Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗

Хай там як, але вже пізно. Гримлять постріли з револьверів, яскраве жовте світло розганяє темряву в кімнаті. Він не може зупинитися одразу, натискає на гачок кожного револьвера двічі, й чотири кулі відкидають Ґабріелу Дескейн назад у коридор. На її вустах досі грає сповнена надії усмішка: давай помиримося.

Вона так і помирає — з усмішкою.

Роланд стоїть на місці, з цівок його револьверів куриться димок, на обличчі застигла гримаса подиву й жаху. Він лише починає усвідомлювати правду, з якою відтепер житиме все життя: він убив свою матір з батькових револьверів.

Огидний сміх виповнює кімнату. Роланд не озирається. Видиво скривавленої жінки в синій сукні й чорних черевиках, що лежить у коридорі своїх покоїв, приковує його до місця. Він прийшов урятувати цю жінку, а натомість убив. Вона лежить із поясом, який сама плела, на животі, що стікає кров'ю.

Джейк повертається до Роланда і не надто дивується, коли бачить, що в кулі ширяє зелене обличчя жінки в гостроверхому чорному капелюсі. Він знає, що то Лиха Відьма Сходу, Рея з Коосу. Вона вирячається на хлопця з револьверами в руках і шкіриться до нього в найстрахітливішій посмішці, яку Джейк бачив у своєму житті.

— Я спалила дівку, яку ти любив, — еге, живцем спалила, — а тепер тебе ще й матеревбивцею зробила. Ти розкаюєшся в тому, що вбив мою змію, стрільцю? Мого бідного любого Ермота? Шкодуєш, що перейшов дорогу підступнішій за тебе?

Він не подає жодних ознак того, що чує, лише дивиться на свою мертву матір. Скоро він підійде до неї, стане коло неї навколішки, але не зараз, не зараз.

Обличчя в кулі тепер повертається до трьох подорожніх і змінюється, стає старим, виснаженим, у виразках — перетворюється на лице, яке Роланд бачив у брехливому дзеркалі. Стрілець неспроможний побачити своїх майбутніх друзів, але Рея їх бачить. Еге ж, добре їх бачить.

— Відступіться! — каркає вона, як ворона, що сидить на голій гілці на тлі холодного зимового неба. — Відступіться! Не шукайте Вежі!

— Ніколи, суко, — відрубує Едді.

— Ви ж бачите, який він! Це чудовисько! І це лише початок! Поцікавтесь в нього, що сталося з Катбертом. І Аланом. Весь той хист не допоміг Алану, о ні! Спитайте, що було з Джеймі Декуррі. В нього ще не було жодного друга, якого б він не вбив, і жодної коханки, яку б не розвіяв вітер!

— Іди своїм шляхом, — каже Сюзанна, — і залиш нам наш шлях.

Зелені потріскані губи Реї страхітливо скривилися.

— Він убив свою матір! Як гадаєш, що він зробить з тобою, тупе коричневе стерво?

— Це не він її вбив, — каже Джейк. — Її вбила ти. Забирайся геть!

Джейк робить крок до кулі, збираючись розтрощити її на друзки… він розуміє, що йому це вдасться, бо куля реальна. Це єдина реальна річ у полі їхнього зору. Та перш ніж він встигає взяти її до рук, куля беззвучно вибухає рожевим світлом. Джейк затуляє обличчя руками, щоб не осліпнути, а потім

(тану я тану що за світ ох що за світ)

падає, кружляє вниз у рожевому смерчі, летить геть із Країни Оз, назад до Канзасу, геть із Країни Оз і назад до Канзасу…

Розділ V

ШЛЯХ ПРОМЕНЯ

— …вдома, — пробурмотів Едді. Власний голос здався йому глухим і рипучим, наче після добрячого стусана по голові. — Знову вдома. В гостях добре, а вдома краще.

Він спробував розплющити очі, проте попервах не зміг. Здавалося, їх щільно склеїли. Приклавши долоню до лоба, він потягнув шкіру вгору. Спрацювало — очі розплющилися. Проте він не побачив ані тронної зали Зеленого Палацу, ані пишно оздобленої, проте задушливої опочивальні, де він щойно був (власне, це несподіванкою не здавалося).

Він лежав на галявинці, на якій росла трава, вкрита зимовою памороззю. Неподалік Едді помітив невеличку діброву, де на гілках дерев ще подекуди трималося останнє коричневе листя. На одній гілці листок був дивний: білий. Листок-альбінос. Кудись у глиб гаю тік дзюркотливий струмок. У високій траві губився новий, зручніший Сюзаннин візок. На шинах Едді побачив бруд і кілька налиплих на спиці коричневих хрустких листочків. А ще кілька жмутів трави. В небі над головою нерухомо висіли білі хмари, привабливі, як купа простирадл у кошику для прання.

«Коли ми заходили до палацу, небо було безхмарне», — подумав Едді й зрозумів, що час знову здійснив виток уперед. Він не мав певності щодо того, чи хоче дізнатися, багато чи мало часу спливло — світ Роланда нагадував трансмісію, зубчаті колеса зі спиляними зубцями. Ніколи не знаєш, коли перейде на нейтраль чи помчить на надвисокій швидкості.

Але чи був це світ Роланда? А якщо так, то як вони до нього повернулися?

— Звідки мені знати? — прохрипів Едді й, кривлячись, повільно звівся на ноги. Він сумнівався, що це похмілля, але ноги були мов ватяні, а самопочуття було таке, ніби він встав із важкою головою після полуденного відпочинку в неділю.

Роланд і Сюзанна лежали на землі під деревами. Стрілець ворушився уві сні, проте Сюзанна лежала на спині, широко розкинувши руки, й так гучно, не по-жіночому хропла, що Едді розплився в усмішці. Джейк був неподалік, Юк спав на боці біля хлопчикового коліна. Коли Едді на них поглянув, Джейк широко розплющив очі й сів. Його очі були невидющі, він прокинувся, але після міцного сну досі цього не усвідомив.

— Ґраз, — мовив Джейк і позіхнув.

— Так, — відповів Едді, — вважай, що я все зрозумів. — Він почав повільно розвертатися на 180 градусів. Подолавши вже три чверті кола, він помітив на обрії Зелений Палац. З тієї місцини, де вони зараз перебували, він здавався геть крихітним, і похмурий день позбавив його осяйності. Едді вирішив, щодо нього не менше тридцяти миль. На землі він помітив сліди коліс Сюзанниного візка, що вели звідти.

До Едді долинали притлумлені звуки тонкоходу. Йому здалося, що він навіть бачить ртутний відблиск на поверхні землі, схожий на трясовину, що стелеться безкрайньою рівниною… і нарешті висихає за п’ять миль звідси. П’ять миль на захід? Судячи з розташування Зеленого Палацу і того факту, що вони мандрували на схід трасою 70, припущення здавалося ймовірним, але хтозна? Особливо коли немає сонця, що правило б за дороговказ.

— А де шосе? — спитав Джейк сиплим від сну голосом. Юк теж прокинувся і тепер потягувався: спершу витягнув одну задню лапу, потім другу. Едді помітив, що шалапут загубив один із черевичків.

— Можливо, його ліквідували через брак інтересу.

— Здається, ми вже не в Канзасі, — сказав Джейк. Едді зиркнув на нього уважно, але збагнув, що малий процитував «Чарівника Країни Оз» ненавмисне. — Принаймні не в тому Канзасі, де грають «Канзаські королі» або навіть «Монархи».

— Чому ти так вважаєш?

Джейк тицьнув пальцем на небо. І коли Едді підвів погляд, то зрозумів, що помилявся: небо не було захмарене повністю, не було нудним, як кошик із постільною білизною. Хмари над їхніми головами безупинно, як стрічка конвеєра, пливли до обрію.

Вони знову опинилися на Шляху Променя.

— Едді? Де ти, любий?

Відірвавши погляд од вервечки хмар у небі, Едді глянув на Сюзанну. Вона вже сиділа й з розгубленим виглядом терла потилицю. Можливо, вона сумнівалася навіть у тому, хто вона сама. У світлі хмарного дня червоні чохли на її ногах дня здавалися тьмяними, та все одно лишалися найяскравішими плямами з усього, що зараз потрапляло в поле зору Едді… допоки він не глянув униз, на свої ноги, й не побачив хіпові черевики на кубинських підборах. Втім, вони теж мали доволі знебарвлений вигляд, та тепер Едді сумнівався, що винуватити в цьому можна було лише похмурий день. Він оглянув по черзі Джейкові черевики, Юкові три пантофельки, ковбойські чоботи Роланда (стрілець уже сидів на землі, обійнявши руками коліна, й вдивлявся невидющим поглядом кудись у далечінь). Барва у них була та сама — рубіново-червона, але тепер здавалася позбавленою життя. Неначе після носіння їхня магія зникла.