Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
Булася затрусило, йой, леле! Невже Бень про все знає, і тепер Помпа розігрує комедію і зараз приріже його, мов курча? Ні. Булась недарма провів стільки років у цій вовчій зграї і знає всі її закони і звички. Знає і те, як їх обходити! Він вдався до всіх засобів перестороги… Якщо вони все ж вистежили його, то чого ж Помпа зволікає і не кличе Беня?… А якщо Помпа не бреше?… Неймовірно!
– А як же… хазяїн? – спантеличено запитав Булась.
– А що хазяїн?
– Адже ти… тебе…
– Як же… як же… – Помпа нахилився ще нижче, мало не торкаючись губами вуха Булася: – Бень хоче мати в центрі свою людину і розраховує на тебе. Ти маєш стати там його вухами й очима… Хитрий, чортяка!
– А ти?
– Я іду з тобою. – Помпа здвигнув широченними плечима. – Маю допомагати тобі і… наглядати.
– Що ж, виходить, паш любий референт не довіряє мені?
– Та ні, звичайний дубляж, не хвилюйся…
Булась витер долонею рясний піт з чола. Все-таки він ще не зовсім звик до свого нового становища. Він тільки починав усвідомлювати, що для нього почалося нове життя. Булась і радів, і боявся цього нового, бо ще не знав, яку роль йому доведеться грати тепер. А що грати доведеться, і на совість, а не заради заслуг і нагород, – це він уже знав напевне. На якусь мить приходила думка: а чи не скочив він знов у полум'я? Ні… Ні! Не буде для нього спокою, доки ця ненависна зграя сидить по своїх лігвах. Не буде йому і спокути, доки хоч один вовкулака ходитиме по синій землі його спогадів.
Булась усміхнувся в темряву і прислухався. Від ліжка велетенського мовчуна не було чутно ані звуку. Не спить! Булась повернув голову в його бік і прошепотів:
– То й справді разом тепер?
Під Помпою жалісно заспівали пружини.
– Спи, на світанку підемо…
Мюнхен вітав їх листопадовою мрякою. Зустріли їх з Помпою як годиться: спочатку допит один, потім другий, потім перехресний… Звичайна перевірка, яка не бентежила ні того, ні другого, але вимагала граничної зібраності і уваги. Боронь боже, щоб збитися або неточно розповісти про якусь деталь переходу, звичайно, не знаючи при цьому, про що ж розповідав його другий учасник! У противному разі розмова коротка – куля в лоб!…
Булась і Помпа скочили із затишних крісел (диви, на такій зовні занедбаній віллі і така розкішна обстановка!) і на привітання: «Слава героям!» завчено відповіли:
– Героям слава!
– Мене звуть Арнольд, – представився новоприбулий і кожному подав правицю. Рука в гостя, як відзначив про себе Булась, була пухка і гаряча. А Помпа подумав: «Кругленький і лагідний, як кіт… Мабуть, знову по наші душі. Ну що ж, подивимось, які в тебе пазурі».
Пан Арнольд тим часом не поспішав починати розмову. Він зручно вмостився з келихом віскі у кріслі і тепер уважно розглядав обох кур'єрів, які ще досі стояли перед ним. По тому як гість не поспішав їх пригощати і не запрошував сісти, Булась і Помпа зрозуміли, що нарешті до них завітав не рядовий есбіст[1] з оточення зверхника, які досі мали з ними справу, а птах більш високого польоту.
Мабуть, лишившись задоволений розглядинами, пан Арнольд нарешті дозволив собі дружньо всміхнутися і зробив плавний жест у бік крісел.
– Не скучили, герої? Думаю, що вам уже осточортіло це сидіння немов у в'язниці, хоча тут і непогано. Чи не так? – звернувся він до Булася, підкреслюючи цим, що його цікавить перш за все він.
Булась здвигнув плечима і по паузі відповів:
– Я звик до цього ще у своєму проводі. Без найретельніших перевірок і жорстокої конспірації ми б давно сиділи у справжніх в'язницях!
Пан Арнольд, відкинувши круглу голову, мелодійно розсміявся:
– Добре, що ви розумієте це не гірше від мене. Але я уповноважений повідомити, що затворництво ваше скінчилося і тепер вам дозволено переселитися знову до міста. Збирайтеся, на вас уже чекають офіційні особи.
У машині, що стояла на подвір'ї, сиділи двоє.
– Майор Террі і лейтенант Беккер, – представив іноземців пан Арнольд.
Ідучи до міста, круглий Арнольд, як про себе почав називати його Булась, попередив обох кур'єрів, що особи, з котрими вони мають зустрітися, – добрі друзі, які допомагають борцям за свободу неньки України (тут голос Арнольда задзвенів на високій ноті) швидше позбутися москалівського ярма і що за це вони вимагають зовсім небагато – деяких відомостей про наших спільних ворогів – більшовиків.
«От-от, – подумав про себе Помпа, щільніше загортаючись у не дуже теплий плащ, – був би ти такий гладенький, якби твої друзі не так щедро оцінювали твої скромні послуги!»
По приїзді Террі і Беккер були небагатослівними: більше слухали, ніж говорили. Після традиційних запитань про умови переходу кордону, кількість бойовиків польського проводу та їх озброєння, про засоби конспірації і явки на території Польщі і в краї настала черга більш серйозних запитань. Офіцерів вельми цікавили система охорони радянського кордону, контрольні смуги, система перевірки документів, наявність аеродромів, типи літаків, будівництво промислових об'єктів поблизу кордону. Булась міг відповісти на це тільки те, що давно вже пішов з України. А згодом, він чув від кур'єрів, що йшли через його явку з краю до Мюнхена, сталися великі зміни, а які – він не знає.
Помпа ж, як і належало другорядній особі, сидів мовчки, тільки час від часу зводив очі то на Булася, то на офіцерів. Він був спокійний. Все йшло як слід: під час невеликих прогулянок навколо занехаяної вілли і вночі, коли засинали їхні охоронці, він добре підготував Булася до таких розмов і був упевнений у ньому, як у собі самому.
– О'кей! – нарешті сказав, наче відрубав, майор Террі. – Я задоволений. – І, зачекавши, доки пан Арнольд перекладе його слова, додав: – Ви можете бути вільні. Відпочивайте, а про ваше перебування тут чи деінде вас повідомлять. – І, несподівано перейшовши на українську мову, сказав – Наше з вами співробітництво приносить і принесе ще більшу користь і вашій багатостраждальній країні, і нам. Слава Україні!
Помпа після цих слів звів на Террі круглі від здивування очі, пан Арнольд відверто пирснув, Булась аж закам'янів од такого цинізму: «Сволота, ханжа чортова! Славиш Україну, а камінь – за пазухою!» А Террі, задоволений справленим враженням, вийшов із кімнати.
… Відпочивати довелося недовго. Імлистим ранком на квартиру, де оселили Булася і Помпу, прийшов все такий же круглий і привітний пан Арнольд й урочисто проголосив:
– Любі брати мої, на вас чекають великі діла! – і знову повів їх на занедбану віллу.
У невеликому холі, пам'ятному ще з першого відвідування, вже було кілька чоловік: знайомі офіцери, Террі і Беккер у вишуканих цивільних костюмах, і якийсь довгов'язий, років п'ятдесяти, чоловік з худим обличчям і світлими, невиразними очима. Біля відкритого бару, спершись на мармурову плиту каміна, де стиха потріскував вогонь, стояла тендітна жінка з тонкими рисами обличчя, на якому виділялися темні оксамитові очі. Голову вона тримала трошки відкинуто назад, ніби насилу втримувала вагу великого вузла кіс на потилиці.
– А от і наші герої! – підвівся назустріч прибулим майор Террі. – Як почуваєте себе? Чи добре відпочили? – І, не чекаючи на відповідь, такою ж ламаною українською мовою додав – Дозвольте представити вам: полковник Елвіс Рочестер – наш шеф. А це, – Геррі зробив широкий жест у бік прибулих, – пан Ігор Тесленко, він же Булась, та пан Михайло Здоровега, тобто Помпа.
Сковзнувши байдужими очима по жилавій фігурі Булася і ледь затримавши погляд на могутніх плечах Помпи, Рочестер сухо сказав:
– Не будемо гаяти час на розпитування про здоров'я рідних і близьких: про це я вже поінформований. Гадаю, що моє самопочуття вас теж мало турбує! – Полковник при цьому глянув на жінку, яка відповіла йому іронічною посмішкою.
– Отже, час не чекає! – продовжував він. – Вам, напевне, вже сказали про те, що наша установа надає посильну допомогу організації українських патріотів у їхній справедливій боротьбі проти Совєтів. Ця допомога виявляється і у такій формі, як навчання українських бойовиків у наших спеціальних закладах…
