Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
Потім з усею процесією святив армату (очевидно, кропив посвяченою водою) "і в гарних словах благословив козаків на війну" з Москвою. Військо ж попросило Кисіля, щоб він погодив обох митрополитів, аби вони надалі не втягали військо до своєї боротьби і не робили в нім замішань. Кисіль намовив Копинського вдоволитись Михайлівським монастирем і не претендувати більш на митрополію, і Копинський видав Могилі на це нову запись, потім її знову відкликав (як вище), але військо, дійсно, більше до цеї справи не мішалося.
Це було рішучою і остаточною його перемогою над противниками, над православним старовірством, "неученими попами" і їх москвофільськими потягами. Не тільки зверхній український нарід, але і спідній — в особі Запорізького Війська признав авторитет і дискреційну "богоусвячену" владу Могили і дали йому "розрішеннє на вся".
На цім кінчаю. Ця книга спочатку уявлялась мені як перша частина VI тому, що мав би сягати в XVIII вік. В процесі роботи — а робота тривала довго, чотири роки 1 (з перервами), закруглилася ця книга під моїми руками в окремий том — не тільки тому, що виросла розмірами, а й тому, що ясніше, ніж перед тим, виступило перед моїми очима переломове значення цього моменту: опанування київської митрополії "упривільйованим" магнатом православної віри, а польської шляхетської Річи Посполитої: кінець революційної ролі православної церкви і поворот її на становище офіціальної урядопослушної установи, позбавленої тих елементів громадськості, що вона набула в першій своїй активізації, ув’язуючись з різними опозиційними громадськими елементами.
1 Від літа 1926 р. до кінця 1929, переписана і справлена до друку протягом 1930 р.
Цей період її активізації, що потривав у різних стадіях протягом приблизно століття (не рахуючи різних передступних, ембріональних стадій), кинув ретроспективне світло на раніші часи і утворив досить розповсюджену в українській літературі теорію питоменної одвічної громадськості, демократизму, виборності православної української церкви, яка, мовляв, тільки притушена була панським режимом литовсько-польської доби, реставрувалась в XVI — XVII вв. і лишилась природною прикметою її й надалі. Ця теорія знаходила своїх прихильників і в церковних кругах, що мріяли про відродження церковної автономії, і в кругах громадсько-опозиційних, народницьких і революційних, що сподівалися з демократизованої і автономізованої української церкви зробити засіб активізації народних мас. Такий підхід особливо виразно виступає в Драгоманова, а документальне обгрунтовання цієї теорії взяв на себе Ор. Левицький.
Але ця концепція перманентної громадськості й автономності українського церковного життя не відповідає дійсності. Критичні зауваження до неї я зробив уперше в 1895 р. з приводу студії акад. Студинського про "Пересторогу", потім докладніше представив справу в V томі "Історії України-Руси" і в V томі "Історії укр. літератури". Я показав там, що змагання громадянства (передусім його провідних, аристократичних вершків) мати рішаючий голос у церковних справах і організація братська — це явища новіші, які різко відбивають від монархічно-ієрархічного укладу старої укр. церкви 1.
1 Див. "Іст. укр. літ.", V, с. 94-100, 154-7, 230-3.
Вони стали розвиватись головно під впливами чеського руху XV в., а ще більше — під повівами реформації XVI в. Підставою цього процесу усуспільнення церкви стає міщанська верства західноукраїнських міст, що під впливом продукційних відносин XV — XVI ст. набирає небувалої перед тим ініціативності і самопевності, серед самих же церковних кругів бачимо вагання: бажання використати для своїх інтересів ці активні громадські течії мішаються і переплітаються з кастовою відразою до вміщань громадян до церковних справ, що повинні, на їх погляд, бути виключною монополією самих церковників.
З початком XVII в. міщанські сили і міщанська активність в Зах. Україні заломлюється, але за той час утворились фактичні зв’язки між церковними діячами Східної України з новою соціальною силою — козаччиною, і, оцінивши це, громада галицьких церковників в спішнім порядку починає пересувати свій церковний осередок і культурно-освітні засоби на схід, до Києва, "під крила христолюбивого воїнства запорозьких молодців". Образно висловлюючись, церковна справа міняє своїх коней, пересідає з міщанського на другого, ще більш революційного коня — козацького. Під козацьким протекторатом відновлюється розбита відступством владиків церковна організація, організується школа, літературна робота. Але й тут серед церковників іде певне роздвоєння. Поруч бажання використати якповніше революційні народні сили ясно проявляють себе інші течії: якнайскорше розірвати з ними, примусивши до поступок уряд, ув’язатися з ним і замкнути церковну сферу для втручання світської людності: чи козацтва, чи міщанства, чи навіть і шляхти, поскільки вона хоче впливати на політику ієрархії. Був тільки короткий момент, підчеркнений вище, коли владики Феофанового свячення відважилися зсолідаризуватися з козаччиною, котрій вони завдячували своє висвячення і свою цілість від королівських нагінок: вони проголосили тоді козаччину спадкоємцями старих патронів православної церкви — київських князів і представниками культурних і національних традицій Старої Русі. Але це була коротка хвиля, і, зміркувавши ситуацію, ці владики почали шукати порозуміння з урядом. Тоді зарисувався розрив у самих церковних кругах: розходження з владичною ієрархією нижчого кліру, що дістав за це від ієрархічних кругів згірдливу назву "неучених попів", хоч провадили ними якраз представники тодішньої церковної ерудиції: А. Мужилівський і Зизаній. Був момент, коли могло прийти до повного розриву і сформування пресвітеріанської української церкви — цілком без’єпископальної або єпископальної тільки формально: але не стало на це революційної енергії серед загальної реакції, що запанувала на Сході, та й у Центральній Європі. Ці радикальні течії не скристалізувались, і проворний молдавсько-польсько-український магнат, користаючись з прихильної ситуації, вмів поєднати свої магнатські зв’язки з канонічним православним ригоризмом і, зайнявши місце офіціального провідника української церкви, притлумити в ній радикальні й опозиційні течії та повернути українське церковне життя в те ієрархічно-монархічне річище, з котрого воно вийшло.
Олекса Мишанич
ВІД УПОРЯДНИКА (том 6)
Друга половина п’ятого тому "Історії української літератури" Михайла Грушевського вийшла у 1927 р. і охоплювала період "першого відродження" — 1580 — 1610-ті рр. Закінчуючи п’ятий том, автор визначив хронологічні рамки наступного, шостого тому. Це мала бути "своєрідна переходова зона — яке двадцятиліттє чи чвертьстоліттє розташовання української культури на нових, київських позиціях і орієнтовання на нові соціальні сили" (т. V, с. 504), тобто козацтво.
Починається шостий том оглядом подій і творів 1609 — 1610 рр. і завершується 1632 — 1633 рр., обіймаючи, отже, історію української літератури другого, третього і початку четвертого десятиліть XVII ст. — перехідний період від явних здобутків відродження до церковно-релігійних реформ Петра Могили. Оскільки авторський підзаголовок шостого тому не виявлено, то умовно його можна подати так: "Культурно-національний, релігійний і літературний рух на Україні перехідної доби" (1610 — 1633)".
За свідченням автора, працював він над шостим томом від літа 1926 р. до кінця 1929 р. (див. с. 668). До друку том було підготовлено у 1930 р. Мав він 976 нумерованих машинописних сторінок, виготовлених на двох друкарських машинках. Тексти латинкою вписані невідомою рукою. Так само невідомою рукою зроблено чимало виправлень після передруку, особливо це стосувалося вживання букв Ђ і ъ. Руки автора на цьому машинописному примірнику не виявлено. З усього видно, що це був примірник, повністю підготовлений до складання. Титульна сторінка відсутня. На с.1 зверху напис олівцем невідомою рукою: "М. Грушевський. Історія української літератури, т. VI, ч. 1, ст. 1 — 461". Отже, том планувалося випустити у двох частинах. Друга частина мала починатися із с. 462, розділом "Вагання в київській орієнтації, зносини з Москвою; супліки до царя, патріарха тощо" і до кінця.
