Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Великому князівству Московському пощастило. Сусіди нечасто звали його Росією, частіше.[10] — Московською землею, Московією, Московщиною, а то й просто Москвою, але для своїх жителів воно дуже рано стало і багато століть залишалося Русью (іноді навіть Святою Русью). Знаменитий протопоп Аввакум пише, як прийшла йому у Сибір грамота (у 1664 році): «велено ехать на Русь», і він по воді «в русские грады приплыл». Свою батьківщину Аввакум називає то «Руская держава», то «наша Россия» — все годиться!
Що ж до України, у часи Богдана це ймення використовувалось все частіше та частіше, але, як кажуть історики, ще не стало загальноприйнятним. Так, скажімо, антимосковськи настроєний гетьман Іван Виговський намагався створити на українських землях Велике князівство Руське. А один із перших українських політемігрантів, сподвижник Мазепи, гетьман на вигнанні, Пилип Орлик розумів справу так: є країна Україна, але населяє її «народ козацький».
Враження таке, що Україна ще не до кінця впевнена, що їй треба йменуватися саме Україною, що вона шукає своє ім’я, перебираючи різні варіанти. Це відбилося у «Літопису» Самійла Величка, який було закінчено у 1720 році. Він називає українців то народом «руским», то слов’янським, то сарматським і, навіть, козарським (хазарським), і роксоланським, іноді українським, іноді малоросіянами. Він використовує вирази «козацька мова», «наші сармато-козацькі предки», «предки наші козакоруські», «отчизна наша Украйно-Малороссийская», «писари словяноказацкие». Слово «Украина» як назва країни у Величка переважає (але не «українці», і не «українська мова»). Він навіть використовує вираз «Речь Посполита Украинська» — тобто Українська республіка!
Плутанина імен після 1654-го
З’ясування питання, як нас називати, іде з російської сторони. Довгий час царські чиновники уникають використовувати назву «Україна», оскільки на російському боці є своя Україна (це майбутня Слобожанщина). Вони пишуть «Малая Россия», «малороссияне», «народ черкасский», «чиркасы запорожские», «черкащани». Назва «черкасы» трималась на диво довго. Більш як через сто років, в указі Катерини від 9 вересня 1775 року, сказано: «Из черкас сформировать Украинские полки». З іншого боку ще цар Петро, не схильний до догм, писав 16 січня 1712 року: «Гарнизоны в малороссийских городах укреплять людьми из украинцев» — вчені з’ясували, що це взагалі одне з найперших письмових уживань слова «украинцы».[11]
Росія довгий час не могла визначитися навіть із власною назвою. Позначення «всея России» є вже на монетах Івана III, але вона тим не менше продовжує називати себе по-різному: то Московським, то «Русским», то «Российским государством». Історики розкопали памфлет часів Смутних з дуже дивним заголовком: «Новая повесть о преславном Российском царстве и великом государстве Московском».
За кордоном Росію також продовжували, за старою звичкою, називати Московією. У 1713 році Петро І, нарешті, схаменувся, що «во всех курантах (іноземних газетах) печатают Государство наше Московским, а не Российским», та наказав російському послу у Данії «сие пресечь, чтоб печатали Российским, в чем и к прочим ко всем дворам писано». Але Росія, будучи окремою і самостійною державою, могла собі це дозволити. Для України ж невизначеність була справжньою трагедією, про що сама Україна тоді, мабуть, не здогадувалась.
Національна самосвідомість не може з’явитися раніше затвердження національного імені. У польській Речі Посполитій українці твердо відчували себе окремим «руским народом». Але ж і Московщину, за їх відомостями, населяв «руский народ». Це вже зараз, через третину тисячоліття, нам зрозумілий, а може здається що зрозумілий, дійсний стан справ. А у часи Богдана збіг двох самонайменувань сильно спантеличував.
Під одним державним дахом виявилися два народи, абсолютно різні за характером і традиціями, складом життя, господарським укладом, смаками, пристрастями та побутовими звичками, з різним історичним досвідом та національною пам’яттю, що аж ніяк не збігається. Але кожен з цих двох народів вважав себе «русским»! Тут треба уточнити: себе вважав, а щодо іншого невдовзі почав-таки сумніватися.
Голеним українцям росіяни з бородами видавалися схожими на цапів, звідси й пішло прізвисько «кацап» (тобто «як цап»). Великороси ж, навпаки, дивувалися, як це можна голити бороди та голови, їх вражали чуби козаків. Звідси й відоме прізвисько «хохол». Для людей консервативного XVII століття такі радикальні відміни у зовнішності були майже нестерпні. Українцям була не до смаку самовпевненість «москалів», їхні манери пройдисвітів у веденні торгових справ. Навіть з’явилося дієслово «москалити», тобто шахраювати.
Сумніви виникли також і з іншого боку. «Чи такі вже вони православні, ці малороси?» — запитувало московське духовенство. — «Може, набралися латинської єресі від поляків?».[12] Але то були дрібниці. Вже у найперші роки з’явились куди більш серйозні подразники. Москва почала розміщувати гарнізони в українських містах, провела непроханий перепис населення, наславши безцеремонних переписувачів, затримувала платню козакам, народ скаржився на московських воєвод.
Чому ж у перші 30 — 40 років після Переяслава не сталося відторгнення України? Росія була в цей час ще досить слабою і нізащо не змогла б утримати Україну, якби та вирішила відокремитися.
Були на те три причини. По-перше, для українців Лівобережжя, які ще не забули звірства поляків часів Визвольної війни, найгірша Росія була кращою від найліпшої Польщі. По-друге, після приєднання до Росії Лівобережна Україна мала цілком реальну автономію, яка сильно пом’якшила, за виразом вчених, «шок культурно-соціального контакту». І по-третє, хоча українська еліта Лівобережжя досить швидко почала підозрювати, що серед двох «русских» народів так повинен іменуватися тільки один, ця здогадка ще не дорівнювала ясній національній самосвідомості. Для її здобуття повинно було, як показав час, багато води утекти.
Прості українці бачили все куди однозначніше. Вони дуже довго не могли примусити себе навіть називати Росію Росією, не говорячи вже про те, аби бачити її своєю. Саме звідси таке часте вживання дублікатних імен «москаль» та «Московщина»:
Поїхав козак в Московщину та там і загинув,
свою рідну Україну на віки покинув.
Велів собі насипати високу могилу,
казав собі посадити в головах калину:
будуть пташки прилітати калиноньку їсти,
будуть йому приносити з України вісті.
Замислимось: які саме обставини вирішили на користь Росії результат Північної війни 1700 — 1721 років? Адже вона могла програти цю війну. Ось що говорить видатний український історик Микола Костомаров: «Честь Русской державы вырвана была из бездны почти неминуемой. Опасность была чрезмерно велика. Если бы, как на то надеялся Карл, малороссийский народ прельстился обольщениями своего гетмана (Мазепы) и славою северного победителя (шведского короля Карла XII), Петру ни за что бы не сладить со своим противником. И если кто был истинным виновником спасения Русской державы, то это — малороссийский народ, хотя эта сторона дела не выставлена до сих пор историею в настоящем свете» (не «выставлена» навіть через 120 років після того, як Костомаров написав ці рядки у 1882 році!).
Загальновизнано, що завдяки перемозі у Північній війні Росія стала великою державою, тому що вийшла до Балтійського моря, про що у нас уже була мова. Проте, вихід до Балтики хоча й був для перетворення Росії у велику державу важливою умовою, але недостатньою. По-справжньому вирішило справу її поєднання з Лівобережною Україною. З допомогою українських козаків Росія, раніше ніж до Балтійського моря, вийшла до Азовського. Спираючись на Україну (а вірніше сказати, разом з Україною), Росія перемогла нашого спільного багатовікового ворога, Кримське ханство, витиснула з Північного Причорномор’я та з кавказького берега Туреччину, вийшла до Дунаю та Пруту, стала імперією.
І тут чесній людині не годиться замовчати і обійти стороною питання: засуджуючи все імперське, чи визнає Україна, що з вигодою для себе брала участь у імперських завоюваннях Росії? Я довго розмірковував над тим, чи варто торкатися цієї теми, але прийшов до висновку, що краще вже я торкнуся, ніж буде цим в очі тицяти хтось недоброзичливий.
