Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен (лучшие книги читать онлайн txt) 📗

Патрік клюнув носом. Його очі заплющилися… розплющилися… і знову повіки стулилися.

«В кошик насипати», — подумав він і в світлі вогнища заснув.

«Пора, мій добрий сину, — прошепотів холодний голос у розпашілій Мордредовій голові, у мозку, що згоряв і плавився. — Пора. Іди до нього й зроби так, щоб він більше ніколи не прокинувся. Убий його серед троянд, і ми запануємо разом».

Мордред вийшов зі сховку. Бінокль випав з його руки, що вже втратила обриси людської. Змінюючись, він відчув, як його затоплює відчуття безмежної впевненості. Ще хвилина — і все буде скінчено. Вони обидва спали, і завадити йому ніхто не міг.

Чорне жахіття на сімох лапах, він помчав до табору й людей, що спали. Його паща невтомно стулялася й розтулялася.

Десь далеко, за тисячу миль, Роланд почув гавкіт, гучний і тривожний, шалений і лютий. Його виснажений розум спробував було від нього відкараскатися, затемнити його й знову поринути в забуття. Аж раптом пролунав жахливий крик болю, що змусив стрільця блискавицею знятися на ноги. Той голос, хоч і спотворений болем, він упізнав.

— Юк! — заволав він. — Юку, де ти? До мене! До ме…

Він був там — звивався в павучих лапах. Їх обох було добре видно в світлі багаття. Позаду них, прихилившись спиною до стовбура тополі, крізь запону волосся, що падало йому на очі (і невдовзі, тепер, коли Сюзанни з ними вже не було, мало знову забруднитися), отупіло дивився поперед себе Патрік. Пухнастик несамовито борсався, намагаючись ухопити павука зубами, піна розліталася з його щелеп навсібіч, навіть коли Мордред зігнув його так, як ніколи не могла б вигнутися його спина.

«Якби він не вискочив з високої трави, — подумав Роланд, — у Мордредових лапах був би зараз я».

Юк вгризся глибоко в павучу лапу. У світлі багаття Роланд бачив заглибини завбільшки з монету на м’язах щелепи шалапута, що дедалі більшали, бо зуби чимраз глибше впиналися в почвару. Павук заверещав, і його хватка ослабла. Тієї миті Юк міг би вивільнитися, якби схотів. Але він не схотів. Замість зістрибнути й відскочити, поки Мордред приходив до тями, Юк скористався миттєвою свободою, щоб витягнути довгу шию і вхопити зубами за те місце, де одна з лап страховиська з’єднувалася з жирним тулубом. Він вгризся глибоко, і по боках його пички потекла чорнувато-червона рідина. У світлі багаття в ній зблискували помаранчеві іскри. Мордред заверещав ще гучніше. Він геть випустив Юка з уваги й тепер за це розплачувався. Осяяні вогнем багаття, дві фігури, що звивалися в колі світла, здавалися істотами з нічного кошмару.

Десь поблизу заухкав від жаху Патрік.

«Нікчемний шльондрин син таки заснув», — розлючений, подумав Роланд. Але зрештою, хто його поставив на варті?

— Відпусти його, Мордреде! — закричав стрілець. — Відпусти, і я дам тобі прожити ще один день! Клянуся іменем свого батька!

Червоні очі, налиті божевіллям і злістю, зиркали на нього понад викривленим Юковим тільцем. А над ними, високо на павучій спині, видніли блакитні оченята, крихітні, як голівки шпильок. І от вони дивилися на стрільця з достоту людською ненавистю.

«У нього мої очі», — з жахом подумав Роланд і почув страшний хрускіт. То переломився Юків хребет. Але, попри смертельну травму, Юк не послабив хватки зубів у тому місці, де Мордредова лапа з’єднувалася з тілом, хоча сталеві вусики віддерли йому майже всі щоки, оголивши зуби, які так ніжно змикалися на Джейковому зап’ястку, коли Юк тягнув його, щоб щось показати. Ейк! — дзявкав він тоді. — Ейк-Ейк!

Роланд сягнув правою рукою до кобури й зрозумів, що вона порожня. І лише тоді, вже за багато годин по тому, як Сюзанна пішла, він усвідомив, що вона забрала з собою до іншого світу один з його револьверів. «Добре, — подумав він. — Якщо на неї чекала пітьма, то п’ять куль для почвар, які в ній повзають, і одна для неї самої. Добре».

Але ця думка також була невиразна й далека. Стрілець витяг другий револьвер, коли Мордред присів на задні лапи і неушкодженою середньою лапою відірвав Юка, котрий ще гарчав, від своєї порваної скривавленої лапи. Павук змахнув пухнастим тілом, і воно злетіло в повітря по жахливій спіралі, на якусь мить затьмаривши собою яскравий дороговказ — Стару Матір. Потім Мордред жбурнув Юка геть, і Роланд пережив мить дежа-вю, зрозумів, що вже бачив це колись давно, в чаклунському кристалі. Юк описав дугу над освітленою багаттям темрявою, і його прохромило сухою гілкою тополі, від якої стрілець відламував віти на дрова. Тваринка жахливо крикнула від болю — то був крик смерті, — і повисла, обм’якнувши, над головою в Патріка.

Не вагаючись, Мордред кинувся на Роланда, проте рухався повільно й спотикався: одну лапу йому відстрелили одразу після народження, а тепер і друга безживно висіла, поламана, вістря пінцетів на її кінчику смикалися у спазмах, коли він волік їх травою. Роландів зір був чіткий, як ніколи, а холод, що огортав його в такі миті, ще ніколи не був такий глибокий. Він бачив білий наріст і сині очі — його очі. Він бачив обличчя свого єдиного сина, очі, які щойно зиркали зі спини страховиська, а наступної миті зникли, розлетілися бризками крові, коли білий виступ прошила перша куля стрільця. Павук позадкував і спробував ухопитися лапами за чорне зоряне небо. Наступні дві кулі влучили у відкрите черевце й пройшли навиліт, а за ними ринули темні фонтани рідини. Павук заточився набік, напевно, хотів урятуватися втечею, але вцілілі лапи його не втримали, і Мордред Дескейн упав у багаття, здійнявши фонтан червоних і помаранчевих іскор. Він звивався на жаринах, на череві вже зайнялася щетина, і Роланд, злостиво посміхаючись, вистрелив ще раз. Майже мертвий, павук викотився з розкиданого багаття на спину, його лапи ще трохи посмикалися, зібрані в клубок, а тоді ослабли й розпалися. Одна впала у багаття і загорілася. Сморід стояв нестерпний.

Роланд рушив уперед, щоб затоптати маленькі вогнища від розкиданих жарин у траві, та раптом у нього в голові пролунав розлючений вереск.

Мій син! Мій єдиний син! Ти вбив його!

— То був і мій син, — відказав Роланд, дивлячись на потворище, від якого курився дим. Він був здатен подивитися правді в лице. Так, принаймні на це він був здатен.

Що ж, приходь! Приходь, синовбивце, і витріщайся на свою Вежу, але знай — ти здохнеш від старості на краю Кан’-Ка Но Рей, але не торкнешся її дверей! Я не дозволю тобі пройти! Радше тодеш піде в небуття, ніж я дозволю тобі пройти! Вбивця! Ти вбив свою матір, повбивав своїх друзів — еге ж, усіх до єдиного, бо Сюзанна лежить мертва з перерізаною горлянкою на тому боці дверей, через які ти її відправив, — а тепер ще й свого рідного сина замордував!

— А хто його до мене підіслав? — запитав Роланд у голосу в своїй голові. — Хто відправив те дитя… бо під чорною шкірою то все одно ще дитя… на смерть, ти, маро червона?

Голос мовчав, тож Роланд вклав свій револьвер назад у кобуру і загасив жарини, поки пожежа не поширилася. Він замислився над тим, що голос сказав про Сюзанну, і вирішив не вірити йому. Так, Сюзанна могла померти, еге ж, могла, проте знати про це Мордредів Червоний Батько не міг так само, як і Роланд.

Стрілець відкинув од себе цю думку і підійшов до дерева, на якому висів останній з його ка-тету, простромлений гілкою… але ще живий. Очі з золотистою облямівкою дивилися на Роланда немовби з утомленим подивом.

— Юк, — мовив Роланд, простягаючи руку, розуміючи, що пухнастик може його вкусити, але нітрохи цим не переймаючись. Якась частка стрільцевого єства (і частка не мала) хотіла, щоб його вкусили. — Юку, ми всі кажемо тобі спасибі. Я дякую тобі, Юку.

Пухнастик-шалапут не вкусив його, але промовив одне слово.

— Олан, — сказав він. Потім зітхнув, лизнув стрільцеву руку, голова його поникла, і він помер.

Коли світанок вступив у свої права, Патрік несміливо підійшов до стрільця, котрий сидів у сухому річищі, серед троянд, тримаючи на колінах розпростерте, як стола, [100] Юкове тіло. Юнак тихо й питально погукав.