Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
— …Князь бажає вибирати ретельніше!
Там, на помості, майстер вийняв з торбинки, підвішеної до пояса, дві крихітні скляні пляшечки.
Джміль тримав у роті прозору рідину й нічого не відчував. Узагалі нічого. Вода з колодязя — і та красномовніша.
Навпроти, за два кроки, стояв Пундик і дивився перед собою випнутими божевільними очиськами. Його рот був повний, підборіддя рухалося.
Майстер, повернувшись спиною до юрби, дивився чомусь з ненавистю. Зиркнув на Джмеля… Перевів погляд на Пундика…
Круглі Пундикові очі кліпнули і раптом набули сенсу. Він проковтнув усе, що було в нього в роті, сіпнулася шия.
Джміль теж проковтнув. Смаку не було. Порожнеча.
— Ну? — майстер обійшов навколо стола, знов повернувшись до юрби лицем. — Ти?
Він дивився на Джмеля. Тому залишалося тільки нервово облизувати губи.
— Що, язика проковтнув?
— Там нічого не було, — прошепотів Джміль.
— Тобто ти нічого не зрозумів? — майстер підвищив голос. — Ой-ой, а я ж на тебе надіявся… А ти, Пундику?
— Дірявий човен далеко не попливе, — швидко проговорив гостроносий, з його губ полетіли бризки. — У мене нежить, узагалі-то…
Юрба схвально загула. Майстер мовчав — довго, цілу мить, і Пундик під його поглядом помітно сполотнів.
— Дірявий човен не попливе, — сказав, нарешті, майстер, і Джміль не зрозумів, засмутився він чи зрадів. — Ну, що ж… Останнє випробування ти провалив, Джмелю. Пундик навчатиметься. Його беру до себе в учні.
У юрбі засміялися й заплескали.
— Ну, нарешті! Наш, наш! Оце діло!
Очі-й-Вуха підвівся з крісла й пішов крізь юрбу не озираючись. Пундик стояв на краю помосту, прагнучи слухати й слухати ці оплески, ці крики. Лице в нього пашіло, руки вчепилися в поли розстебнутої сукняної курточки: у мріях він уже був майстром, князем, володарем світу; на кінчику гострого носа тремтів маленький соплик.
Джміль зійшов по драбинці — боком, як усі невдахи. Він міг поклястися під присягою, що з останнього флакона вчитель налив йому найчистішої, найбезневиннішої води.
Чому?
Вісім місяців він жив тільки навчанням. Не пив нічого, крім води, і їв тільки кашу без масла з вареними овочами. Він вилизував кам’яні таблички з соляними картинками, щоб додати язикові чутливості та гнучкості. Він не розлучався з намистом зі смоляних кульок — кожна кулька мала своє значення, Джміль їх міняв, коли твердо завчав смак. Він був готовий до випробування краще за всіх, хоч усі вчилися довше, — і що тепер?
Він уявив, як повернеться на перевал і скаже батькам, що провалив випробування. Труснув головою, намагаючись витрусити цю картину; ні, його не вб’ють. І річ не в ганьбі. Просто раптом полетіло шкереберть усе Джмелеве життя.
Люди розходилися, балакаючи, хтось голосно сварився. Джміль стояв, механічно переступаючи з ноги на ногу, як колись Лопух. З тим усе ясно — ожениться й житиме, не тужитиме. Хвощ стане сплавником, Латок — теслею, близнюків батько відшмагає… а їм що? Вони давно хотіли покинути «цю дурню». Пундик повернеться до майстра й стане вчитися, от прямо завтра зранку почнеться новий урок…
Він раптом підняв голову, ніби його гукнули. На струганій колоді сиділи Тіна, дочка хазяїна таверни, і незнайомець, якого Джміль мигцем бачив ще вчора, — довгий, у високих чоботях, з мечем на поясі. Обоє дивилися прямо на нього.
— Дурня якась, — співчутливо сказала Тіна. — То каже, що Джміль лишається, то навпаки… Ти не сумуй, мій батько до тебе звик, з хати не вижене. Хочеш — залишайся в нас навіки.
— Дякую, — Джміль подивився на свої вкриті порохом черевики. — Я піду.
— Куди ти підеш? — Тіна рішуче схопилася з колоди. — Якщо на перевал, то виходити треба вранці, до світанку, а то як застане в горах ніч… Іди зараз до таверни, розкажи все моєму батькові, хай тебе нагодує! А то зі штанів випадаєш… — Вона обернулася до свого сусіда. — Схуд за цей час — страшне! Їсть, як тінь, і працює, щоправда, так само… А куди йому працювати, якщо вчиться цілий день?
Джміль опустив голову нижче й, не дивлячись і не слухаючи, покрокував геть по вулиці.
«Легко здався, — подумав Стократ. — Якось занадто легко. Я в його роки поліз би, зрозуміло, битися».
Він усміхнувся краєчками губ. О так, у його роки… Сирітський притулок, великі темні кімнати, так само темні непевні думки і кулаки, що не знають болю. Скільки вже минуло років, і відтоді він нікого не бив, а кісточки, як і раніше, тверді, мов щитки…
Замислившись, він поклав долоню на руків’я меча — й одразу ж прийняв руку. Люди часто бачать у цьому жесті погрозу, і дарма: Стократ нікому не погрожував. Давно. З ранньої юності.
Просто зразу, без погроз, завдавав удару.
— А от лісовики, — він потяг за руку Тіну, що було підвелася, і посадовив її назад на колоду. — Розкажи про них іще.
— Навіщо? — вона справді здивувалася.
— Як це навіщо? Я стільки блукаю — і почув про них уперше. А ви з ними торгуєте. Мені ж цікаво.
— Цікаво? — здається, вона вперше замислилась, чи не знущається з неї чужоземець.
«Раніше я теж не розумів, — подумав Стократ. — Навіть як був малий. Світ пропонував мені те, що можна з’їсти, те, що небезпечно, й те, з чим треба битися. І їстівне, й небезпечне, і забіякувате не були при цьому цікаві — я просто їв, просто бив або ховався, якщо не міг ударити. І чимало людей так жили».
Він згадав, як уперше прийшов на вершину пагорба з мечем на поясі, прийшов після довгого нічного переходу, падаючи з ніг, голодний, змерзлий; побачив річку внизу і ліс на обрії, і як світлішає небо над озером, — і був уражений, як ніколи в житті.
— Так, цікаво, — сказав він Тіні. — Де вони взялися? Вони люди?
— Та наче, — видно було, що Тіна ніколи не замислювалася про такі прості речі. — Люди… Просто давно, тисячу років тому… чи сто років, не знаю, в наших краях був мор. І всі, хто тут жив, перемерли, а одні пішли в ліси й сховалися. Вони теж хворіли, але не померли, а так… змінилися. Очі в них є, але не бачать, і рот є, але не говорять.
— А як вони ходять у лісі, як на дерева не натикаються?
— Вони й бігають, і луки в них є… Я кажу: не ходи до застави.
— А як вони одне з одним ладнають, якщо вони сліпі й німі?
— Не знаю, — помовчавши, зізналася дівчина. — Мабуть, варять одне одному кашу.
Вона затнулася, а потім ураз порожевіла й пожвавішала.
— Це ж скільки мороки, уявляєш! Якщо на кожне слово треба варити кашу! Чоловік жінці велить, щоб зібрала йому торбу, йде на кухню, товчеться, варить: поклади мені, мовляв, хліба, ложку, миску, сіль, ковдру… А про бритву й забуде! І доводиться нову кашу! А просто сказати — стій, я бритву забув, і не додумається!
Вона засміялася.
Злетів з халяви метелик. Він сидів давно й пригрівся, а тут злетів, але не від Тіниного сміху, а тому, що на чобіт упала тінь. Стократ підняв очі; поруч височів, тримаючи голову трохи набік, Очі-й-Вуха, високий чоловік з сивуватою цапиною борідкою.
— Це ти — чужоземець з мечем? — запитав строго.
— Цілком очевидно, — після коротенької паузи відгукнувся Стократ.
— Що?
— Зрозуміло, я чужоземець. А це мій меч.
— Князь хоче з тобою говорити.
Тіна чи то зойкнула, чи голосно зітхнула.
Джміль не пішов до таверни. Там зараз зберуться Пундикові друзі й родичі на чолі з торговцем Східцем; ні, Джміль не заздрив. Він просто не міг забути обміну поглядами майстра з учнем: зустрівшись очима з учителем, Пундик кліпнув і раптом просяяв, ніби про щось здогадався…
«Дірявий човен не попливе». У тому питві, що куштував Джміль, ніякого човна не було. Там узагалі нічого не було. Порожньо.
Він вийшов на дорогу, що веде в ліс, до застави. Сонце вже сідало, але до сутінків було далеко. Джміль набрав з джерела води — на поясі в нього завжди висіла баклага, так велів учитель. Колишній учитель.
Кривозірка й смолоскип звичайно росли коло води. Їх важко було шукати, але Джміль знав секрети. Сівши на камені, він розжував спершу три квітки кривозірки, потім волоть смолоскипа. Вийшла непогана, легко впізнавана частка «не»: якщо додати цієї кашки в питво, зміст його поміняється на протилежний. Вірю — не вірю, хочу — не хочу…
