби. — Прокляття, — промовив він стомлено. — Чому він не прийшов і не поговорив зі мною?
— Краще б він зі мною поговорив, — закричав Паркхіл, люто блимаючи очима. — Я б вибив кулею його клятий мозок! Їй-богу, вибив би!
Капітан Уайльдер кивнув двом хлопцям.
— Візьміть лопати, — наказав він.
Вони копали могили, обливаючись потом. Від порожнього моря повівав теплий вітер. Він кидав пилюку в обличчя людей, а капітан гортав, читаючи, сторінки Біблії. Коли він згорнув книгу, закутані тіла опустили в ями і засипали піском.
Вони повернулися до ракети, поклацали затворами рушниць, прив’язали на спини товсті в’язки гранат і перевірили, чи легко виймаються з кобур їхні пістолети. Кожному було виділено певний сектор на горбастій місцевості. Капітан віддавав накази, не підвищуючи голосу і не піднімаючи рук, які, мов неживі, звисали вздовж тіла.
— Ходімо, — сказав він.
Спендер побачив, як у кількох місцях долини знялися хмарки пилу, і зрозумів, що почалося організоване переслідування. Він відклав тоненьку срібну книгу, яку читав, зручно вмостившись на плескатому камені. Аркуші книги були зроблені з тонкого, як цигарковий папір, срібла, заголовні літери розмальовані чорною й золотою фарбами. Книга була з філософії, їй налічувалось принаймні десять тисяч років. Спендер знайшов її в одній віллі.
“Чи варто чинити опір? — міркував він. — Буду сидіти тут і читати, аж поки вони підійдуть і застрелять мене”.
Того ранку, коли Спендер убив шістьох чоловік, він ходив душевно спустошений і приголомшений. Далі його занудило, а тепер він відчував якесь дивне умиротворення. Але це почуття почало зникати, відтоді як він побачив хмарки куряви, що їх здіймали переслідувачі, і до нього знову поверталася злість.
Спендер ковтнув холодної води з фляги, що висіла на поясі. Потім підвівся, потягнувся, позіхнув і прислухався до мирної тиші чудової долини. От якби оселитися тут з кількома близькими друзями, які лишилися на Землі, та й прожити все життя в мирі і спокої!
Він узяв книгу в одну руку, в другу — заряджений пістолет і пішов до швидкого струмочка, що дзюркотів по камінню. Роздягнувшись, зайшов у воду, щоб трохи помитися. Він досхочу похлюпався, стоячи посеред струмка, потім одягнувся і знову взяв пістолет.
Стрілянина почалася десь близько третьої години дня. На той час Спендер уже був далеко серед пагорбів. Наздоганяючи його, переслідувачі минули три марсіанські містечка. Над містечками лежали вілли, розкидані, наче рінь, по схилах пагорбів: тут колись сім’ї відпочивали на зеленому моріжку коло струмка. Біля кожної вілли можна було побачити вимощений кахлями басейн, бібліотеку і дворик з фонтаном. В одному з таких басейнів, наповненому дощовою водою, Спендер півгодини поплавав, чекаючи, поки переслідувачі наздоженуть його.
Постріли пролунали, коли він виходив з невеликої вілли. Позаду, футів за двадцять від нього, куля дзьобнула кахлю, і та розсипалася на друзки. Спендер побіг, потім трохи пройшов, ховаючись за невисокими скелями, обернувся й першим же пострілом поклав на місці одного з переслідувачів.
Спендер знав, що скоро вони візьмуть його в кліщі, оточать з усіх боків, коло замкнеться, і він буде в їхніх руках.
“Дивно, чому вони не скористалися гранатами, — думав Спендер. — Мабуть, надто я гарний, щоб пошматувати мене на клапті. Так, певне, гадає капітан. Я потрібен йому лише з одною діркою. Хіба не дивне бажання? Він прагне, щоб я помер красиво. Ніякого бруду. Чому? Бо він розуміє мене. І, розуміючи, ладен ризикувати своїми людьми, аби тільки пробити мені в голові чистеньку дірочку. Хіба не правда?”
Дев’ять-десять пострілів прогриміло підряд. Біля нього застрибали кам’яні скалки. Спендер стріляв через рівні проміжки, часом натискаючи гашетку, навіть не відриваючи погляду від книги, яку весь час тримав перед собою.
Капітан вибіг з гвинтівкою в руках на залиту гарячим сонцем відкриту галявину. Якийсь час Спендер тримав його на мушці, проте не вистрілив. Він одвів пістолет убік і, збивши вершечок скелі, за якою заліг Уайті, почув сердитий окрик.
Раптом капітан зупинився і почав вимахувати білою хусточкою. Він щось сказав своїм людям і пішов угору схилом, поклавши гвинтівку на землю. Спендер, лежачи, стежив за ним, потім схопився на ноги, тримаючи пістолет напоготові.
Капітан підійшов і сів на теплий камінь. На Спендера він не дивився.
За мить капітан засунув руку в кишеню сорочки. Спендерові пальці, що стискали пістолет, здригнулися.
— Хочете сигарету? — запитав капітан.
— Дякую, — відповів Спендер і взяв сигарету.
— Дати вогню?
— У мене є свій.
Вони мовчки затягнулися димом.
— Тепло, — промовив капітан.
— Атож.
— Вам тут зручно?
— Цілком.
— Довго думаєте воювати?
— Чоловік на дванадцять мене вистачить.
— Чому ви не повбивали нас усіх сьогодні вранці? Адже ви могли це зробити.
— Знаю. Мене занудило. Я почав убивати людей, але скоро зрозумів, що вони просто дурні і вбивати їх не слід. Та було пізно. Я вже не міг довершити почате, тому й прийшов сюди, де можу ятрити свою злість і сповнюватись рішучістю.
— Вже сповнилися?
— Ще не зовсім. Але й цього досить.
— Навіщо ви це зробили? — спитав капітан, розглядаючи сигарету.
Спендер спокійно поклав пістолет.
— Я побачив, що ми можемо лише мріяти про те, чого досягли марсіани. Вони вже давно зупинилися там, де треба було зупинитися нам років сто тому. Я ходив по їхніх містах і знаю, який це був народ. Я був би радий, якби мав право називати марсіан своїми предками.
