Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер (читать книги онлайн без txt) 📗
Галбаторікс не переконав Глаедра. Дракон іще міцніше стис свої могутні щелепи, від чого Торнак аж завив. Його болісний крик здався надто гучним після промови Галбаторікса.
— Ні, — чистим дзвінким голосом відповів Оромис. — Ти не годен змусити нас забути про твої звірства бальзамом медової брехні. Відпусти нас! Ти не маєш права тримати нас, а я не хочу говорити з таким зрадником, як ти.
— Тьху на тебе, старий дурню! — вилаявся Галбаторікс, і тепер його голос був грубий і лютий. — Краще б ти пристав на мою пропозицію. Тоді ти був би першим і найголовнішим серед моїх рабів. А тепер я зроблю так, що ти пожалкуєш про свою безглузду відданість своїй так званій справедливості. До того ж, ти неправий. Я можу тримати вас тут стільки, скільки захочу, бо я став могутнім, мов бог, і немає нікого, хто міг би мене зупинити!
— Ти все одно не переможеш, — сказав Оромис. — Навіть боги не живуть вічно.
Галбаторікс брудно вилаявся:
— Твоя філософія не стримає мене, ельфе! Я найвеличніший із чарівників, а скоро буду ще величнішим. Смерть не забере мене. А от ти помреш. Та спершу я примушу тебе страждати. Ви обоє будете страждати більше, ніж можете собі уявити. А потім я уб'ю тебе, Оромисе, і заберу твоє серце сердець, Ґлаедре. Тоді ти служитимеш мені до кінця своїх днів.
— Ні! — скрикнув Оромис.
І Глаедр знову почув брязкіт мечів.
На час битви Глаедр виключив Оромиса зі своєї свідомості, та насправді їхній зв'язок був куди глибший, ніж простий обмін думками. Отож, за якусь мить дракон виразно відчув, як Оромис закляк від страшного болю. Тоді Глаедр відпустив лапу Торнака й спробував відштовхнути червоного дракона геть. Торнак голосно ревнув, але так-таки й залишився на місці. Глаедр зрозумів, що їх тримало вкупі закляття Галбаторікса — жоден із драконів не міг поворухнутися більше, ніж на кілька футів.
Десь угорі знов почувся брязкіт металу, а потім Глаедр побачив Наеглінг, який пролітав повз нього до землі. Меч зблиснув золотом, засяяв і зник унизу. І тоді, чи не вперше в житті, Глаедра охопили холодні кігті страху. Він добре знав, що майже вся енергія Оромиса зберігалась усередині меча, та й охоронні закляття Вершника втрачали без меча силу. Тепер він був геть беззахисний.
Глаедр щосили рвонувся, намагаючись звільнитися від закляття Галбаторікса. Та попри всі свої зусилля, нічого не міг удіяти. А вже за якусь мить дракон відчув, як Зарок пройняв Оромиса від плеча до стегна.
Глаедр заревів…
Він ревів так, як кричав давним-давно Оромис, коли Глаедр утратив свою лапу.
І тоді якась незнана сила з'явилась у тілі дракона. Вибухом магії він струснув із себе Торнака й Мертага, так, як вітер зриває з гілки осіннє листя, а потім склав крила і, міцно притиснувши їх до боків, пірнув униз до Джиліда. Якби він зміг швидко дістатись туди, то Ісланзаді та її чарівникам вдалося б урятувати Оромиса.
Але місто було надто далеко. Свідомість Оромиса потроху блякла… зникала… вислизала геть…
Тоді Глаедр влив свою власну силу в розсічене тіло Оромиса, намагаючись підтримати його, поки вони долетять до землі. Та й цієї сили було замало, щоб зупинити жахливу кровотечу.
„Глаедре… — подумки прошепотів Оромис, — відпусти мене… — Голос Вершника ставав усе слабшим і слабшим: —…і, Глаедре… Не сумуй за мною…“
А потім супутник життя дракона відійшов у небуття.
Він пішов…
Пішов!
ПІШОВ!
Порожнеча й темрява…
Тепер дракон був сам-один на всій землі.
Кривава завіса впала на цілий світ, пульсуючи в унісон з биттям його серця. Глаедр розпростер крила й полетів назад у небеса. Він шукав Торнака та його Вершника. Він не дозволить їм утекти. Він наздожене їх і пошматує на клапті. Він палитиме їх вогнем доти, доки вони не зникнуть із цього світу.
І вже за мить Глаедр побачив червоного-птаха-дракона, який летів прямо до нього. Тоді Глаедр заревів від горя і рвонув уперед так стрімко, як тільки міг. Червоний дракон відхилився від його удару в останній момент. Глаедр розвернувся й спробував зайти збоку. На цей раз Торнакові не вдалось ухилитися. Глаедр зробив стрімкий випад, клацнув щелепами й відшматував червоному драконові добрі три фути хвоста. Кров фонтаном вдарила в небо. Заволавши від болю, червоний дракон таки вигнувся, опинившись за спиною Глаедра. Глаедр знову почав був розвертатися, аж раптом гострий біль пройняв йому голову. Світ перед ним затьмарився, а потім стало геть темно…
Де це він?
Сам-самісінький.
Глаедр був сам у якомусь непроглядному мороці.
І в цій самоті, у цьому мороці, дракон не міг ані рухатись, ані бачити.
Він тільки відчував поруч свідомості інших створінь… Але то не були Торнак і Мертаг. То були Арія, Ерагон і Сапфіра.
Аж тепер Глаедр зрозумів, де він опинився. Жах пройняв усе його єство, і він заревів у темряву. Він ревів і ревів. Він танув від болю, та йому було байдуже, що принесе майбутнє. Адже Оромиса не стало. Дракон був самотній.
Самотній!»
Ерагон здригнувся й нарешті прийшов до тями.
Він лежав, згорнувшись клубком. Сльози текли йому по щоках. Вершник сяк-так зіп'явся на ноги й пошукав поглядом Сапфіру та Арію.
Йому знадобилась іще яка мить, щоб зрозуміти, що сталося…
Жінка-чарівниця, на яку Ерагон хотів напасти, тепер лежала горілиць. Вона загинула від удару меча. Духів, що їх вона так завзято викликала, ніде не було видно. Леді Лорана так і сиділа на стільці. Сапфіра пробувала зіп'ястись на лапи в протилежному кутку кімнати. А той чоловік, що раніше сидів на підлозі в колі трьох чарівників, тепер стояв зовсім близько, піднявши Арію в повітря й міцно тримаючи її за горло.
Шкіра чоловіка була бліда, мов у мерця. Його волосся, яке досі було русяве, набуло тепер яскраво-червоного кольору, а коли він зиркнув на Ерагона й хижо посміхнувся, Вершник побачив, що очі в незнайомця каштанові. Словом, цей чоловік був напрочуд схожий на Смерка.
— Моє ім'я Варауг, — сказала Тінь. — Бійся мене. — Арія тим часом спробувала брикнути свого ворога ногою, але той, здається, просто не помітив її удару.
Палюча свідомість Тіні щосили тиснула на розум Ерагона, намагаючись зламати його оборону. Ерагон завмер. Він ледь встигав відбиватися від жадібних щупальців свідомості Тіні. Про те щоб напасти на Тінь із мечем, не могло бути й мови. Не знати чому, Варауг був навіть сильніший за Смерка. Вершника охопило сум'яття. Він не знав, як довго зможе боронитися від Тіні. Здається, Сапфіра також щосили опиралась нападникові. Принаймні вона сиділа неподалік балкона вкрай напружена й геть нерухома.
І в цей час Арія зібрала докупи всі свої сили, її вени напнулися, обличчя стало ледь не пурпуровим від напруги… Ельфійка судомно ковтнула повітря, а потім ребром долоні правої руки щосили вдарила по зігнутому ліктю Тіні. Суглоб гучно хряснув. Рука Варауга на якусь мить обвисла, так що Арія змогла торкнутись підлоги, але вже наступної миті рука Тіні набула своєї звичної форми й підняла ельфійку ще вище.
— Ти помреш, — загарчав Варауг. — Ви всі помрете…
Гостре відчуття того, що Арія та Сапфіра опинились у небезпеці, нарешті привело Ерагона до тями й надало йому впевненості. Думки Вершника стали гострі й прозорі, немов уламки скла, і тепер уже він напав на свідомість Тіні. Вершник добре знав, що Варауг надто могутній, аби пробувати підкорити його свідомість, тому вирішив просто ізолювати Тінь, оточивши її власною свідомістю. Він так і зробив. Тепер щоразу, як тільки Варауг пробував сягнути Сапфіри чи Арії, Ерагон блокував цей відрух, а щойно Тінь пробувала перемістити своє тіло, Вершник ставив їй віртуальний заслін.
Думки Ерагона з шаленою швидкістю літали туди й сюди по периметру свідомості Тіні. Утім це був надто химерний пейзаж, і Ерагон побоювався, що може збожеволіти, якщо надто довго буде на нього дивитись. Вершник працював ледь не за межею можливого, намагаючись передбачити кожен рух Тіні. Та він відчував, що в цьому двобої рано чи пізно неодмінно зазнає поразки. Невдовзі це відчуття почало справджуватися.
