Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации .txt) 📗
- Таке знаєш.
- Варко, скажи мені правду, ти відьма?
- Хто тобі таке казав?
- Я так думаю. Я думаю, що Франьо нічого такого не робив, хоч люди думали, що робив. А насправді ти відьма. Ти хлопцям на полонині крутила голову, правда?
- Яким хлопцям?
- Малим хлопцям, яким я ходила читати книжки. Ти роздягалась перед ними і перекидалась на різних звірів, правда?
- Ти хвора. Тобі краще поспати. Ти спи, а я посиджу з тобою. Щоб страшно не було.
- Хіба мені може бути ще страшніше, ніж коли ти зі мною? Як ти зробила так, щоб Гайдук тебе не бачив?
- Ти хочеш навчитися? Не поспішай, навчишся.
- Я не хочу вчитися. Я хочу довести тобі, що ти справжня відьма. І, може навіть, трохи зла відьма.
- Зла? Ти думаєш, що я зла відьма?
- Я не знаю, що думати, але я тебе боюсь!
- Не бійся. Я тобі нічого не зроблю. Я тебе люблю.
- Любиш? Варко, скажи мені правду, ти ж не сліпа ніяка, правда? Ти всіх дурила. Нащо ти всіх дурила? Скажи мені, якщо любиш.
- А ти ні в чому не хочеш зізнатися?
- Я? В чому мені зізнаватися?
- Чого ти тут заперлась?
- Просто.
- Хіба? Я все про тебе знаю.
- Звідки?
- Ти ж сама сказала, що я відьма.
- Йди геть! - кричала я. - Це не ти відьма. Це я відьма!
Я не вмію зливати на віск.
Витягла з торбини кульку воску, яку мені дав дід з електрички, кинула його в алюмінієву мисочку, а мисочку поставила на малий вогонь.
Віск поволі почав топитись. Я врізала з голови трохи волосся, запалила його і кинула у віск. Потім мішала віск ложкою, примовляючи: вийди з мене те, чого я боюсь, вийди з мене те, чого я боюсь.
Коли віск розтопився зовсім, я вилила його в іншу, плоскішу тарелю і стала дивитись.
Віск поволі загусав, дуже поволі. Мені здається, я просиділа над ним кілька годин.
Спочатку нічого не було видно. Потім на поверхні з’явились обриси голови, волосся, рот, ніс, очі. Я бачила десь цю людину. Точно бачила.
Але де?
В мене була гарячка, мене лихоманило, я думаю, взагалі не треба було затівати всю цю процедуру з воском, тим паче, не знаючи до пуття правил.
Але то я. На восковій поверхні вилилось моє лице. Не впізнати було неможливо.
Я знала, що робити далі. Я не сумнівалась жодної секунди.
Вибігла з хати і бігла так довго, поки не опинилась на подвір’ї вуйни Миці.
Хата, як я і думала, відчинена.
Я увійшла досередини, стала перед завішеним портретом.
Мені здалось, в цей момент Варка з сусіднього портрета усміхнулась.
- Чого смієшся? - сказала я. - Ти думаєш, я боюся подивитись? Я не боюся. Я нічого не боюся.
Я зняла з портрета рушник і подивилась на те, що було за ним.
Так, як я і думала.
Портрет не Франьовий.
- Тобі страшно? - запитала Варка.
- Чого це мені має бути страшно дивитись на себе!
То був мій портрет.
- Холєра.
Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.
Я дряпалась туди кілька годин. Вже вечоріло, коли я стала на самому вершечку. Я нагадувала собі пораненого звіра, який, знаючи, що йому залишилось недовго, вирішує померти швидше і красивіше.
Як я кинусь вниз, то навряд чи залишусь живою, думала я, особливо, якщо кидатись не ногами вперед, а головою.
Я холоднокровно розраховувала, як далеко мені треба стрибнути, щоб не зачепитись об кущі, які ростуть на схилах.
Я не боялась. Навпаки, мені нарешті ставало вільніше. Дивно, що я приїхала в гори, щоб так закінчити. Краще було б замерзнути або щоб вбив грім, але на це доведеться чекати довго. Чекати якраз я не хотіла. Я могла передумати.
- Вибачте, - почула я за спиною незнайомий голос, - ви часом не знаєте, де можна набрати чистої води?
Переді мною стояв молодий гарно вбраний чоловік з громіздким туристичним рюкзаком на плечах.
- Знаю.
- Де?
- А ви турист?
- Турист. Я щойно спустився з гір. В мене вода закінчилась.
- Мені суворо заборонили заговорювати до туристів. Вони всі або жонаті, або дурні.
- Вам не пощастило. Я підпадаю під обидві категорії.
- В мене вдома є вода. Це недалеко.
- Ви тут живете?
- Живу.
- Живете сама?
- Сама.
- І не боїтесь?
- А чого мені боятись? Найстрашніше, що тут є, - це я сама.
- Ви відьма, я так розумію?
- Найсправжніша.
Чоловік усміхнувся, бо, вочевидь, вирішив, що я так гарно жартую.
Я рушила вниз, він - за мною.
- А як вас звати? Щоб я знав, як звати відьом.
- Варка. А вас?
- Мене Іван.
- Дуже приємно.
- Варка - це скорочено від чого?
- Насправді в мене інше ім’я. Варкою мене називав тато. Він помер вісім років тому. Його звали Франьо.
Мені було спокійно і добре. Ніби все погане, що мусилось пережити, вже позаду. Я відчувала себе володаркою цього таємничого і неприступного для стороннього ока краю.
Я йшла попереду, він - позаду. Трохи відставав, бо, напевно, рюкзак важив чимало. У рюкзаку туристи носять з собою все, що має бути вдома. Порівняно з туристом я не йшла, а летіла. Земля не тягнула мене донизу, а навпаки відпускала догори, але не набагато, щоб не на зовсім.
- Я дуже хочу пити, - сказав турист. - Вода закінчилась вранці.
- На вершинах ще є сніг. Треба було попити снігу.
- Снігу вже нема. В горах теплінь. Трохи вітряно, але загалом теплінь така, що я обпалив собі носа.
- А чого ви пішли в гори без нікого? Хотіли побути самі?
- Ні, навпаки, хотів когось знайти.
- Кого?
- Вас, наприклад.
- Мене знайти дуже важко.
- Я ж знайшов.
- Ви мене не знайшли. Ви мене зустріли.
Ми підійшли до Франевої хати.
- Ось тут я живу. Це моя хата.
Чоловік набрав собі з краника води і випив зараз майже цілу літру.
Без рюкзака він став виглядати значно худішим, ніж перше. Волосся світло-русяве, голубі очі, ріденька акуратна борідка по-іспанському.
Він увійшов до кімнати і став її розглядати. Я залишилась надворі.
- А це все ваші фотографії? - крикнув він мені з кімнати.
- Які фотографії?
- Ну, ці всі, на стінах, на столі.
Я забігла всередину. Всюди на стінах висіли старі фотографії гір і горян, вміщені у дерев'яні рамочки.
- Так, це мої фотографії. Тут, в горах, фотографувати дуже приємно. Мене тато навчив.
Я брехала. Ці фотографії я бачила вперше в житті. Я не мала уявлення, хто їх всюди порозвішував.
- Ось це я сиджу на кріслі-гойдалці і плету покривало. А ось я з котами. Раніше їх було багато. Вони жили зі мною.
- А це хто?
- Це вуйна Миця, сусідка. Вона померла цієї зими. А це її донька, вона сліпа. Коли вуйна Миця померла, її доньку забрали в притулок для сліпих, бо сама вона тут не вижила б. Коли осліпла, стала дуже безпорадною. Навіть в туалет сама не ходила. Добре, що її забрали до притулку. Там є кому за нею доглядати.
- А тут ви з кимось сидите і розмовляєте. Хто то?
- Де?
- Тут, з якимось дідом.
Я ніколи раніше не бачила цього діда. Невисокий, худенький, з чорними вусами і в полотняному картузі.
- Місцевий житель? - турист тикнув пальцем у фотографію, відносно нову, на якій я сиджу на східцях коло хати і розмовляю з тим незнайомим дідом.
- Ні, це Франьо, - я поблідла, але чоловік не помітив. Він вже розглядав фотографії на столі.
- Дивіться, - сказав чоловік, - це ж я! Якраз коли спускаюся до урвища, біля якого ми зустрілися! Ви що, слідкували за мною? Як ви встигли зробити готовий знимок?!
