Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
Доводячи висловлене припущення, автор переконує читача: «Перший аргумент на користь такої версії — масонство Скоропадського, і, вочевидь, він перебував не в останніх масонських ступенях. Ложі, до яких він належав, завжди орієнтувались на Францію, Англію й не були пов’язані з німецькими масонами. С. Моркотун (особистий секретар гетьмана. — В. С.) як головний провідник французького впливу, невідступно перебував при гетьмані, повідомляючи у Францію про всі зміни німецької політики в Україні» 1336.
Подальші міркування вже не такі переконливі: відтягування з Західного фронту німецьких дивізій у критичний момент оборони Парижа; можливе сприяння зволіканням поставок продовольства в Німеччину; ймовірне «інсценування» «якимись невідомими для нас шляхами» повстань «проти свого режиму, відволікаючи австро-німецькі гарнізони в Україні»; кадрова політика — гетьман оточив себе міністрами-масонами (Д. Дорошенко, А. Вязлов, М. Василенко, направив до Берліна послом Ф. Штейнгеля); напрочуд швидка переорієнтація гетьмана на Антанту після листопадової революції в Німеччині й подальші дипломатичні інтриги; проголошення в листопаді 1918 р. вигідної для Франції федерації України з Росією 1337.
Буквально щодо кожної з перелічених тез можна висловити істотні зауваження, значною мірою спростувати написане. Однак до загальної логіки, гадається, прислухатися все ж варто. Вона в чомусь, іноді дуже важливому, принциповому узгоджується з положеннями публікацій найбільшого знавця творчої спадщини гетьмана — Я. Пеленського. Останній небезпідставно твердить, що генерал П. Скоропадський — людина честі, залишався вірним присязі й союзницьким зобов’язанням у війні, а відтак його «германофільство» 1918 р. мало тактичне забарвлення, було розраховане на порятунок України в щонайскрутніших обставинах 1338. Ось тут міркування В. Савченка й можуть мати додаткове досить, вагоме значення. Цілком можна погодитися з думкою публіциста, що «аналіз» «таємної політики гетьмана — тема для копіткого архівного дослідження, можливо дисертації» 1339. Справді, після дослідження О. Крижановської, що хронологічно доводиться до 1917 р. 1340. українські історики не виявляють інтересу до непростої, однак безумовно перспективної наукової проблеми.
На сьогодні без спеціальних досліджень непросто цілком визначено зреагувати на запропонований В. Савченком нарис розвалу масонства в Україні, в центрі якого опинився С. Петлюра. Останній, буцімто, зрозумів, що після оголошення гетьманською грамотою федерації з нерадянською Росією масонський контроль над Україною у попередньому вигляді неможливий і невідворотне повстання, яке може призвести до перемоги більшовиків. Тому С. Петлюра самостійно вирішив стати «прапором» повстання, «відтерти» від його керівництва всіх лівих. За твердженнями публіциста, «Петлюра щиро вважав, що Україна повинна була розвиватися самостійно й навіть подати приклад першої «масонської республіки». Реалізації цієї мети підпорядковувалася Велика ложа України (7 місцевих лож, 83 гуртки, 800 «братів»), великим майстром якої з весни 1919 р. став С. Петлюра 1341. Однак керівні кола міжнародного масонства у Франції підтримали не петлюрівську організацію «вільних каменярів», а конкурентів — тих, хто групувався навколо С. Моркотуна.
Якщо це насправді так, а відтворена картина, слід визнати, досить правдоподібна, історична наука одержує хай не абсолютні, але хоч якісь пояснення в питанні, яке порушує чимало дослідників і на яке вони не знаходять відповідей: чому в найвирішальніший момент — 1919 р. — країни Антанти відмовилися» підтримати українську державність (природно — у петлюрівському варіанті). В усякому разі — це міркування доповнює тезу про те, що Антанта робила ставку на сили, які боролись за відновлення єдиної й неподільної Росії.
Згадане міркування досі не бралося в розрахунок тими, хто вивчав питання про причини поразки Української революції, хоча тепер, здається, воно може органічно вписатися в комплексне пояснення результатів боротьби за відродження нації у 1917–1920 рр.
Порівняно з іншими, не справляють особливого враження глави книги (19–21), в яких ідеться про Варшавський договір і польсько-радянську війну 1920 р., про роки еміграції й загибель С. Петлюри. Матеріал тут схематичний, фрагментарний, загалом відомий.
Не відзначається оригінальністю й заключна глава. Дещо примітивно виглядає спроба автора виправдати свого героя тим, що в період громадянської війни хтось когось все одно мусив убивати й усі були, так би мовити, «грішні» — то чим же С. Петлюра, мовляв, гірший від інших? Утім, основне завдання, яке виконує цей структурний підрозділ — довести, що С. Петлюра не був ані антисемітом, ані погромником, намагався, правда, безуспішно, боротися з антиєврейськими ексцесами, які анархічно вибухали на підконтрольних Директорії територіях. Однак В. Савченко нічого нового тут не наводить, принаймні порівняно з працями Т. Гунчака й В. Сергійчука 1342. І вже вкотре доводиться говорити про те, що С. Петлюру в даному разі не варто міряти «загальним аршином», як пересічного політика. Адже він був офіційним главою держави й до кого ж, як не до нього, висувати претензії за все, що діялося на території, підвладній урядові УНР, у тому числі й за єврейські погроми. І як не прикро, однак саме на теренах Української Народної Республіки їх сталося більше, ніж у регіонах України, де панувала інша влада. Це красномовно підтверджують наведені в книзі дані 1343. Однак автор прагне й тут вивести свого героя з-під критичних стріл тезою про те, що погроми здійснювали свавільні отамани. Тоді постає питання, а хто ж якнайбільше творив і плекав режим отаманщини, випустив «джина з пляшки», як не Головний Отаман? Так що всіляка еквілібристика тут просто несерйозна, фальшива.
Аналізуючи книгу В. Савченка, можна висловити ще низку закидів-міркувань і, зокрема, щодо відтворення в ній масштабних, складних, неоднозначних аспектів, таких, як стосунки Української Народної Республіки з радянською Росією. У багатьох моментах автор, на жаль, довірився кон’юнктурним публікаціям, в яких у жертву принесено об’єктивність, науковість.
Можна звернути увагу й на деякі нюанси, які видаються небездоганними. Ідеться про недостатню вмотивованість запропонованої періодизації, точніше — визначення деяких періодів, у рамках яких «викладаються» ті чи інші сюжети життєвого шляху героя. Це й похибки в датуванні деяких подій 1344, а часом і невиправдані порушення хронології викладу. Автор припускається неточності, коли говорить то про півтора мільйони австро-німецького війська, яке окупувало 1918 р. Україну 1345, то про 150–200 тис. 1346, хоча найближчою до істини є цифра півмільйона. Георгій (Юрій) Пятаков чомусь іменується Григорієм 1347, хоча автор знає правильне ім’я 1348. Однак, на цьому не варто акцентувати, таке є і в інших працях, і не це визначає загальний рівень і вагу книги В. Савченка.
Хоч загалом нову книгу про С. Петлюру не можна оцінити однозначно, вона, разом із тим, не є рядовим історіографічним явищем. Віддзеркаливши та всотавши очевидні вади в дослідженні важливих сторінок української історії, праця В. Савченка об’єктивно привернула увагу до низки дуже цікавих, важливих питань, що торкаються не лише особистості одного з непересічних, провідних політиків часів Української революції, а й переламної доби вітчизняної історії взагалі, пропонує оригінальні варіанти розв’язання складних, суперечливих проблем. Отже, вона викличе зрозумілий читацький резонанс і, швидше за все, різнобій в оцінках.
