Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать полную версию книги .TXT) 📗
Брудний бюст стирчав посеред пречистих снігів, мов символ загрози й страху. Скільки таких бюстів розкидано по безмежних просторах нашої держави, поєднаних силовим полем загибелі, що незримо нависає над усім сущим так само, як витала сліпа смерть над головами мільйонів солдат на війні.
Ми з Оксаною були не перші. Біля бюста вже щось вовтузилося. Я ще здалеку впізнав Щирицину шапку з рудих лисиць, привезену з Казахстану, і його партійну бекешу з чорними смушками, впізнав так само і його повірницю пильності й доносительства, себто мадам Щирицю. Ці двоє, як завжди, дивували своєю непередбачуваною поведінкою. Щириця стояв за кілька кроків од погруддя, а його дружина, підтикавши поли свого нового пальта, тупцювала довкола гіпсової подобизни і штрикала просто межи очі вождеві брудним віхтем, намотаним на швабру. Брудний од задавненої степової пилюги бюст ставав ще брудніший, але ці двоє мовби й не помічали всієї марноти й безглуздя своїх зусиль, мадам Щириця вмочала свій віхоть у відро з водою, яке стояло біля неї, а її партійний муж вдоволено стежив за процедурою омовення і ласкавенько джеркотів: «Отак, отак, гарненько й чепурненько, гар…». Швабра тицьнулася в густі вождеві вуса, брудні патьоки потекли по вусах і підборіддю, Щириця аж підстрибнув од такого святотатства, засичав до дружини: «Ось не гузяйся, щуко гостропуза! Швиденько мені забирай свої причандали і йди геть!» Я притримав Оксану, щоб не заважати подружжю з’ясовувати свої взаємини. Мадам Щириця, нахиляючись за відром, нарешті побачила нас, злякано сіпнулася, спробувала навіть заховатися за пам’ятник, але вчасно передумала і боком-боком посунулася туди, де стояли ми з Оксаною. Щириця нарешті теж відчув, що позаду хтось є, але не став озиратися, мерщій нахилився і обережно поніс до пам’ятника те, що стояло перед ним на снігу. То був великий фікус у широкій, ще, мабуть, довоєнній емальованій каструлі чудернацької форми, фікус той стояв у бухгалтерії, ніхто його не поливав, не змивав пилу з великих твердих листків, Терешко втикав у каструлю бички від своїх самокруток, довершуючи тим цілковиту занедбаність нещасної рослини, і ось сьогодні цей випадково вцілілий виходець з далеких тропіків мав послугувати замість квітів і вінків. Вірнопідданий слуга складав останню шану своєму вождю і вчителю казенним конторським фікусом! Вже б краще принесли сюди торфо-перегнійні горщечки з вирощуваним мадам Щирицею кок-сагизом.
Щириця ляпнув каструлю з фікусом під пам’ятник, упав на коліна, зірвав з голови лисячий малахай, плачливо забурмотів: «Батьку рідний, дорогий товаришу Сталін! На кого ж ви нас полишили? Як же ми без вас, що нам тепер робити, як нам жити?..» Мадам Щириця, не випускаючи з рук швабри і відра з брудною водою, голосно зашмаркала носом, і дивно: ця комічна постать, у підтиканому новому пальті, що повинна було б викликати тільки сміх, подіяла на Оксану, як розсадник туги й скорботи, як збудник печалі й сліз, бо слідом за шмарканням мадам Щириці почулося й Оксанине схлипування. О, моя сердешна! Чию ти смерть оплакуєш, чиї ще не вилиті сльози ллєш перед цим глиняним ідолом! Я стояв з закам’янілим серцем, пригортав до себе Оксану, без слів заспокоюючи її, тоді побачив зовсім поряд мадам Щирицю, кивнув на відро з брудною водою, яке вона й досі держала в руці:
— Вилийте оте!
— Та куди ж? — розгублено прошепотіла вона.
— В сніг, куди ж ще!
Вона хлюпнула з відра мало не на свого чоловіка, в білому заметі утворилася брудна печерка з розмазаними чорними закраїнами, тепер Щириця опинився між двома брудними плямами: запацьореним гіпсовим бюстом і цією печеркою в білому заметі. Постать Щириці від того теж стала мовби зовсім брудною, не рятувала й вогненно-руда лисяча шапка, яку він нарешті напнув на голову, підвівшись з колін і задкуючи до нас.
— Сьогодні все прогресивне людство оплакує смерть свого вождя, учителя і друга, — пробурмотів він.
Коли Щириця — прогресивне людство, то я волів би належати до людства регресивного.
— Весь табір миру й соціалізму… — далі просвіщав нас Щириця.
А також той суцільний табір за колючими дротами, на який перетворив усю нашу державу вождь і учитель! Як поглянеш, то суцільні табори: піонерський табір, військовий табір, табір миру й соціалізму, табори для мільйонів ув’язнених, серед яких десь і Гаврило Панасович Михно, коли ще живий. Здається, тільки циганські табори існували незалежно і навіть всупереч волі вождя, всі інші — його творіння і тепер дістаються нам у спадок. Невже мовчки приймемо цей страшний спадок під улесливо-підступне бурмотіння всіх оцих Щириць!
— Як у вас з партійними поминками? — спитав я Щирицю. — Плануються? Що питимете? Шампанське?
— Поминки? — злякано струснувся Щириця. — Та хіба ж можна? І шампанське… Звичай же велить тільки горілку. Щоб біла. Щоб без крові…
— Горілку — за всіх. А за вождя — шампанське. Він же залишив нам країну з найдешевшим у світі шампанським!
Щириця роззявив рота:
— Знайдете?..
Але я вже далі не слухав. Обережно повів Оксану звідти, виціловував сльози з її довгих очей, втішав і заспокоював.
— Я вже не буду, — шепотіла Оксана, — сама не знаю, чого воно… Я ото як почула по радіо, так мене наче в серце вдарило: це ж на всіх лихо! Він же сам не вмре! Він же загребе за собою всіх найкращих людей! Недаром же ж звелів поставити себе повсюди, бо то ж він звелів, щоб скрізь, щоб ото й у нас перед конторою… і таке мені привиділося, наче ото він умре, а під отими камінними земля западеться і всіх туди засмокче… Бігла додому і вже й не думала тебе застати живого.
— Заспокойся, мала. Ти ж бачиш: я живий і ще довго житиму, може, й довше, ніж досі жив…
— В очах мені темно, серце заходиться, упала б і вмерла, ніж ото бігти на твою погибель, а біжу, лечу і плаче ж моя душа, так плаче… А тоді тебе побачила, і щось мені каже: піди подивись, чи той там ще стоїть, чи не запався в землю… Ото я тебе й… А там ці Щириці…
— Вважай, що ми з тобою вже поховали вождя. Тепер іди готуй коливо на поминки для Щириці. А я провідаю професора. Він же ще нічого не знає.
— Принесу йому снідати. Може, й не кажи йому ще?
— Для нього це не новина. Вже два дні тому професор сказав, що жде, не коли Сталін вмре, а коли його поховають…
Ховали Сталіна в суботу. За снігами й просторами не могли ми ні бачити, ні знати, що творилося в Москві, які юрмовища запруджували вулиці й площі, як рвалися гнані диким інстинктом жадоби видовищ до Будинку Спілок, скільки було задушено, затоптано, скільки перекалічено, які жертви принесено, вже й мертвому, нещадимому вусатому вождю.
Ховали генія всіх часів його вірні соратники. Щоправда, найвірніші — Молотов, Ворошилов, Каганович, Будьонний, — лиш маячили сірими тінями десь позаду, а наперед випхалися їхні запеклі суперники: широкопузий Малєнков, чорний, як крук, Берія, жвавий Хрущов. Хрущов був головою урядової похоронної комісії, і це ніби вказувало на те, що він буде першим серед наступників, та надто вже задавлював його дрібненьку постать на трибуні мавзолею масивний Малєнков, а над ними обома загрозливо нависав чорний Берія. Анонімні спадкоємці, ховаючись за ЦК, Радою Міністрів і Президією Верховної Ради, пообіцяли в «Правде», що «считают важнейшей задачей партии и правительства безусловно обеспечить проведение в жизнь выработанной нашей партией и правительством политики…». Вже не Сталіном, а партією і урядом. Про вождя — ні гу-гу! Невже щось зміниться?
Олексій Григорович досить скептично ставився до змін, які можуть прийти згори:
— Такі зміни схожі на сорти, виведеш мічурінським способом: рано чи пізно все повертаєтся в первісний стан. Я не вірю так званим соратникам. Вчора вони згуртовувалися довкола Сталіна, сьогодні згуртовуються між собою, щоб не поступитися владою і не впустити в своє середовище нікого стороннього… Хто тільки руйнував, уже не здатен творити і не дозволить робити це іншим. Давайте поглянемо, що зруйнували соратники під проводомсвого вождя. Сарданапал і Валтасар!
